Історія цієї публікації, а стаття Галини Могильницької, здається, таки була опублікована в одному з останніх номерів журналу "Сучасність" в середині 2000-х, налічує вже майже 20 років. Закінчувався романтичний період незалежності, коли можна було гратись, сміятись і не надто звертати увагу на "окремі" негаразди і масовий виїзд кваліфікованих фахівців з країни. Більшість із них так і не знайшла там роботи за фахом, проте назад повернулися одиниці. А "Сучасність", навпаки, після 2004-го повноцінно переїхала в Україну. Журнал продовжив традицію серйозної розмови з читачем, намагаючись зберігати аналітику, "високу" белетристичну полицю і вишукану поезію. Головні редактори - Іван Дзюба та Ігор Римарук - у своїй редакційній політиці намагаючись фіксувати та інтерпретувати найважливіші події тогочасного літературного, культурного та суспільного життя країни. Проте суспільного замовлення на такий продукт не існувало, фінансової підтримки не було і журнал непомітно припинив зник з радарів вільного ринку.
Попри це, висока кваліфікація співробітників забезпечувала високоякісну підготовку до друку рукописів, які після публікації в журналі вихїодили окремими книжками. Значну цінність мали спогади людей, які вірили, що оприлюднена на сторінках "Сучасності" інформація збережеться і рано чи пізно виявиться комусь потрібною.
Так, зокрема сталося і зі спогадами Галини Могильницької про перебування в Одесі Василя Стуса. Враховуючи той факт, що архів номерів журналу, доступний в неті зупинився на 1991 році, ми передруковуємо статтю Галини Могильницької за видрукованою комп'ютерною версткою з редакторськими правками Ігоря Римарука, який був першим редактором окремих частин книги Дмитра Стуса "Василь Стус: життя як творчість", більшість розділів якої так само були надруковані на сторінках журналу. Інша річ, що у журналу був свій особливий правопис, який у багатьох перевиданнях цієї біографії було частково змінено.
ВАСИЛЬ СТУС в ОДЕСІ
Галина Могильницька
… Але хто поверне руки, руки, радощі нам? Але хто уперто Вік рубатиме хащі? Але хто навикне жити, серце ївши своє? Де ті недоріки, кому совість спати дає? Жий чи ні – намарне, все намарне – живеш чи ні! З вірою у парі Ми й без віри – самі одні… (Василь Стус)
Ці рядки я часто повторювала подумки. Було в них, навіть у самій ритмиці, щось, що перегукувалось в моїй душі з екзистенціалізмом Камю і Сартра: якась глибока безнадія і вперте поривання до дії, могутнє напруження м’язів, що тужаться порвати пута безвиході, виштовхнути-таки на гору отой Сизифів камінь, який знов і знову треба буде штовхати вверх напруженням волі, бунтом власної душі. Не знаю, чи є це все у вірші. Говорю лише про те, що вчувала, вичитувала в ньому я – тоді ще молода студентка філфаку Одеського університету.
Вірш звався “Афонські моління”. Належав він Василеві Стусу. Писав його він у нас в Одесі й чернетку (чистого, закінченого, чи пак, доробленого варіанту тоді ще не було) залишив мені.
Ми – тоді ще молоді поети – часто обмінювалися своїми віршами, щедро роздаровували їх тим, кому вони подобались, й іноді, порившись у шухляді котрогось із друзів (звісно, якщо він тебе до тієї шухляди допускав...), можна було дізнатись про літературний процес значно більше, ніж із газет та журналів.
З творчістю Ігоря Калинця, наприклад, я познайомилась в квартирі Чорновола, який щедрою рукою вивалив мені із своєї шухляди цілу купу віршів і кілька годин пританцьовував за моєю спиною, заглядаючи, що я читаю – радіючи, що я їх прочитала, та радісно прицмокуючи язиком від задоволення, коли в моїх руках опинявся якийсь аж дуже вже гарний, на його думку, вірш. А що гарних віршів у його шухляді було багато, то він - невсидющий як ртуть,- тільки те й робив, що прицмокував та плескав руками від захвату, що такі-от, бач, вірші люди пишуть! А ще тому, що таку-от радість зумів мені подарувати, такі скарби відкрити!
