Ранок 17 листопада 1989 р. в Чусовому видався хмарним, вологим і зовсім не морозним.
Калюжі. Відлига. М'яка грузька земля.
Більша частина тих, хто мав їхати на цвинтар села Борисово, де були могили Василя Стуса та Юрія Литвина, в нервовому збудженні задовго до виїзду зібралася біля старого автобуса марки ПАЗ.
Нас було небагато. Разом з місцевим журналістом і фотокором до 10 осіб. Тоді ще ніхто не уявляв, що нас чекатиме того дня, адже станом на вечір 16 листопада ні в Києві, ні в Москві не було прийнято жодних рішень.
Дозволити ексгумацію і перепоховання / не дозволити. Рішення приймалось не в Чусовому і навіть не в Пєрмі.
Але нам треба було робити своє, і всі були готові до викликів.
Приблизно о 8 годині автобус нарешті від'їхав від Чусового. Їхали години дві. Дорогою ще підібрали місцевого міліціонера Матьякубова, який мав дивитися, аби ми не вчинили чогось лихого. Потім до нас підсів чоловік у цивільному, що час від часу давав команди міліціонеру, а той виконував.
Люди в автобусі сиділи по одному-двох, але всі переважно мовчали. Хіба Дмитро Стус з Олегом Покальчуком час від часу переговорювалися між собою:
— Якщо нам заборонять провадити ексгумацію, я оголошу голодівку на центральній площі Чусового, — промовив Олег Покальчук, який на той час знав про Василя Стуса лише з розповідей свого брата Юрка, що був свідком на весіллі Валі та Василя.
— А я залишуся тут, — кажу Олегові. — Звідси поїду лише з татом...
І знову тиша. Я тривожно зависаю в вікні. Молюсь. Прошу сил, аби витримати цей день. Краще, звісно, - прожити, але головне - витримати.
Паралельно в Пєрмі розгортався інший сюжет, завданням якого було зірвати доставку цинкових трун, які виготовили з затримкою, на цвинтар села Борисово. Річ у тому, що хтось невстановлений органами проломив череп майстру, а Володимиру Шовкошитному не відразу вдалося знайти когось іншого, хто б не побоявся закінчити роботу над цинковими трунами.
Саме тому виїхати з Пєрмі до Борисово Володимир Шовкошитний зміг лише о 9.15 ранку. На той час готові були лише дві труни. Третю довелося забирати синам Тихого, які в Пєрмі самостійно вели ексгумацію свого батька Олекси.
Часу було обмаль. Від Пєрмі до Борисово їхати близько п'яти годин. А ексгумацію хотілося завершити до настання темряви.
Проте без пригод машина з трунами доїхала лише до пункту міліції (КПП) на виїзді з міста.
“Близько десятої на КПП за містом нас зупинили, — згадує В.Шовкошитний. — Цей КПП мав, мабуть, стратегічне значення, бо чергували тут три капітани (хто з водіїв таке бачив?!), старшина, та ще й у “Жигулях” №78-85 ПМ сидів чоловік у синьому трико з лампасами.
Спочатку перевіряли путівку, потім рульовий механізм — виявили, що він несправний, затим примусили відкрити спідометр — пломби на місці. Я вийшов з кабіни. Водій показав на зовнішнє праве колесо ззаду, — спущене. Поки морочились із кермом, “самоспустились” інші двоє коліс праворуч. Замість переднього колеса поставили запасне. Ліві задні колеса поділили на обидва боки, вийшло — по одному цілому й одному пробитому на борт. На годиннику — за двадцять дванадцята. Їхати ще чотири з половиною години. О чотирнадцятій нас чекають на цвинтарі. Два капітани перевіряють рульовий механізм — люфт, кажуть, є (хто бачив радянську вантажівку без того люфта?). Знову йдемо в КПП. (Той, у трико з лампасами, там). Капітан Чернява запитує по рації, що з Чусовим. Йому відповідають, що машина виїхала вчора з Пєрьмі за авіаційним бензином (цистерна з ним стоїть на кузові), у путівці вказано — різний вантаж, і у водія є довідка, що замовник машини — Спілка письменників УРСР. Знову показую трьом капітанам (а передусім, “синьому трико”) всі свої довідки, посвідчення; знову розповідаю, що домовини чекають на цвинтарі, що завтра ми маємо здати їх на літак, що літак замовлено, що в Києві чекають рідні, чекають різні служби, що...
