6 січня 1938 року в родині Семена та Їлини Стус народилась четверта дитина — син Василь.
День його народження — Святвечір напередодні Різдва — в чарівному подільськом селі з назвою Рахнівка був болісно несвятковим: рідний брат Їлини робив комуністичну кар'єру, а відтак жорстко відмежовувався від родичів-"кулаків", роблячи їх життя нестерпним аж настільки, що вони були змушені вдатися до втечі з малої батьківщини.
Тато Семен "завербувався" і вже був на заводі у Сталіно, куди наприкінці того ж 1938-го втекла і мама Їлина зі старшими дітьми — дочкою Палажкою (1926-1941) та сином Їваном.
Василь та старша на рік сестра Марія залишились з бабунею.
"Пам’ятаю, як у Рахнівці, де я лишився з бабунею (тато і мама поїхали на Донбас), я проказував за нею “Отче наш, іже єси на небеси“. Два слова каже вона — я повторюю. Пам’ятаю, як талапався у ставку (мені було рік-два). Пам’ятаю, як лежав у колисці (а мама ще робила на полі, в колгоспі, отже, мені було менше року), а нікого нема. Колиска висить на гакові, вбитому до свóлока... я мокрий, певне ревів — і докучило. Нудно лежати, то я граюся своїми вухами — мну їх у долоньках. Пам’ятаю, як ходив до ясел у Рахнівці... і там виціловував усіх шмаркатих діток, бо любив їх — усіх. Пам’ятаю, як мене був налякав чужий собака — знахарка “виливала переляк“, водячи білим яйцем довкола голівки моєї і проказуючи: собака-собака-собака, кінь-кінь-кінь, вівця-вівця-вівця. Допомогло, хоч у дитинстві я трохи заїкався — навіть у школі" (Лист до сина від 25.04.1979 р.).
На Великдень 1941 року Семен Стус перевіз до Сталіно Марію з Василем. У цей же час в лікарні від менінгіту померла найстарша Палажка.
"Пам’ятаю, як мене у 1940 р. тато віз на Донбас... Досі пам’ятаю, як пахло в вагоні — той запах недавно упізнав і зрадів: так пахло в вагоні...
Пам’ятаю, як сміялися жінки донецького бараку, що я хвалився, ходячи в довгій сорочечці: “цю сорочечку мені бабуня пошила, з кишенькою“ — казав я, а їм було чогось відрадно.
Пам’ятаю початок війни — як відступали наші. Сусід-татарин зарізав лошака — гарного, молоденького — на моїх очах перерізав горло. Я плакав — так було шкода. А вже як він, сусід, хотів мене нагодувати м’ясом тим (смерділо на ввесь коридор!) — я ревма ревів, аби не присилував до такого гріха: їсти гарного лошака" (Лист до сина від 25.04.1979 р.).
1944-й: По дорозі з поля додому загинув брат Іван, який проходив повз хлопчаків, які гралися з міною:
“Пам’ятаю, як поранило брата Ївана. Як він лежав — з відбитою ніжкою лівою і вирваною осколком лівою щічкою. Спав наче, коли ми з мамою знайшли його. “Це на мене зорі з неба посипались — промовив він, коли мама, не зронивши сльози (бо затерпло серце їй), розбудила його і прикладала ніжку, наче б ніжка ще могла прирости. Більше він не приходив до пам’яті".
Того ж року 6-річний Василь почав ходити за сестрою Марією до першого класу. Мама довідалася про це лише пізньої осені від вчительки, яка попросила одягнути хлопця.
Шкільні роки Василя Стуса - 1944-1954.
Перший дитячий протест: під час літніх канікул у Рахнівці малий Василь відбирає торбу колосків у сільського об'їждчика: "...1951 р. я їздив у село, до бабуні. Збирав колосся — по стерні. За мною гнався об’їждчик — я втікав, але він — верхи на коні (безтарка з парокінню) — наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав його за його гидкі червоні руки. І таку злість мав, що одібрав торбу. А другого дня стерню зорали" (Лист до сина від 25.04.1979 р.).
Студенство (1954-1959): У 1954 році поет робить спробу вступити на журналістику Київського університету, але не складається: 16-річних не приймають. Василь повертається до Сталіно і подає документи до педінституту на спеціальність викладач української мови, літератури та історії.
Перші вірші:
Пізній вечір Позіхи старечі І струмок повільний їх розмов.
За вікном — хуртечі, І схиливши плечі, Слухаєш хорали Диких молитов.
1959 р.: Замість одногрупниці Зінаїди Кононученко Василь Стус їде вчителювати в село Таужню на Кіровоградщину.
1959-1961 роки - служба в армії. Спершу на Полтавщині, а пізніше на Уралі.
12 грудня 1962 р. Лист Андрію Малишку: "Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається... У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а "хуторянським" народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити. Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов'язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної".
1962 рік: Перший зшиток віршів, особисто передрукований і упорядкований поетом, де були зібрані найважливіші для Стуса твори раннього періоду творчості: "ДЕЛО № 13/БЕ1339".
1963 рік: Вступ до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР і переїзд до Києва.