– А оце – Галина Гордасевич – колосальна дівчина!.. А оце – Надійка Кир’ян: ти дивись, як пише! Жодного зайвого слова! Три рядки – й увесь вірш! А яка картина!..
Картина й справді була жива, відчутна навіть на запах: Три волошки у житніх косах. Вечірня курява бреде дорогою, Як потоплені корови додому…
Тих дівчат я так ніколи й не бачила, не була знайома з ними. Так вони для мене й залишились назавше Галинкою й Надійкою, як їх звав Славко, який і досі ніяк не хоче стати для мене В’ячеславом Максимовичем.
Поезію Василя Голобородька відкрив мені Іван Олексійович Світличний – це йому важко далося, бо з мене тоді (та, каюся, мабуть, і зараз…) був запеклий “консерватор”, до якого треба було «світличного» терпіння, щоб втлумачити в мою голову, що то-таки поезія. В нього ж я із захватом читала рукопис “Зоряного інтеграла” Ліни Костенко, щойно тоді видхиленого видавництвом.
І то був ніякий не “самиздат, изготовленный с целью распространения”… То був творчий обмін своїм і чужим – в когось більшими, в когось меншими – досягненнями. То була щедрість, що виростала із радості самореалізації, із гордості літератури, яка намацувала своїми юними ногами дорогу до себе. То був незабутній час, мабуть, один із найплідніших часів в українському літературному процесі, коли ніхто нікому не заздрив, коли кожен радів кожному вдалому рядку, написаному іншим. І кожен вдалий вірш із швидкістю блискавки потрапляв у кожне місто, де тільки жив хто-небудь із молодих поетів-однодумців.
Пам’ятаю, як мені на допитах ніяк не хотіли повірити, що я не знаю, звідки в мене взялися вилучені під час обшуку “Демонстрації” (“організована стихія, стандартизована любов”), “Кредо запеклого інтернаціоналіста” (“забувайте українську мову, не гайте часу, громадяни!..”). А я, дійсно, не пам’ятала, хто мені дав ті вірші, і як вони в мою хату потрапили.
Довелось мені тоді, щоб полегшити роботу органам, просто перестати брехати (хай мене Бог простить): вкрасти кілька віршів із папки слідчого прямо під час допиту, бо більше нічим я їм допомогти не могла.
Допомога моя була, щоправда, неповною, бо “Демонстрації” таки залишились в папці. А я так і досі не знаю, не тільки хто мені той вірш дав, а й хто його написав.
Бо ж вірші дарували не тільки автори, а й їхні друзі, й друзі друзів, досить часто, якщо вірш був з відтінком “крамоли”, й не називаючи імені автора.
Отож і Василь, вже перед самим від’їздом до Києва, почувши, що мені подобаються щойно написані ним вірші, без зайвого слова віддав мені аркушик з ними, зауваживши, що він в потязі ще подумає над ними, бо то не остаточний варіант. Потім спохопився, що давати дівчині вірші в такому неохайному вигляді – негарно, слід переписати, але переписувать увже було ніколи. Я пожартувала, що коли він стане “маститим поетом”, а я – “маститим літературознавцем”, то за цими “ґрамузлями” досліджуватиму його творчу лабораторію. Слово “ґрамузлі” Василеві дуже сподобалось…
Потім були обшуки з неминучим вилученням якихось паперів, кілька переїздів. Про папірець із Василевими віршами забулося. Десь уже на початку 1980-х (Василь був уже вдруге ув’язнений) ми з Олесем Сергієнком, який тоді щойно повернувся із заслання, здумали були зібрати всі Василеві вірші й спробувати передати за кордон Надії Світличній чи подружжю Караванських, щоб хоч що-небудь зберегти із його творчого доробку. Василів другий арешт, ми вже цілком усвідомлювали як трагедію, в тому числі й для літератури і, повторюючи в душі Лінине – “людей такого рідкісного дару хоч трошки, люди, треба берегти”, я іноді подумки (слава Богу, лише подумки) докоряла нашим “хельсинцям” за те, що вони дозволили Василеві стати членом Групи – так, наче йому хтось міг заборонити що-небудь!.. Так, наче одержимий Україною, запрограмований на жертовну дію Василь – це Пушкін, якого можна було тримати осторонь найголовніших ідей і подій свого часу, який міг не бачити (чи робити вигляд, що не бачить), що відбувається довкіл нього… Так – ніби Василь міг би що-небудь творити, якби не жив усією повнотою внутрішнього життя, яка була невідривна від боротьби за право бути самим собою.