Водій пише пояснювальну. Чернява читає, схвалює.
— Усе. Ми їдемо! — кажу.
Три капітани й старшина дивляться на “синє трико” з лампасами (таке трико запам’ятовується!) — дозволу немає.
— А ви знаєте, — раптом каже один із капітанів, — що ви підозрюєтесь у вчиненні дорожньо-транспортної пригоди?
— ?!!
— Постраждав хлопчик.
— А чи був хлопчик?! — лагідно запитую. — До речі, де і коли це сталося?
Капітани на мить зашарілись, а потім той, що повідомив нам про злочин, знайшовся:
— На Героїв Хасану!
І то було мудро: іншої дороги з міста нема.
— Вам доведеться проїхати до Свердловського райвідділу ДАІ, — каже капітан, — там уже чекає слідчий.
— Передайте, — не стримуюсь, — що без адвоката я пошлю того слідчого...
Сідаємо в машину. Вісім зірочок із двадцяти чотирьох сідають у “Жигулі”, поруч — “трико”. Починають гріти двигун — хвилина, три, п’ять. На сьомій підхожу до машини.
Кажу “трико”, що в КДБ обіцяли мені допомагати. Мовчать обоє.
Дуже довго їдемо до райвідділу. Капітан з “трико” — позаду. Конвой... Готуюсь оголосити голодівку протесту...
Заходимо до кабінету начальника райвідділу ДАІ.
— Товаришу капітан! Що там з Чусовим? — запитує “наш” капітан.
— Команда “відбій”, — чесні очі капітана-керівника забігали по кабінету, шукаючи точку опори. — Ми змушені вибачитись перед вами. Сталася помилка — номер машини той, а серія інша...
От бачите, як усе благополучно вирішилось! — щаслива усмішка осяяла обличчя “нашого” капітана, руки попливли догори.
— Я вам це казав ще на КПП!
— Прийміть наші вибачення! — Знову капітан-керівник”.
На цій машині з пробитими шинами водій Сидоров і письменник Володимир Шовкошитний і вирушили розбитими дорогами Пєрмської області до Борісово, бо, як сказав пізніше водій, “очевидно, не злі то були люди, раз ті падли не дають їх поховати".
Звісно, що на середину дня група, що знаходилася на цвинтарі, нічого про ці події не знала й намагалася встигнути до приїзду машини.
Проте на цвинтарі селища Борісово , яка не знала, що була "команда отбой", так само все було доволі непросто. Почалося все з того, що кудись раптово зник голова місцевої сільради, з яким була про це попередня домовленість. А без нього починати ексгумацію - порушення закону. Але знайти його не вдалося, от і довелося їхати на цвинтар без нього.
І от нарешті справа від дороги цвинтар.
Після напруги і сутінків, що панували в автобусі, очі засліпив блиск снігу. Мокрого, але чистого, ледь побитого в багатьох місцях слідами птахів і звірів. Але - не людей. Дмитро Стус вийшов з автобуса одним із останніх. Горло стиснулось спазмом сліз, яких годі було стримати. Оператори Валерій Павлов і Богдан Підгірний кричали мені зачекати, аби зафільмувати історичний момент на відео, але я чимдуж майже побіг в сніг - на цвинтар - до краю цвинтаря, аби нікому - нікому! - не показувати, як здригається від напруги і від якогось неймовірного світла тіло: я вже мав внутрішню певність, що сьогодні побачу тата... Чомусь не мав сумнівів, що все буде саме так. Справді, я — не найкращий син. ...але ж і ти — не найліпший батько. Нарешті Валєра Павлов випередив з камерою мене, але я, місцями провалюючись по коліна в сніг, побіг в зовсім інший бік, не до могил навіть, а урвища, до лісопосадки, яка зіщулилась поруч з цвинтарем. Ніхто, ніхто не може бачити моїх сліз.