1964 рік: Збірка "Круговерть", яка була знята з друку наступного року:
Їй-богу, так, напевно, має бути, Щоб наступала ніч і день згасав. І восени прощальна туга рути Видзвонювала в позолоті трав.
1965 рік: Арешт Івана Світличного, що спричинив різкий виступ Василя Стуса в кінотеатрі "Україна" перед переглядом фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків":
...Сидять по шпарах всі мужі хоробрі, всі правдолюби, чорт би вас побрав. Чи людська добрість — тільки доти добрість, поки без сил, без мужності, без прав запомогти, зарадити, вступитись, стражденного в нещасті прихистить і зважитись боротися, щоб жити, і зважитись померти, аби жить?..
Поета звільняють з аспірантури, виселяють з гуртожитку і він стає безробітним.
Одруження з Валентиною Попелюх, яка стала Музою і Берегинею поета аж до його кінця, нею "напоєно десятки моїх віршів, — писав Василь Стус 14 лютого 1978 р., — які, дасть Біг, переживуть і нас із Тобою".
1968 і 1970 роки: Збірка "Зимові дерева": рання редакція збірки і нарешті - перша у житті - друкована книжка, видана за кордоном у 1970-му (друга редакція). Євген Адельгейм: "Крізь збірку “Зимові дерева” проходить наскрізна тема — Людина і Людство, вужчий аспект її — “я” і люди довкола мене".
листопад 1970 року: Вбивство Алли Горської:
Нам ряд утрачено. Отерплих душ не відволодати вовіки-віку. Нам ряд утрачено. Вовіки-віку не відволодати отерплих душ.
1970 рік: Збірка "Веселий цвинтар":
Я йшов за труною товариша й думав: везе ж таки людям: задер ноги і ніякого тобі клопоту...
1972 рік: Перший арешт Василя Стуса. Суд і невиправдано суворий вирок: 5 років таборів і 3 роки заслання.
Написана впродовж перебування в камері попереднього ув'язнення Київського КДБ збірка "Час творчості / Dichtenszeit":
Мені зоря сіяла нині вранці, устромлена в вікно. І благодать — така ясна лягла мені на душу сумирену, що я збагнув блаженно: ота зоря — то тільки скалок болю, що вічністю протятий, мов огнем. Ота зоря — вістунка твого шляху, хреста і долі...
Грудень 1972 року: Василь Стус прибув з етапом у табір ЖХ-385/3-5, селище Барашево, Мордовської АРСР. Стусу В. С. присвоєно нагрудний знак № 200.
ХРОНІКА ПРОТИСТОЯННЯ в'язня з системою на прикладі 1973 року:
15 травня. За відмову носити нагрудний знак Стусові В.С. оголошено догану.
17 травня. За відмову носити нагрудний знак і невиконання норми виробітку Василя Стуса позбавлено права закупки продуктів на один місяць.
21 травня. За відмову з’явитися на ранкову перевірку В.Стуса позбавили права на чергове побачення.
24 травня. За відмову носити нагрудний знак, куріння в строю і невиконання вимог контролера Василя Стуса переведено в штрафний ізолятор (ШІЗО) на 7 діб.
22 серпня. За невиконання норм виробітку, нетактовне поводження з адміністрацією з Василем Стусом проведено бесіду.
30 грудня. Фрагменти внутрішньої характеристики на засудженого Стуса В.С. за 1973 рік: «...Полон злобы в адрес администрации, судебных органов и по отношению политики КПСС. В адрес этих органов высказывает клеветнические измышления, как например: его эксплуатируют, а деньги забирают для откорма работников КГБ, ИТК-3 и т. д.
Поддерживает антисоветски настроенных осужденных и сионистов. Сам объявлял несколько голодовок от одних до пяти суток. В индивидуальном трудовом соревновании участвовать отказывается. В работе самодеятельных организаций участия не принимает... Проводимые политико-массовые мероприятия посещает нерегулярно. Вину свою не признает. Считает себя жертвой репрессий Советского государства над советской интеллигенцией. Постоянно высказывает недовольство исправительно-трудовой политикой в СССР».
16 липня 1975 року кримінальник Сидельников напав на Стуса і завдав йому поранення „заточкою”, що спричинило різке загострення виразки. Проте ліків (елементарного вікаліну) Василеві Стусу не дали і 2 серпня під час вечірньої перевірки в'язнів у поета стався внутрішній крововилив. Життя врятували жінки (Надія Світлична, Ірина Стасів-Калинець, Ніоле Садунайте), які відмовилися заходити до свого бараку доти, доки Стусові не викличуть лікаря. Операція в Ленінградській лікарні для в’язнів ім. Гааза відбулася лише в перших числах грудня.Під час операції поет певний час перебував у стані клінічної смерті.
Початок липня 1976 року: У Стуса для перевірки вилучено рукопис віршів періоду ув'язнення, а згодом ознайомлено з актом про його знищення через умовності в тексті. 15 липня поет вперше відмовився від радянського громадянства:
«В Президиум Верховного Совета ССР.
