У березні цього року в Швейцарії вийшов великий (понад 600 сторінок!) том творів Василя Стуса у перекладах французькою, які здійснив всесвітньовідомий славіст Жорж Ніва. На сьогодні це найбільше видання українського поета в перекладах. Книжка має назву Palimpsestes, але сюди увійшли не лише вірші з головної поетичної збірки Василя Стуса (і не тільки з цієї збірки), але й вибрані листи та нотатки «З таборового зошита».
Це, без перебільшення, знакова подія для української культури. Мені не хочеться вживати слово «популяризація», хоч це і вона теж.
Мабуть, поезії такого ґатунку не пасує популярність, але чого вона справді потребує, то це прочитання, а хіба переклад не є найпроникливішим прочитанням
Особливої цінності цьому виданню надає особа перекладача, про якого хочеться розповісти більше.
Жорж Ніва (фр. Georges Nivat; нар. 11 травня 1935, Клермон-Ферран, Франція) — французький славіст, літературознавець, перекладач. Один із провідних західноєвропейських фахівців зі славістики.
Навчався в École normale supérieure та у Сорбонні. Викладав у французьких університетах, а з 1974 року був професором російської літератури в Женевському університеті, від 2000 року — почесний професор цього університету. Почесний доктор Національного університету “Києво-Могилянська академія” (2001), нагороджений Золотою медаллю ім. В. Вернадського НАНУ (2007).
Основні наукові зацікавлення — російська література ХІХ–ХХ століть, дисидентська культура. Автор численних праць, зокрема Sur Soljenitsyne (1974), Vers la fin du mythe russe (1982), Russie-Europe. La fin du schisme (1993), Vivre en russe (2007). Співредактор багатотомної Histoire de la littérature russe. Редактор двотомної Les sites de la mémoire russe.
Автор і упорядник франкомовних видань про Україну: LʼUkraine nouvelle et ancienne. Réflexions sur le passé culturel et le présent politique de lʼUkraine (Paris, 1995), Ukraine: renaissance dʼun mythe national (Genève, 2000). Серед українських видань Ніва — збірник його есеїв «Європа метафізики і картоплі» (2002).
В анотації до книжки Palimpsests написано: “Василь Стус — це найкраща відповідь на неодноразові спроби Росії заперечити існування України, її культури, мови й мистецтва.” І саме переклад іноземними мовами дає голос для цієї “відповіді”, дає можливість українській культурі бути почутою в Європі та світі.
“Василь Стус — це найкраща відповідь на неодноразові спроби Росії заперечити існування України, її культури, мови й мистецтва” (Жорж Ніва).
Мені випала честь поспілкуватися з професором Ніва з нагоди виходу цієї книжки.
Я надзвичайно вдячна Леоніду Фінбергу за сприяння в організації цієї розмови, а Костянтину Сігову – за блискучий синхронний переклад і залученість до нашого спілкування.
Розмову вела Маргарита Єгорченко.
Маргарита Єгорченко: Дорогий Жорже, дорогий Костянтине, дякую, що знайшли час для цієї розмови.
Професоре Ніва, багато років Ваші наукові зацікавлення були зосереджені на російській літературі, яку Ви і досліджували, і перекладали. Але Вам вдалося розширити свою перспективу, адже Ви почали працювати над перекладом віршів українського поета Василя Стуса, і вже в 2022 році у видавництві “Дух і Літера” вийшла книга його вибраного у Ваших перекладах. А нині у видавництві Noir sur Blanc вийшла більша книжка, Palimpsestes — вірші та листи Стуса у Ваших перекладах і з коментарями, про які я детальніше хочу розпитати пізніше. Розкажіть, будь ласка, про перший поштовх до роботи з текстами Стуса. Як виникла ця ідея?
Жорж Ніва: Катастрофа, що відбувається зараз (звичайно, все почалося з анексії Криму 2014 року, але особливо після 24 лютого 2022 року), все змінила в моєму житті. І мабуть назавжди, бо мій вік не дозволяє сподіватися, що я побачу інший світ в цій історії. Очевидно, ці зміни стосуються сприйняття фундаментальних речей. Я знаю Україну віддавна, ще від 1956 року. Коли я навчався в МҐУ (Московський державний університет), моїм сусідом по кімнаті був українець Сашко, фізик. Він запросив мене в гості, і я приїхав до українського села, де третій день святкували день народження директора колгоспу, в якому працювали його батьки, і всі вже були такі гостинні і веселі, що навіть не здивувалися, що до них приїхав француз. І в Москві мій улюблений професор, Микола Каленикович Гудзій, був українцем з походження, з української Академії наук, і час від часу він говорив про українську літературу.