За які півгодини спазми відпустили, і я з набухлими очима та готовністю до всього таки підійшов до могил тата і Юрія Литвина. Коліна м’яко опускаються в мокрий, приємний на доторк сніг. І думка така: поталанило... копати буде легко, земля не промерзла, а в Києві у день вильоту мороз сягав п’ятнадцяти градусів...
Одяг швидко набух від затишного, мокрого і м'якого снігу. Дуло камер розстрілює впритул, а мені зовсім не хочеться бачити тут нікого чужого, мені так треба побути самому... Досить грубо прошу всіх відійти й на кілька хвилин залишаюся на татовій могилці сам.
Далі все нагадувало повільний відсторонений напівсон: ти і діяч, і спостерігач за діями самого себе і всіх довкола.
Міліціонер Матьякубов забороняє починати розкопувати могили, поки не будуть привезені цинкові труни і не буде якогось папірця від місцевої влади.
— Добре, повертаємося до Чусового за дозволом, - кажу я. Мені зовсім не хочеться туди їхати, але мушу, бо всі дозволи на мені, з кимось іншим навіть говорити не будуть.
О 12-й Славко Чернілевський, Василь Ґурдзан, Валєра Павлов і я сіли до автобуса, аби повернутися до Чусового. Олег Покальчук з Богданом Підгірним і звукооператором Сергієм Вачі залишились на цвинтарі.
Всупереч очікуванням, в Чусовому все вирішилось дуже швидко: ми отримали дозвіл розкопувати могили, але виймати з них домовини нам дозволили лише після прибуття цинкових трун. Ми ще не знали, що команда "отбой" в Чусовому вже була.
Коли ми повернулися на цвинтар Олег Покальчук копав татову могилу. Не знаю, що казав і чи казав йому Матьякубов, але фізично перешкоджати, зважаючи на Олегову статуру, він не наважився.
Привезений нами дозвіл зняв напругу, але за якийсь час до міліціонера, який таки ’їздив перевіряти наші папірці, додалося кілька цивільних.
Поки Олег, до якого почергово приєднувалися решта учасників експедиції, розкопував могилу Василя Стуса, я з Василем Ґурдзаном почав копати могилу Юрія Литвина. Коротка молитва. Швидше запозичені, аніж власні, ритуальні попльовування на руки, ― і лопата м’яко та легко пронизує снігову ковдру і входить у таємничу могильну плоть. Усупереч внутрішнім побоюванням копалося спокійно, легко і навіть якось світло. Ледь промерзлий ґрунт нітрохи не заважав, а фізична робота дозволяла абстраґуватися від психологічної напруги та невизначеності обставин: коли будуть (і чи будуть?) труни?
Час до часу до нас підходили:
— У вас є прекрасний шанс зустріти цю ніч в КПЗ, — нагадували про себе офіційні голоси. - В РСФСР осквєрнєніє могіл - тяжелоє прєступлєніє. - Утім, всі трималися на дистанції. Напевне, це був обопільний інстинкт самозбереження , ніхто не збирався поступатися, але ніхто не прагнув і загострення конфлікту, хоча ситуація чітко окреслювала, хто — свій, хто — чужий.
О 14.30 приїхали Василь Овсієнко, поет Юрій Бєліков, директор місцевої друкарні Міхальов і журналіст газети “Чусовской рабочий” Ніколай Ґусєв.
Змінюючи один одного, ми продовжували копати.
