Бальзаку, заздри: ось вона, сутана, і тиша, і самотність, і пітьма! Щоправда, кажуть спати дуже рано, ото й телющиш очі, як відьмак на телевежу, видну по рубінах, розсипаних, мов щастя навісне. Отут і прокидається уміння накликати натхнення, що жене од тебе всі щонайсолодші мрії і каже: віщий обрій назирай, де ані радості, ані надії. То — твій правдивий край. Ото — твій край.
Автор використовує відомий факт біографії Бальзака, який мав звичку писати, вбравши білу сутану, і зачинившись у кімнаті. Про цей факт Василь Стус міг дізнатися з виданої 1969 року книжки А. Моруа «Прометей, або життя Бальзака» (Моруа А. «Прометей, або життя Бальзака». – пер. з фр. П. Воробйов, Л. Воробйова, В. Марцевич. – К.: Дніпро, 1969) або з есею Р.М. Рільке «Оґюст Роден», де автор згадує не лише цю звичку, а й використовує образ «тиші вбрання» (Рильке Р.М. Огюст Роден. у кн. Рильке Р.М. Вопсведе. Огюст Роден. Письма. Стихи. – М.: Искусство, 1971). Обидві книги, до речі, були у Василя Стуса.
Брак тиші й самотності в умовах заслання, ніби переакцентовує вірш, написаний в повній тиші камери попереднього ув'язнення Київського
КДБ. У "новорічному" листі від 31.12.1977 – 01.01.1978 до рідних і друзів поет зізнається, що йому бракує «самоти і тиші — такої навальної сили, яку я мав перед цим роком — у грубезній келії ізолятору».
Через пів року — у травні 1978-го - в листі до Ірини Калинець Стус повторює думку про усамітнення, як умову для творчості: «А вірші помалу йдуть і йтимуть. Дай-но, Боже, затишку келії!»
Образ Бальзака лише підсилює думку поєднання творчості й тиші, зокрема в есеї «Оґюст Роден» Рільке творить дуже виразний образ французького письменника: «Це була сама творчість, що набула подоби Бальзака, аби втілитися» (Рильке Р.М. Огюст Роден. у кн. Рильке Р.М. Вопсведе. Огюст Роден. Письма. Стихи. – М.: Искусство, 1971 – С. 131).
В уявному діалозі ліричного героя з письменником поет засвідчує, що обставини, в яких він, в’язень, знаходиться, є ідеальними для творчості (звідси — «заздри»): «Отут і прокидається уміння / накликати натхнення».
Автор: Маргарита Єгорченко