Важливим новим етапом була моя дружба з родиною Костянтина Сігова. Я залюбки брав участь у щорічних конференціях «Успенські читання», які заснував і організував Констянтин, і які відіграли видатну роль у розвитку екуменізму та налагодженні контактів між Україною та Західною Європою, які завжди відбувалися на початку академічного року, і для мене протягом багатьох років поспіль було великою радістю брати участь у цій міжнародній конференції. Також я любив бувати у Києві, у Києво-Могилянській академії, навіть мешкав там в університетському готелі, і спілкувався з колегами, зокрема з Леонідом Фінбергом і Віктором Малаховим, з якими я надалі підтримую тісні стосунки – і говоримо по телефону, і листуємося (Віктор Малахов зараз мешкає на півночі Ізраїлю, під обстрілами ракет «Хезболли»).
Я добре пам’ятаю той день, коли Леонід Фінберг і Костянтин Сігов подарували мені книжку вибраного Василя Стуса (Стус. В. Вечір. Зламана віть. Вибране. Київ: Дух і Літера, 1999), то був 1999 рік, і я радо прийняв цей дарунок. Проте я навіть подумати не міг, що ця книжка докорінно змінить моє життя, тоді я ще не знав, що цей поет буде промовляти до мене з такою ж силою, як Осип Мандельштам чи Артюр Рембо, і що ця поезія увійде у мої думки, у мій світ у час, можливо, найскладніших випробувань.
Протягом тривалого часу я очолюю славістичний гурток при Женевському університеті, і якось нашу зустріч відвідав український письменник Олесь Ільченко. Йому сподобалася конференція, організована того вечора, і після заняття він підійшов до мене і спитав: «пане професоре, чи можу я щось зробити для Вас?». Я відповів, що хотів би вивчати українську, і запрошую його мені допомогти. Він радо погодився, тоді я сказав йому, що це мають бути справжні уроки, за які я маю сплачувати, і наші взаємини мають бути взаєминами вчителя і учня, ґрунтовними і систематичними. Тож ми почали зустрічатися і в університеті, і онлайн. Олесь Ільченко дуже допоміг мені опанувати і граматику, і лексику, й інші аспекти української мови. І коли я вже почав вивчати мову Стуса, і взявся за його переклади, процес навчання перейшов в інший вимір.
М. Є.: Чи могли б Ви детальніше зупинитися на тому, як саме ви з паном Ільченком працювали в роботі над перекладами?
Ж. Н.: Процес був дуже послідовним, і парадоксальним, тому що я був водночас і вчителем, і учнем. Я просив Олеся прочитати мені певний вірш, він читав, а потім я повторював за ним: Я марно вчив граматику кохання, // Граматику гріховних губ твоїх і т. д. Він виправляв мою вимову, якщо вона була неправильною, потім я читав українською той чи інший вірш, мій вчитель уточнював і виправляв мене. Деякі коментарі і прояснення сенсів ми обговорювали російською, перекладали кожен вірш російською, оскільки наша розмова велася російською (Олесь не дуже добре володіє французькою мовою), я хотів справді глибоко зрозуміти кожен рядок, кожне слово. А потім я просив Олеся все це перекласти українською, і на завершення ми знову читали вірш українською. Ось так ми працювали. За роки такої спільної праці я усвідомив, що Стус є великим, видатним поетом, що він належить до найкращих представників європейської поетичної традиції — від Данте до Рембо і Целана — тобто поетів, яких я називаю «великими обпаленими». Тому для мене надзвичайно важливо було водночас відкрити його всесвіт і зрозуміти як той чи інший вірш перекласти.
Мені дуже хотілося зробити для України, для української культури щось справжнє. Я розумію, що це дуже скромний і маленький внесок, але ось перед нами ця книга на 600 сторінок. Про цю книжку в Le Monde написали два великих розгорти, що є унікальним випадком.
Ідеться про те, що поезія Стуса це справді шедевр світової культури. І я сподіваюся, що мій внесок дійсно приверне увагу і до цього видатного поета, і до української культури загалом.
Звичайно, я не переклав всі листи Стуса до дружини чи до сина, бо було обмеження від видавця. Хоча 600 сторінок — це досить солідний обсяг, я міг би досягти й 1 000 сторінок. Але я не хотів відкладати вихід цієї книжки, бо трапилася чудова нагода видати її в Лозанні, і цей культовий том треба було завершити будь-що-будь. Це була гарячкова гонитва, в якій дуже важливу роль відіграла моя редакторка у видавництві Noir sur Blanc, Фанні Моссьєр.
М. Є.: Ви вже розповіли про вашу з паном Ільченком спільну роботу, а чи можете поділитися особливостями своєї роботи як перекладача, розповісти детальніше про Ваш перекладацький метод.