Час до часу в свідомості зринала та сама думка: чи це татова могила? чи ж його тут поховано? чи це не ще одна брехня влади, якій я не довіряв з дитинства? З того часу, як у 1985-му нам не дозволили попрощатися з тілом Василя Стуса, ми з мамою всі чотири роки боялися, що тоді нам з якихось причин навіть могилу справжню не показали...
Годині о 15-й почувся радісний вигук Олега Покальчука: — Є! Хлопці, тут щось тверде! Здається, ми вже докопалися віка труни!
Покидавши заступи, всі зібралися довкола татової могили. Ще б пак, це було нашою першою перемогою в нерівному протистоянні з владою. І то якою перемогою! Всупереч усім обставинам ми таки досягли першого результату! Там, на цвинтарі в далекому уральському селі попри шалений тиск і опір, і безнадію ми не відступили і не поступитися - характером, затятістю, любов'ю. Кожною дією ми немов доводили самим собі, що спроможні кинути виклик силам, які більші за нас. І навіть сьогодні, через 34 роки після тієї миті, я відчуваю те саме, що й тоді: безмежне щастя і гордість за тих людей, які в ту мить були поруч зі мною. Тому нічого дивуватися, що я немов мара ходив між ними і дякував: кому вголос, кому — подумки.
Татова могила виявилася неглибокою — “приблизно 100—140 см” від поверхні землі — і сухою. Проте спершу я не надав цьому особливого значення.
Потім почали очищали труну від землі й готувати до підняття: коли труну було відкопано під неї завели мотузки — біля голови й ніг. — Це робили Олег Покальчук та Василь Овсієнко. Валєра Павлов все фіксував на відеоплівку. Богдан Підгірний постійно підзаряджав стару-престару повнометражну камеру, хоча брак плівки змушував його знімати лише щось “особливе”.
Могила Юрія Литвина була глибшою: “150—180 см”. Проте й її ми відкопали до темряви.
Яма, у якій знаходилася труна Ю.Литвина, швидко набухла водою (яма з труною В.Стуса була зовсім сухою, хоча між ними відстань - які 7-9 кроків).
Сутінки швидко перетворились на суцільну темряву, а машини з трунами все не було. Станіслава Чернілевського поступово опановувало майже панічне хвилювання: де машини? що робити далі? Воно й справді - запасу міцності ні фінансового, ні часового у нас вже не було. Натомість я чомусь внутрішньо залишався абсолютно спокійним і чекав тієї миті, коли буде піднято віко труни. „Тато чи ні?” — єдине питання на яке я потребував тоді відповіді. Все інше здавалося несуттєвим. Щось вигадаємо. Проте десь глибоко в собі я вже точно знав: це - татова могила. Якби щось було не так, я б не відчував цього внутрішнього спокою.
О 18-й, вже в суцільній темряві, під майже глузливі погляди наших наглядачів, ми зберігали спокій і впевненість: нічого, нам все під силу. Дорога від Пєрмі далека. А в дорозі всяке трапляється.
Окрім спокою ми дуже потребували світла та інформації. Бо треба було приймати рішення, що робити далі.
Юрій Бєліков з Богданом Підгірним та Василем Овсієнком пішли до найближчої ізби щоб довідатися, чи немає там випадково телефону. Виявилося ― немає. Але, натомість вдалося домовитися з господарями — Ніною Василівною та Сергієм Тимофійовичем Жерєбцовими — про можливість під’єднати до їх електромережі потужний електричний ліхтар, який завбачливо захопив з собою з Києва Богдан Підгірний.
І чудо сталося. О 18.40 розриті могили освітилися таким обнадійливим світлом. Міліціонер Матьякубов, співробітник місцевого КДБ, представник санепідемстанції Дивдін та комунгоспу Казанцев на якийсь час втратили дар мови, а потім пішли “на розмову” з “нелояльними” господарями. Утім, Жерєбцови виявилися послідовними та лояльними до нас, а не до влади людьми, а тому ми відзначили ще одну перемогу - перемогу над страхом перед владою інших людей, яка була додатковим бонусом для всіх нас.
