Була ти так далеко! Далі геть за образами обріїв, ще далі. І сонце виростало із печалі, і близилася осіянна смерть. Посовгнувся усесвіт шкереберть, ломилися віки в прокриті двері, і шурхнули птахи золотопері з долонь, налитих болем уприщерть. І сонце йшло, палило згубно так, переді мною довго поставало, неначе примірялося. Не знало, чи відійти, ачи упасти вспак, ачи мене в промінні спопелити, чи в пеклі сяйва научати жити.
dvstus@gmail.com
Інші публікації з "Збірка "Палімпсести""
"Зазираю в завтра — тьма і тьмуща..."
30 вер.
ПОВЕРНИ МЕНІ НІЧ... (одна з перших публікацій Василя Стуса в незалежній Україні)
10 лип.
"Це місто – давніх мрій..."
4 черв.
"На вітрі палає осика..."
31 трав.
"Ту келію, котра над морем..."
2 трав.
"Як добре те, що смерті не боюсь я..." // "Qué alivio no temer a la muerte..."
29 квіт.
Більше статей