1943 рік. Життя тривало. Не маючи бажання сидіти вдома самому – тато й мама на праці, а дитячі садочки відразу після війни були завеликою розкішшю, - малий Василь подався до школи за сестрою Марією. Читати він умів: під час війни робити було нічого, розваг – жодних, от і довелося вивчати зі старшим братом Іваном, батьком та мамою грамоту, аби сяк-так бавити себе книжками, які вдавалося знаходити.
Вчителька сприйняла ситуацію спокійно, тим більше що найменший Василько доволі швидко став її кращим учнем. Допомогла й добра пам’ять учителів про брата Івана, який був одним із кращих учнів. І лише коли вдарили морози, вчителька почала турбуватись й вирішила переговорити з Їлиною Яківною (мати В.Стуса): «Ми й не знали з дідом, що він в школу ходить… я кажу: «Васєчка, синок, ти сиди». А в нас там набрали, як то ми, хохли, землі, засівали там кукурудзу, то, сьо. А я їду за тою кукурудзою, кажу: «Ти, синок, сиди коло хати, нікуди не йди». А на другий день приходить Маруся зі школи й каже: «Мам, вчителька передала листок»… явиться, значить, туда. Вона жила, та вчителька, близько.
Я приходжу раненько, бо сама їду на город, а хлопця лишаю вдома малого. Ще нема йому шість год. Має бути на Рождєство… Я їй сказала, що Стуса Василя мама. «А чо він босий в школу ходе?». А я кажу: «Я не знаю. Він в школу не ходе, йому шість год нема». А він вже газету читає. «Я не знаю, чого він ходе в школу. Я всігда в роз’єзді, на городі, то туда, то сюда, а його оставляю за хазяїна. А чого він прийшов у школу, то я не знаю. Нащо ж ви тоді його приймаєте?».
А вона каже: «А ви знаєте, що я вам скажу, пускайте його в школу. Нехай іде».*
Якою бідною не була родина, а таки пошили йому костюмчика й відвідини Василем російськомовної школи № 150 набули легітимності.
*Їлина Яківна Стус//Нецензурний Стус. - С.145.