Що ж, ми зробили все від нас залежне. Залишилося лише чекати. Погрівшись хвилин п’ять у світлі прожекторів, ми знову пірнули у темряву, щоб не зловживати добрим ставленням господарів хати.
Час тягнувся довго. Кожен з нас постійно зиркав на годинник і, здається, ні в кого не було сумнівів, що машина з трунами не зважаючи ні на що таки приїде.
“Час — категорія не лінійна”. Усе залежить від того, як Ти, людина, наповнюєш його межі. Інколи одна мить збагачує тебе таким духовним знанням, якого не надбати ніяким життєвим досвідом.
— Дмитре, Дмитре, — почув далекий голос Олега Покальчука. — Приїхали, машини приїхали!
Я повертався в коло радісного збудження друзів і сприкрених представників офіціозу. Останні, здавалося, були зовсім не готовими до такого перебігу подій. Володимир Шовкошитний розповідав історію своєї дороги, а водій Сідоров лише покректував і щось чаклував довкола машини:
— Геть погнулися ободи коліс. Але це фігня! Якось доїдемо, а вже в гаражі щось придумаємо. Ніч довга, — казав він, задоволено затягуючись цигаркою. — Ох, і випить хочеться, а не можна. Зразу заметуть... суки...
О 19.30 підняли татову труну. Я спостерігав за всім збоку, намагаючись запам’ятати кожну деталь. Спершу над краєм могили з’явилася ширша частина труни — там має бути голова, відзначив собі, потім — вужча: ноги. Вдягнувши прихоплені із Києва Олегом Покальчуком ґумові рукавички, учасники ексгумації підняли віко труни. Нечисельні гвіздки вийшли легко.
Я підійшов впритул до труни і вже не відводив погляду від почорнілого але нерозкладеного тіла. І я відразу впізнав тата. Обличчя було неушкоджене, лише кінчик носа, який бував таким живим і майже рухомим під час наших розмов, був пошкоджений. Очі заплющені. Вперте підборіддя... тато, тато... жодних сумнівів - це він.
Не знаю, наскільки тривалою була ця мить, але точене підборіддя тата, яке навіть в труні неможливо було не впізнати, дозволило відчути абсолютну тишу, яку не порушували навіть наглядачі, що стояли довкола і, певне, бісились від безсилля на щось вплинути.
Коли минуло оцепеніння, повернулася здатність дивитись і фіксувати побачене: під обличчям, прикриваючи випуклий борлак, лежав кинутий і перевернутий черевик, підошва якого “просила каші”. Я виразно уявив, як котрийсь із державних служок-наглядачів, що поспіхом закопували тата, аби не дати нам 1985-го з ним попрощатися, перед забивання віка просто байдуже кинув той черевик — куди втрапить - аби швидше залити неприємну роботу алкоголем-картами-доміно. Утрапив ― бачилося в уяві ― на обличчя.
Погляд ковзнув донизу. Фіксую: неприродне пошкодження лівого боку грудної клітини. Майже зотліла зеківська роба, в якій поховали Василя Стуса, застебнута лише на два ґудзики (до того ж, зі зміщенням на один). Другий черевик лежить в ногах, немов соромлячись за безпардонність своєї пари.
Аби стримати нездоланне бажання кинутися на шию батькові після восьмирічної розлуки, відвертаюсь, а пальці мимоволі стискаються в кулаки. Та ситуація має ще й поетичну фіксацію у пєрмського поета Юрія Бєлікова:
Прости, Василь, что я твою тщету увидел, поднимая крышку гроба, что опер Ковалевич смотрит в оба (ну, отвернись!), но опер на посту — глядит, как сын (сын!) отвернулся твой, а опер никогда не отвернется, кладбищенские жидкие воротца руками развели, и шелухой подсолнуховой сыплет мент унылый на чистый снег двоящихся крестов, и сыну надругательство готов пришить он над отцовскою могилой...