Все це я й тоді розуміла, але оте “хоч трошки, люди, треба берегти…” увесь час поколювало в серці колючкою-докором, і хотілося хоч щось виправити. Отоді я й кинулась шукати подаровані Василем чорновики. Не знайшла. Та й не мала певності, що аркушик той міг десь зберегтися після стількох життєвих пертурбацій.
Вірші Василеві ми з Олесем збирали, звичайно, тихцем, але хтось, довідавшись про це, тихцем же й повідомив Сергієнка, що цією справою давно вже займаються Михайлина Коцюбинська й та ж Надія Світлична, і все, що можна було зібрати, давно вже за кордоном, підготовлене до друку чи, може, вже й видане.
Зібране ж нами з Олесем мені, проте, дуже знадобилося: в перші роки після введення творчості Василя Стуса до шкільної програми, ті, від руки переписані нами вірші, були єдиною “хрестоматією” – з якої багато учителів української літератури сільських шкіл Миколаївщини (я мешкала тоді в Кривоозерському районі) вперше знайомилися з Василевою поезією та, переписуючи, знайомили з нею своїх учнів.
А нещодавно, риючись в “архівних хащах” на предмет звільнення життєвого простору від паперового мотлоху, – раптом в якісь папці із самими-самими ранніми своїми поетичними вправами натикаюсь на аркуш, писаний Василевою рукою й починаю розуміти, що цих віршів не бачила в жодній із його збірок. Правди ради слід зізнатись, що я не всі його збірки й у руках тримала…
Вірші ці Василь вважав остаточно недопрацьованими. Написані вони в Одесі восени 1965-го чи ранньої весни 1967-го року. Я, студентка четвертокурсниця філфаку жила в той час вже більше у Ніни Строкатої-Караванської, ніж у гуртожитку, бо після того, як Святослава Караванського було, власне, викрадено на вулиці, боялась, щоб чогось подібного не сталось якоїсь ночі й із його дружиною.
Отож, повернувшись якось із лекцій, побачила в її хаті високого чорнявого, трохи насупленого легіня. — О! — здивувалась я, — ще один Гонта!? Тоді саме йшла мова про спорудження в Умані пам’ятника Залізняку та Гонті, й голову Гонти ліпили із мого брата Олександра Могильницького. Гонта із нашого хмуркуватого Сашка виходив хоч куди! Побачений мною насуплений хлопець одразу нагадав мені той образ. Хлопець цей був Василем Стусом. Привіз він тоді Ніні Антонівні детальну інформацію про арешти в Україні, яку вона мала по дорозі в Мордовію (збиралась саме на побачення з чоловіком) завезти до Москви — москвичі мали вихід на закордон.
Мені Василь здавався замкненим і гордовитим, тож трималася я з ним дещо відсторонено. Все змінилось, коли прийшов Олекса Різників, який мало не з порогу засипав Василя своїми віршами. Василь відповів своїми. Почався „вечір поезії“.
І раптом Василь якось тихо-тихо, наче сам до себе, промовив:
— Не можу я без посмішки Івана оцю сльотаву зиму пережить…
Спершу навіть не зрозуміла, що це – вірш, а, зрозумівши, замилувалась від ніжності й доброти, що тихо бриніла в голосі цього суворого хмуркуватого хлопця, так схожого на Гонту-месника:
… Вусате сонечко моє! Несуть тобі три царіє со дари Скапарене озлоблення своє. Іваночку! Ти чуєш, доброжий?…
— читав Василь, а я сиділа й, здихаючись його (і своєю) любов’ю, думала: „Це ж ніякий не образний вираз – це назва! Як назвами є слова „чоловік“, „хлопець“, „людина“. А Іван — „вусате сонечко“. Це так просто й органічно, як сказати на люстро — що воно люстро, а на сніг – що він сніг!“ І дивно мені було, що це не я знайшла для Світличного таку природню назву, а оцей хмуркуватий хлопець — Василь Стус.
