"Уже тоді, коли пірнувши в ліс..."

Уже тоді, коли пірнувши в ліс, ти пив пожадно тугу підкарпатську, востаннє причащаючись його правікової чужості, що склиться і не пускає ближче, вже тоді, коли сягнувши урвища стрімкого, тримаючись окляклими руками за голе корневище, вже тоді, посовгнувшись по глеюватих надовбах, колючим тремом бралася нога і терпло серце. Вже тоді, як вечір плекав твою самотність феєричну між постатями феєричних пройд (пітьма убгала в жовті колби спогаду похнюплені тягучі ліхтарі) — передчуття біди в твій слід ступало і начування бігло наперед. Спаскуджене парсунами п’яниць, розпусників, повій, заброд, ссавущих і пришелепкуватих землячків, це грішне без гріха глухе містечко тряслось, гойдалось, мов драговина, під шептами байдужих баляндрасників, волівши догодити всім і вся — яким війнуло холодом на мене в цій вичужілій вітчині, отут, де край мені здавався серцем серця, а стогін крові — обрій знакував! Уже тоді, коли твій рідний люд — ці милі, грішні, славні, чесні лиця зашелестіли, засичали разом над головою в тебе, вже тоді, коли в осонні дорогих околиць ти чув тривожний безрух, а вода здубілими артеріями бігла, на тебе коні мчали (він це, він! — вкрай спантеличені казали здвиги і жовті пальці тицяли в твій бік), будучина писала навмання своє сьогодні вкрадене. Тоді вже, коли останні строїлись святки (Свят-вечір був, і коляда, і гамір диточої дзвінкої коляди), ти чув про це. Коли незнаним Львовом ішов наздогад, близячи свій час (аж ось, аж ось, аж ось ти, мить прощання, що обігнала зустріч), вже тоді, коли сподіючись щасливих зичень, нас виглядали сонми хорих з клініки, а урочистий вікопомний спів був греблею для гомінких трамваїв і перехожих спізнених, збагнув я: це все — одне прощання понадмірне — з Вітчизною, зі світом, із життям.

Різдво 1972 р. у Львові. Стоять зліва направо: Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, пані Садовська (мати Ганни), Ірина Калинець, Ганна Садовська, Михайло Горинь. Сидять: Стефанія Шабатура, Мар'ян Готало, невідомий.

В одному з автографів вірш має назву - "Образок спомину". Це і справді спомин з Мордовії про останнє Різдво перед арештом. Наприкінці грудня 1971 р. Василь Стус поїхав лікувати виразку до Моршинського санаторію, де й зустрів Новий рік. Сусіди по кімнаті потім активно давали свідчення на процесі 1972 р. Саме ж Різдво поет зустрічав у Львові (див. фото). До Києва Василь Стус повернувся у січні, менш ніж за добу до обшуку та арешту.

dvstus@gmail.com
Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.