Коли Василь Овсієнко з Олегом Покальчуком та іншими перекладали тіло Василя Стуса на привезену з Києва тканину і, вже на ній, ― у цинкові труни, хруснула кісточка. Здалося — шийна.
Василь Ґурдзан вклав у труну церковні символи. Стали. Помолились. Випалили по цигарці. Хлопці на плечах несли ще не залуджену й не прикриту віком труну до машини: лудили вже там. А я відчув, що це була моя остання й найкраща зустріч із татом, зустріч, під час якої він дав мені (передав, сказав, повідав) щось таке, чого ніколи не говорив (не передавав, не розказував, не дарував ) раніше…
Утім, можливо, до цієї миті я просто був не готовий його почути...
Із ясного неба нас освітлювали зорі й місячне сяйво, яке вщерть заповнювало простір не лише цвинтаря, а й красивої та гордої ріки, супроти течії якої Єрмак колись вирушив на підкорення Сибіру. Ми теж ішли проти течії, й уже не так багато залишилось докласти зусиль, аби течія стала нашим супутником.
Перед восьмою ми повернулися до розритої могили Юрія Литвина: його труна вже була залита крижаною водою. Разючий контраст із могилою Василя Стуса змусив завмерти в нерішучості: аби підняти труну на поверхню, комусь із нас треба було, стоячи майже по пояс у тій воді, завести під труну мотузки.
Хтось кинув фразу про небезпеку трупної отрути, якщо вона потрапить у кров. А що руки у всіх були збиті до мозолів, то новий страх ніс загрозу нової затримки. Очі наших наглядачів засяяли зловтіхою: що, мовляв, піджилки трясуться? Проте ситуація вирішилась миттєво: Олег Покальчук швидко спустився в заповнену водою яму (його штани та кеди так і не просохли до самого Києва) і без зайвих розмов здійснив те, що кожен підсвідомо волів перекласти на інші плечі.
Труну Литвина піднімали довго й трудно. Ось Василь Овсієнко, не втримавши рівноваги, починає зсуватися до ями, але чиясь міцна рука останньої миті втримує його. Нарешті труну, із якої численними струмочками витікала темна вода, піднято. Коли зняли віко, побачили майже повністю розкладене тіло, яке з незрозумілих причин ще не оголило кістки господаря. Усупереч учорашнім побоюванням, це нікого не налякало й не відштовхнуло. Ми мовчки — хто в рукавичках, хто й без — переклали тіло на білу тканину. Під час цього перекладання тріснув череп, й на оголену руку Василя Овсієнка бризнули краплини мозку, який колись напружувався, працював, вів Юрія Литвина життям, а тепер — з примхи долі й злої волі вдоволених життям бандитів — опинився на руці колишнього побратима, викликавши занепокоєння навіть місцевого лікаря. Так, ми порушували всі правила проведення ексгумації. Проте чи був спосіб їх не порушувати?
Нарешті тіло було перекладено в цинкову труну. Ми відбули панахиду. Вклонилися... ямам, які глипали на нас чорними горбиками й пронумерованими стовпчиками. Їм ще лежати в чужій землі.
Знявши номери зі стовпчиків, які колись стояли над могилами Юрія Литвиина і Василя Стуса, і сяк-так закидавши самі могили, ми сіли в автобус, щоб повернутися до Чусового: довгий і надзвичайно світлий день стрімко добігав кінця, ніби компенсуючи ті миті, коли час, навпаки, тягнувся дуже довго.
Близько одинадцятої вечора ми прибули до готелю. Там довідалися, що того дня в Пєрмі братам Тихим здійснити ексгумацію свого батька не вдалося і все доведеться робити в день вильоту.
Володимир Шовкошитний з водієм Валєрієм Сідоровим усю ніч чаклували біля машини — зранку вона має довезти труни до аеропорту Пєрмі.
Але особисто в мене вже була певність: ми зможемо закінчити уральську частину перепоховання з високо піднятою головою.