Я украинский литератор, репрессированный по политическим мотивам в январе 1972 г. Фактически меня осудили за стремление к социальной справедливости, ибо нашлись силы, которые вначале отнеслись к этому стремлению резко враждебно, а впоследствии назвали его преступной склонностью, ведущей к антигосударственной деятельности... ...я пришел к выводу, что меня сознательно низвели до положения неодушевленной вещи, оприходованной по ведомству имущества КГБ... ...я заявляю: оставаться подданным СССР больше не считаю для себя возможным, а потому прошу выдворить меня за пределы страны, в которой мои человеческие права попираются столь бесцеремонным образом".
11 січня 1977 року за добу до закінчення терміну ув’язнення в'язня Стуса взято на етап до місця заслання - селища імені Матросова Магаданської області. 5 березня поет прибув на місце заслання.
20 серпня 1977 року внаслідок нещасного випадку Василь Стус отримав важку побутову травму перелом п’яточних кісток обох ніг: "Палімпсести" подарувала мені травма. Це майже те, що я бачив у задумі..."
Серпень 1979 року: Повернення із заслання до Києва.
Кінець 1979 р.: Василь Стус вступає в Українську Гельсінкську спілку.
З вересня 1979 р. до травня 1980 р. Василь Стус майже закінчує повний корпус "Палімпсестів" (незавершеною залишилася лише 3-тя частина).
15 травня 1980 року Василя Стуса вдруге заарештовано, а вже 2 жовтня Київський міський суд засудив особливо небезпечного рецидивіста В.С.Стуса до 10 років таборів посиленого режиму і 5-ти заслання. Останнього слова підсудному не дали: „Палачі! Ви мені не дали навіть останнього слова!”, — вигукнув поет, коли його зі скрученими руками тягнули до виходу з судової зали.
Останніми словами, які почула його дружина, були: „И вы не смоете всей вашей черной кровью поэта праведную кровь!»
І знов Господь мене не остеріг, і знов дорога повилася. Тож — до побачення — у просторі і — до побачення у часі.
12 жовтня 1980 року академік Андрій Сахаров звертається до учасників Мадридської наради для перевірки Гельсінкських угод і керівників країн — учасників Гельсінкського акту: „1980 год ознаменовался в нашей стране многими несправедливыми приговорами и преследованиями правозащитников. Но даже на этом трагическом фоне приговор украинскому поэту Василю Стусу выделяется своей бесчеловечностью... жизнь человека ломается без остатка — как расплата за элементарную порядочность и нонконформизм, за верность своим убеждениям, своему «я». Приговор Стусу — позор советской репрессивной системе".
1981 рік. Весна. Остання зустріч з рідними. Це єдине побачення, якого адміністрація табору ВС-389/36 не змогла відібрати у Василя Стуса просто тому, що це було заборонено законодавством.
1982 рік у 65 числі „Хроники текущих событий” у розділі „Новости самиздата” в перекладі на російську надруковано таборові нотатки Василя Стуса "З таборового зошита" .
Василь Стус стає лауреатом Міжнародної літературної премії „Amnesty International”.
1983 рік: 6 січня, на Різдво, Василя Стуса кинуто до карцера за публікацію таборового зошита в "Хронике текущих событий".
10 січня оголошено додаткові покарання: рік камери-одиночки зі зниженням норми харчування та заборона переписувати вірші і переклади в листах до рідних.
"режим, запропонований у Кучино, сягає поліцейського апогею. Будь-яка апеляція до верховної влади залишається без відповіді, або — найчастіше — загрожує карою. Буквально за півроку в мене тричі забирали побачення, чи не через місяць т. зв. "ларьок", підряд три тижні відсидів у ізоляторі" ("З Таборового зошита")
1984 рік: При переведенні з камери-одиночки у Василя Стуса забрали на «перевірку» зошит з віршами під назвою «Птах душі» і більше не повертали.
Не дали побачення з дружиною та сином, які чекали на поета в кімнаті для побачень: поета брутально "шмонали" на кожному посту аж доти, доки він не зірвався від принижень і сам не відмовився від зустрічі.
1985 рік. Весна: «Недавно надибав на цікаве зауваження Жана Кокто, сучасника і друга Пабло Пікассо. Він пише: “Дев’ять муз повідали мені ще в юності, що поет – у принципі опозиціонер, що його особа являє своєрідну тюрму, звідки втікають твори, за якими суспільство посилає навздогін поліцію і собак, опріч тих випадків, коли їхню незвичну ходу приймають за викаблучування блазня або п’яниці. Він, поет, – звинувачений від народження, оскаржений за професією, оскаржений по службі”. Отож, усе в мені так, як і має бути – в справжньому варіанті» (З листа до рідних 1985 р.).
Ніч з 3 на 4 вересня: Смерть у карцері табору ВС-389/36.
15-19 листопада 1989 р. останки Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого перевезено з кучинсько-пермських цвинтарів до Києва і поховано на Байковому цвинтарі.
Між цими знаковими, поворотними подіями біографії було, власне, життя поета, яке зафікмоване у віршах, листах та інших творах Василя Стуса.