Я дуже любила Івана Олексійовича. Він умів побачити в людині найкраще, найціннішу іскорку таланту, й потім впродовж років дбайливо роздмузувати її, не дати згаснути. Господи! Скільки рукописів (талановитих і не дуже) пройшло через його добрі скалічені руки! Скільки людей завдяки йому стали якщо не справжніми поетами, то, принаймні, справжніми людьми.
Навіть я, яка багато років нікому не признавалась, що пишу вірші (А раптом не сподобається? Це ж сором, якого й не переживеш!..) — навіть я — без найменшого остраху віддала йому свій рукопис, а приїхавши вдруге, побачила його осяяне добротою обличчя й почула: „Галинко! У Вас стільки чудових віршів!..“ Потім сиділи в його „голуб’ятні“ (була в них на Уманській така крихітна кімнатка, в яку на кілька сходинок вгору треба було підніматися — „кабінет“ Івана Олексійовича) й аналізували мої „творіння“.
— Галинко, ви чуєте, як це пружно й динамічно?! Ви ж у нас поет-баталіст! Повикидайте ік бісу оті свої „срібнокрилі світанки-надії-бранки!.." — і все це як на одному диханні, не акцентуючи, що в тім рукописі десь із половина тих „світанків“ і „надій-бранок“... Або: — Ви тільки вслухайтесь, яка масивна, глибока рима: „побідні — подібні“, а ось — ви прочитайте вголос, що ви написали: „Я — ка-ка-ла-муть!“ Галинко, та ви ж не тільки пишіть, а й читайте часом те, що пишете! Обоє регочемо, і мені зовсім-зовсім не соромно!
Я забуваю, що він — один із трьох „китів“, які тримають на собі ледь не все шістдесятництво, що він — ерудит, до якого мені ще рости-рости — не дорости... Я просто відчувала себе щасливою від того, що доля звела мене з цим добрим і мудрим чоловіком, який так просто відкривав мені стільки цікавого, наче оце і є його призначення на землі — розтуляти очі отаким невігласам, як я.
Я часто думаю: скільки б він міг зробити, скільки ще написати, якби так щедро не роздавав свій час, свій розум іншим...
Але це прийшло пізніше. А тоді, слухаючи Василя, я ледь не плакала від того, що слова, які так природно „прикладались“ до образу Івана Олексійовича, сказані не мною, а оцим, таким суворим з виду й таким цнотливо-ніжним чорнявим хлопчиною.
Оте „вусате сонечко“ й визначило назавжди моє ставлення до хлопця, що звався Василь Стус.
Коли ми згадуємо Василя Стуса, коли розповідаємо про нього учням, ми найчастіше говоримо про мужність, честь, безкомпромісність... Мені Василь був надзвичайно близький рисою, яка рідко зустрічається в людях, і тому я не вмію дати їй „людської“ назви. Для себе я називаю її „янгольством“. Це — вміння бачити чужу, умовно скажемо, красу і велич і бути щасливим від своєї причетності до них.
Ну, приміром, що відчувають янголи, стоячи перед Престолом Всевишнього? Здивування? Захоплення? Поклоніння? Вдячність? Святе Письмо каже: блаженство! Тобто велике, всеохопне щастя, в якому є і здивування, і захоплення, і вдячність, і благоговіння, а попри це, й понад усим — радість, що ось така велич і краса є в природі, і ти — маєш можливість бачити її, освітитися, освятитися нею.
То не самопониження. Василь був гордим і чудово знав сам собі ціну. Саме тому він не знав заздрощів і вмів творити в своєму серці „престоли“ для високих духом, мудрих, талановитих людей. І вмів молитися якраз їх талановитості й мудрості. Я знаю трьох людей, що мали „престол“ у Василевому серці. Це Ала Горська, Михайлина Хомівна Коцюбинська і Іван Олексійович Світличний. Можливо, таких людей було більше. Але я знала — цих трьох. Це велике щастя — мати людей, гідних престолу в твоїй душі. Бо й душу для цього треба мати велику.
