«Вальочку, княгине-князівно моя!
Вітаю Тебе з весною, зі святом світу. Я знаю, що Ти в мене славна (а стала ще кращою, а будеш іще кращою — такою гарною, що довкола Твого чола засвітиться німб — святої жіночності).... Цілую Тебе. Цілую Тебе. Цілуючи, люблячи. Люблячи, цілую," - писав із табору селища Озерне в Мордовії Василь Стус своїй дружині 24 лютого 1976 р., після чергового непобачення і клінічної смерті, яку поет кілька місяців тому переніс в Ленінграді.
25 березня 2022 р. його ідеального образу, музи-княгині-попелюшки-еврідіки-коханої не стало.
Але назавжди залишилися рядки поета, образ коханої і висока любов, яка сильніша навіть за смерть та час.
Перші спільні кроки. Грудень 1965 р. Безробітний поет і його наречена.
На дорозі випробувань. Донецьк. Літо 1978 р.
треба жити і треба пам'ятати: чверть століття без Василя
30 березня 2022 р. Дмитрівка, Київська область.
Один із останніх віршів поета, адресованій дружині та її образу, що живив Василя Стуса.
Довкола стовбура кружляємо. Ану, бува, наздоженем? (Що цього вже не буде — знаємо, проте — живем).
Такий твій сміх мені заливистий, так він заходився — на плач. Пробач — за те, що ані вісті не подаватиму. Пробач.
Ото невитерпу! Недаром соснова дубиться кора. — На гору — хочу! — Вниз — і яром! — І ще побродимо? — Пора!
прийти до пам’яті й розстатися на віки-вічні, на-не-на... — “вандеєю не стань, сум’ятнице“ мовчить, притужно-потайна. І ось наш дім — гніздо лелече в гойдливих вітах етажів, і спогад солов’єм щебече до зозулиних ворожінь.
Той спогад може нам придатися, коли дійде до реченця. — Невже — навік? Танцює таця тікає краска із лиця. — А дерево — кружляє вихором? Вогнем весільним пойнялось! Музик троїстих чути пригри, таки — збулось!
Тугими колами кружляємо, усе збиваючись з ноги. Світ вечоріє. Ми — світаємо, коли ні сили, ні снаги.