Була ти так далеко! Далі геть за образами обріїв, ще далі. І сонце виростало із печалі, і близилася осіянна смерть. Посовгнувся усесвіт шкереберть, ломилися віки в прокриті двері, і шурхнули птахи золотопері з долонь, налитих болем уприщерть. І сонце йшло, палило згубно так, переді мною довго поставало, неначе примірялося. Не знало, чи відійти, ачи упасти вспак, ачи мене в промінні спопелити, чи в пеклі сяйва научати жити.
dvstus@gmail.com