"Василь був гордим і чудово знав собі ціну. Саме тому він не знав заздрощів і вмів творити в своєму серці „престоли“ для високих духом, мудрих, талановитих людей. І вмів молитися якраз їх талановитості й мудрості". (Галина Могильницька: "янгольство" Василя Стуса)
Але вернімося до Одеси, куди Василь знову приїхав, очевидно, вже пізньої осені 1966-го, або ранньої весни 1967-го року. Пам’ятається, ішли дощі, й повсюди стояли велетенські калюжі.
А у нас на філфаці — оголошення: „Вечір поезії. Зустріч з Віталієм Коротичем“. Всі збуджені, раді — столичний поет приїздить!
Я те побачила — й хутенько до професора Недзвідського. Андрій Володимирович у нас лінгвістичною секцією керував.
— Ой, Андрію Володимировичу! — щебечу. — А до нас оце теж із Києва поет приїхав. Стус називається. Він і в „Дніпрі“, і в „Україні“ друкувався, і німців перекладає! Цікавий — страшне! Я його теж приведу, добре?
На той час я вже другий рік над майбутньою дисертацією під керівництвом Андрія Володимировича працювала, і взагалі він дуже добре до мене ставився, так що жодних заперечень не було:
— Приводь! Як поет цікавий, то чого ж?.. Виступить „генерал“, а тоді „лейтенанту“ слово дамо.
Біжу стрімголов до Ніни Антонівни. Кричу з порогу: — Гей, лейтенанте! Готуйся! Ти у нас на філфаці сьогодні виступаєш!
Василь вже тоді давно в „заборонених“ ходив. Його вже не тільки не друкували, а й з усіх робіт вигнали. — Ти що? Як це? — питає розгублено трохи. — Я вже про все домовилась! Виступить Коротич, а тоді дадуть слово тобі.
Василь, трохи схвильований, пішов готуватися до виступу, а ми з Караванською засіли в кухні план дій обговорювати, бо ситуація була така, що чекати було можна будь-чого: в Ніни Антонівни стосунки з органами були загострені до краю, про Василя й говорити нічого…
Вирішили, що мені слід невідступно бути біля Василя. Ніна триматиметься осторонь, але й із неї я мушу також ока не спускати. Для того, щоб мені було легше це робити, вона має на голову взяти щось яскраве. Те „яскраве“ шукали довго. Знайшли врешті в якомусь загашнику старезний клейончастий яскраво-червоний берет, на клоунський ковпак схожий. Годиться! Головне, щоб і Василь, і Ніна Антонівна увесь час на очах були, щоб їх ніхто не „умикнув“ непомітно.
Раптом Василь заходить. — Ти, аферистко! — це до мене. — Ти вже вирішила, що робитимеш, як тебе з університету витурять? — Давно! — відповідаю, „як з кілочка“. — Вийду за тебе заміж і сидітиму на твоїй шиї! — Ну-у, — тягне Василь, повертаючись до Ніни, — тоді я від участі в цьому „заході“ відмовляюся, бо я на такій бісовій дівці не оженюся навіть під шибеницею! Я таких метких боюся… Сказав жартома, але мені чомусь здалося, що він, і справді, може одружитися лише з дуже тихою, спокійною дівчиною, про яких мій Дідуньо казав: „Не дівчина — а пісня!“ Оскільки я на „пісню“ явно не „тягнула“, то відбулася якимось жартом. А Ніна Антонівна, сміючися, заспокоювала його, що в разі мого виключення вона мене обов’язково „прістроіт за харошего чєловєка!“ Василь із цієї суто одеської фрази сміявся, але за жартами відчувалося, що його не на жарт турбує, чи не матиме ця наша „афера“ ні для кого сумних наслідків.
