Донбас (1941 - 1963)26 січня 2021

Шкільні роки Василя Стуса

Зима 1946-1947 років була найважчою у Василевому дитинстві: тата Семена немає, мама Їлина заробляє якісь копійки, а він 9-річний хлопчик, один дома. Холод. Голод. Доводиться щось вигадувати або читати, аби дочекатися приходу мами, яка щось принесе поїсти. Навіть сестри Марусі немає поруч (ще в березні 1946 р., аби врятувати від голоду, сестра Їлини Яківни забрала її до Рахнівки).

Вигляд Донецької хати Стусів на вул. Чувашській 19. 1970-ті роки. Аби збудувати цей будинок, Семену довелося взяти позику в 10000 старих рублів. Матеріал на фундамент добувався на повоєнних руїнах. Але здоров'я підвело Семена Стуса і в 1946-му він поїхав лікуватися до Монастирища. У листі до сестри Їлина Стус писала: “Відправила Семена на курорт, але не знаю, повернеться він чи ні. Може, я відправила його назавжди”. Хату вдалось добудувати лише в 1950-х.

“Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато — з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова," - згадує Василь Стус дитинство у листі до сина. Батьки дуже боялися цих болів, адже найстаршу дочку Палажку втратили із-за менінгіту. Тому купували риб'ячий жир, який Василько геть не хотів пити. От тато Семен і вигадав платити синові по 10 копійок за кожну ложку. Гроші були мізерні, але Василько збирав їх і купував дешеві книжки - так формувалась перша його власна бібліотека. "То був мій 3-4 клас. - пише Василь Стус далі. - Тоді, на тій біді, я став добре вчитися. Вже 4 клас скінчив на відмінно — і до кінця школи мав похвальні грамоти, де в овалах були портрети Леніна і Сталіна.

Усе дитинство моє було з тачкою. То везли картоплю з поля, то з мішком я ходив на городи — рвав траву — чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля, збиравши на териконі. Тяжко — жúли мало не лопали. А мусиш пхати тачку. Пам’ятаю, як плакала мама, бо в неї була одна подерта — латана-перелатана сорочка, а ми з Марусею ходили бозна у чому.

Пам’ятаю, як 1946-1947 рр. пас чужу корову — за це мене годували. Я знав, що мама голодна — і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом. Колись поніс миску, а мама стала сварити мене дуже тяжко, плакала, казала, аби я так не робив більше. Бо їй дуже хотілося їсти — і дивитися на їжу їй було тяжко. А мені ложка не лізла до рота.

Василь Стус - крайній справа у другому ряду згори. Школа № 150 м. Сталіно.

Пам’ятаю, як першого костюмчика мені мама пошила сама — десь у четвертому класі. І я дуже пишався ним — із чорного полотна”.

Поет назавжди запам'ятав цей повоєнний голод. Але ця пам'ять була не розпачливою, вона ніби робила його сильнішим: батьківське горе не можна ні дарувати, ні забувати про нього.

Тоді в 1946-1948 рр. біда пов’язувалася переважно з домом. Школа ж була ніби іншим світом, який вабив і обіцяв

перспективи майбутнього. Просякнута ідеологією радянська освіта була сформована так, що разом зі знаннями дитина вчилася "правильно" бачити світ. Тому цілком природньо, що наприкінці 1940-х малий Василько був справжнім піонером, який “дуже вірив книжкам. Те, що в книжках, то він вважав, що все те правда, - згадує його сестра Маруся. - Він тоді дуже поважав Леніна, Сталіна. На зльоті юних піонерів він ручку підняв і каже: “За Леніна, за Сталіна!” Люди, що там були, кажуть: “Ето, навєрно, син какого-то райкомовца ілі обкомовца”.

Пізніше поет соромитиметься навіть згадок про подібні миті, але тоді саме ця віра рятувала від ерозії душі, наповнювала життя сенсом і не дозволяла зачерствіти. До того ж читання не лише відкривало незнані світи, а й дозволяло забути про голод. Книжки стали його єдиною відрадою, лише в них добро завжди перемагало зло: “Пам’ятаю, що перші книжки, які я бачив, це історія давнього світу (кольорові карти, кольорові малюнки з життя єгиптян, греків, римлян). А першу книжку, яку я прочитав, це “Кленові листки” (так, здається, звалась) Василя Стефаника. Це я взяв у бібліотеці — першу в житті книжку!

Пам’ятаю, як у 4 класі читав “Мать” М.Горького — і радів, який славний Павло Власов. Пам’ятаю, як тоді ж читав М.Островського “Как закалялась сталь” і “Рожденные бурей”. Остання пахла дуже нафталіном. Її дала мені дівчинка, з якою мене посадили за одну парту (кілька днів вона ревіла — пхинькала).

І десь тоді я вирішив; що й сам буду таким — як Павка Корчагін, як Павло Власов, аби людям жилося краще. І ще хотів — тяжко вчитися, бо жити — тяжко. Мамі — тяжко. Татові — тяжко. То й мені має бути тяжко — аж доти, поки й татові й мамі не стане легше, аж доки всім людям на світі не стане легше жити.

А коли я прочитав “Мартіна Ідена“ Джека Лондона (це десь у 5-6 класі) — світ мені перевернувся. Як мучилася людина, а змогла перевершити всіх, хто купався в молоці! І все — тяжким трýдом (трýдом, сину, наголос на ý!), і все — солоним кривавим потом.

Пам’ятаю, як зробив першого приймача — сам! Дроту не вистачило — і я слухав навушники на морозі, в холодному сараї, вбравши на себе все, що міг. І той детекторний приймач веселив мою душу. Чомусь запам’яталося надовго, як Б.Гмиря співав такої пісні:

Сбейте оковы, дайте мне волю — я научу вас свободу любить.

Було багато інших пісень, але вони пішли за водою, як солома чи тріски. А ця — запам’яталася... (З листа до сина 25.04.1979 р.)

dvstus@gmail.com
Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.