Так інколи трапляється. Коли працюєш з великими масивами текстів, а відповідного фінансового і людського ресурсу нема, щось залишається непоміченим.
Зі спадщиною Василя Стуса - було саме так. Невеликий колектив науковців з мінімальним бюджетом упорядковував багатотомне видання поета з абсолютного нуля: створювався архів, вперше прочитувались рукописи, набиралися тексти, робилися коментарі.
Звісно, що за таких умов чимало записніків, чернеток та різноманітних випадкових записів побутового характеру залишилися поза увагою науковців.
Проте завдяки гранту "Staromiejskim Domem Kultury" ("Староміського дому культури") міста Варшави на оцифровку архіву Василя Стуса нині маємо можливість заповнювати лакуни.
Вже знайшли багато цікавого і невідомого.
Сьогодні першопублікація вірша "Неба і сонця нема...".
Окремі фрагменти цього мені були відомі, але цілісно я прочитав цей текст уперше. Він створений очевидно наприкінці 1978 - в першій половині 1979 р. Це найважчий період заслання для поета. Товариські суди, перелом ніг, які неправильно склали хірурги, прес КГБ та громадськості, загальне погіршення здоров'я.
Але попри все поет продовжував писати. Остаточний (основний) текст цього вірша він записав у блокноті з адресами, рецептами, виписками з гнівних виступів громадськості на товариських судах.
Місце створення: Гуртожиток на вул Центральній, селища імені Матросова, Магаданської області.
Неба і сонця нема тільки сніги і ліси. Біла така вже зима зовсім без чару краси Пісні і сміху не чуть ниє засніжений дріт то під дротами течуть в Лету останки літ.
Тиша - як дзвін, що затих Тиша - як вигаслий жар Боже, ти знаєш тих котрі в снігах лежать Знову і знову в очах як попелища сліди рої замерхлих дівчат снять про вишневі сади Кажуть, луна ще сміх і догоряє снага
Вже як надії їх сплять у надійних снігах Вчора розвіялось сном Завтра пливе в міражах мовчки стоїть за вікном Рідна душа