— А професора Галиного теж заміж віддамо? — допитувався він напівжартома. — З нього ж найпершого питатимуть… Ти йому хоч сказала, хто я? — Сказала: Василь Стус! Поет! Друкований в „совєцькій печаті“!Васильку, — кажу, — йому нічого не може бути! Вони ж йому не давали списки поетів, яких „пущать не вєлєно“. Звідки ж він може знати, „ху із ху“? Прийшла отака „бісова я“, привела поета, який має публікації в пресі. Ну, чого б він мав не дати можливість аудиторії поспілкуватись із „молодою надією літератури“? Всі останні питання — до мене! — А ти? — А я що — маю такого списка?! Приїхав гарний хлопець, читає гарні вірші. Чого б мені ним перед людьми не похвалитись?! Хай вони мені дадуть списочок всіх „заборонених“ хлопців України, щоб я знала з ким „ніззя“ спілкуватися. Я тебе просто за свого залицяльника видам!
— Нехай потім розбираються, — засміялась Ніна, — хто з ким цілується… І хто цілується просто так, а хто — „с антисовєтськими намєреніями“…
Потім, коли почалося розкручування справи з приїздом Стуса до Одеси та його виступом на університетському вечорі поезії, ця версія спрацювала бездоганно. Ніхто, звісно, не повірив, що Василь приїздив саме до мене, а не до Караванської (органи тоді дуже добре знали, „хто з ким цілується“...) — але ж і спростувати її було неможливо — не казати ж, що у нас всюди „жучки“ вмонтовані, й нам достеменно відомо, що „товарищ "N“ не залицявся до товаришок „X" та "Y“.
"Жучки" вмонтовані - так в інтелігентському середовищі українських дисидентів називали "підслушки", тобто мініатюрні апарати для підслуховування розмов.
На вечір ми прийшли спеціально з деяким запізненням. Коротич уже виступав. Я пробиралась до Андрія Володимировича, сказала, що „мій поет“ уже в залі.
— Ну, я ж не буду Коротича перебивати! — каже професор. — Треба було своєчасно приходити. Тепер вже нехай твій Стус поки що в залі посидить.
Ми, власне, того й хотіли.
Вірші у Віталія Олексійовича гарні, аудитория їх сприймає „на ура“, а збоку на столику росте купа записок з питаннями до виступаючого.
Почитавши хвилин із 40, Коротич каже:
— Зараз я, мабуть, на ваші питання відповім, а тоді знову трохи віршів почитаю.
Сів до того столика й скрикнув:
— А, ції! Як же я з цим усім розберуся?!
Тут Андрій Володимирович і прийшов йому на допомогу:
— А ви, — каже, — розсортуйте їх якось за тематикою. А ми тим часом початкуючого поета послухаємо — також із столиці.
І оголошує:
— Знайомтесь — Василь Стус!
Так і каже: Стус! Василь виходить на сцену. Зал аплодує. Я – дивлюсь на Коротича. Коротич з переляком дивиться на Василя, наче перед ним раптом з’явилась примара. Далі починає багреніти — знизу, від шиї, сантиметр за сантиметром...
Мені його шкода. Пускаючись на цю, як казав Василь, „авантюру“ (бо по тих часах то була-таки авантюра чистої проби), я подумала про все, окрім нього. По-перше, я й допустити не могла, щоб талановитий поет був аж до такої міри „вірнопідданим“. Талант, думалось мені, вже по самій своїй природі мусить не сприймати неправди, лицемірства. Це потім вже довели. Тому я була впевнена, що до Василевої появи талановитий поет-шістдесятник Віталій Коротич має поставитись не лише з прихильністю, а й із повагою. Тим більше, що до цієї появи він абсолютно ніпричетний, а отже й відповідальності ніякої не несе.
Та по-іншому, очевидно, міркував поет, що сидів, багрянів, за столиком на сцені й нервово жмакав записки, на які мав відповідати. Потім кинув їх жмужком, схопився з місця й побіг зі сцени — через зал, на вихід. Хтось із наших „лисючих“ хлопців побіг услід за ним.
А Василь читає, читає!.. Карбує свої чіткі ритми, і я відчуваю, який він щасливий в цю мить, як щасливим буває кожен обложений, коли прориває облогу, і як щасливий кожен поет, коли його слово відлунює в чиїхось душах.
За якийсь час зупиняється й, ніби тільки зараз завваживши, що окрім нього на сцені нікого немає, повертає до мене обличчя й трохи розгублено питає:
— Я ще не набрид? Ще читати?
— Я не знаю, що відповісти, але зал радісно гукає:
— Ще-е-е!!! Читай іще!
Читав він довго. В якусь мить мені навіть здалося, що він не знає вже, що читати далі.
Довелось мені йти до Недзвідського й сказати, щоб закривав вечір, бо Коротич сюди вже не повернеться.
— Як? — питає Андрій Володимирович. — Де ж він дівся?
— Втік, — кажу. — З переляку.
Щоб репутацію собі не сплямувати біля Василя.
— То цей твій Стус, що?.. — вигукує професор.
— Ото-ото, Андрію Володимировичу, — киваю головою, — ото саме.
Слід сказати, що Андрій Володимирович до того поставився майже з гумором:
— Ну, Гало, — каже, — ви колись „діда“ до інфаркту доведете. І де воно, Господи, таке безголов’я взялося на мою стару голову?.. Ви розумієте, що з цього може бути?!
„Безголов’я“ йому тут же розтлумачили всі свої міркування про „списочок“, з яким органи професора не ознайомили, а крім того, звідки…
професор міг знати, що два столичних поети не разом, не „в одному комплекті“ приїхали? Отож, з „цього“ – може бути цілковите „нічого“.
Кажуть, що Василь ще на місці написав якусь протестну розповідь про літературу, про замовчувані імена… Але я того не чула. Може, від нервового перенапруження, а може, це було якраз тоді, коли ми розмовляли з Недзвідським? Знаю, що проводжали Василя зі сцени, як секретаря ЦК КПРС з трибуни партз’їзду, й довго ще юрмились біля нього на виході.
І знаю, що, йдучи додому, ми всю дорогу сміялися: з того, як бідний Коротич тікав зі сцени, і з того, як я, немов „стійкий олов’яний солдатик“, увесь вечір під стіною „на атасі“ простояла, і з моїх „аристократичних“ чобіт, з „неаристократичною“ наскрізною діркою на підметці, і з Ніни в її „якіобінському“ ковпаку.
А на розі Пушкінської і тодішньої Чижикове — море!
— Чіпляйся, — каже Василь. — Я тебе перенесу.
— Я якось вчепилася, а рота ж не стуляю.
— Ну, й свінко, — кажу, — я ж тобі ж кажу!
Василь як розрегочеться! Та — бац! — мене в калюжу на самому глибокому місці!
— Себто, кого-когось ти їй підсунула? — питає.
Я чую, як мій чобіт ледь не доверху наповнюється водою, й не вдумуючись у зміст сказаного, відповідаю сердито:
— Ну, кого ж! Тебе!
— Ну, спасибі… — „дякує“ крізь сміх Василь. — Я тобі такої атестації не забуду!
Мій також лише тепер згадав про свою „лицарську місію“.
— Ой, ти ж у воді стоїш!.. Чіпляйся…
— Спасибі, — кажу, — тепер я й сама можу! — і гордо й ображено пускаюсь брести тим „морем“, коли раптом усвідомлюю, що підсунула-то я їм все-таки Василя, а не „свинюку“! — й заливаюся сміхом. Ми з Василем стоїмо ледь не по коліна в калабатині, регочучи, а Ніна, що вже переходилась на другий бік вулиці, дивлячись на нас, аж своїм клуняцьким ковпаком об поли б’є від сміху…
„…А десь із-за завіси вечірнього туману визирає Доля, яка знає всі „невідомі верстви“, які кожному з нас ще судилося пройти; й вже бачить ту карцерну камеру в Пермському таборі, де так трагічно й самотньо обірветься таке світле Василеве життя; і той клаптик американської землі, де знайде свій вічний притулок моя стужена, змучена, але не зламана подруга, а може, й мене — отут, за оцим заваленим мокрим чобітом, де я нині ще рідко, й іще… оцю сльозу, що тихо біжить зараз по моєму давно вже не новому обличчю…“
Галина Могильницька,
старший викладач Одеського обласного
інституту удосконалення вчителів