Ж. Н.: Колись давно я мав суперечку щодо методології перекладу з різними теоретиками і практиками перекладу, зокрема з Єфімом Еткіндом. Він наполягав на тому, що потрібно обов’язково дотримуватися ритміки, строфіки, системи римування оригіналу. А я переконаний, що для того, щоб справді передати оригінал, зважаючи на специфіку іншої мови, слід внести більш глибокі зміни на рівні віршування. Очевидно, що і традиції віршування, і особливості французької мови вимагають іншого підходу до побудови вірша. І взірцем для мене була поетика Дю Белле, автора «Скорботи», якого я люблю ще зі шкільних часів. Я вважаю, що для того, щоб іноземна поезія справді лунала французькою мовою треба бути більш сміливим, іти на певні зміни і не дотримуватися педантично римованого вірша.
Наприклад, у французькій мові немає відмінювань, тож ми маємо знаходити інші шляхи, щоб передавати це нюансування. Я вважаю дуже влучним поняття Юрія Тинянова «теснота стихового ряда» («щільність/тіснота віршового рядка»), мені здається, саме це поняття «тісноти» допомагає пояснити і зрозуміти ключову відмінність між поетичним словом і прозою. І мені здається, що чимало перекладів класики, які були зроблені в тому числі шанованими згаданими перекладачами, такими як Єфім Еткінд, на жаль, переходять на банальності, бо для того, щоб дотримуватися формальних вимог вірша – ритміки, римування, – ти маєш віддавати їм пріоритет. Тож коли ми зустрічаємо затерті банальні висловлювання у видатного поета, ми втрачаємо розуміння, що перед нами не звичайним промовець, а справжній майстер слова. І тому я вважав, що потрібно йти шляхом «тісної» енергії кожного рядка і це може бути вісім рядків, це може бути десять рядків, не так часто дванадцять, бо александрійське віршування вже відходить у минуле. Є, звичайно, винятки. Я хотів би зараз навести приклад такого винятку. Українською цей вірш починається рядком «Зворохобилися айстри…». Тема цього вірша надзвичайно цікава, адже з античних часів, а також і в перській поезії, квіти – велика тема, яка мала дуже майстерний розвиток. Верлен у своєму знаменитому вірші заявляє: De la musique avant toute chose / Et pour cela préfère l’impair (йдеться про знаковий вірш Поля Верлена Art poétique, де відповідна строфа у перекладі Григорія Кочура прозвучала так: Найперше — музика у слові! / Бери ж із розмірів такий, / Що плине, млистий і легкий, / А не тяжить, немов закови. — М. Є.) У деяких віршах Стус також вдається до "непарного" (l’impair), хоча музика у нього, як мені здається, є лише супроводом: вона йде у парі з темним, щільним, драматичним. Вірш «Зворохобилися айстри…» є цьому прикладом.
Але що дивовижно, що поет у в’язниці, в ізоляції розвиває цю стародавню тему квітів. Вражає, що навіть на Колимі, у нелюдських умовах, йому вдається говорити про красу, яку він бачить, ніби Омар Хаям, що описує вільні перські пейзажі. Навіть у тому колимському холоді (десять місяців зими!) він знаходить можливість описувати величезне сонце, осінь і зиму, які, попри всі фізичні випробування, які доводиться витримувати поету, стають темою його віршів.
"поет у в’язниці, в ізоляції розвиває цю стародавню тему квітів" (Жорж Ніва).
Що мене вражало ще в тій першій для мене книжці Стуса від «Дух і Літера», то це те, що на позір у ній відсутній ліризм, тональність цієї поезії зовсім інша. Але раптом, коли проривається оця інтонація, як у згаданому вірші про айстри, така поезія зачаровує. Я міг би напевно годинами читати лекції про кожен вірш Стуса, і аналізувати їх.
Ще один вірш, «Ярій душе, ярій, а не ридай…», містить дивовижний імператив, звернений до себе самого, до своєї душі. Поет вимагає позбутися ридання, розпачу, — емоцій, які геть не пасують стоїку. Взагалі, оці його звертання до себе як до іншого вражають.
Ми можемо давати безліч інтерпретацій текстів «Палімпсестів», але я чітко усвідомлюю, що в них є велика таїна і певна самотність автора. Що це дуже особистий вибір Стуса — прийти до цієї мови і до цієї форми висловлювання.
М. Є.: З Вашої передмови до книжки можна зрозуміти, що Ви розглядаєте Стуса як європейського поета, який чинив опір тоталітарній системі. І водночас, як дуже національного поета, «Шевченка ХХ століття». Що, на Вашу думку, вводить Стуса в контекст європейської культури? І що, крім опору тоталітаризму, зробило з нього великого поета свого часу?
Ж. Н.: Серед великих поетів є ті, хто висловлює радість і втіху життя, але є й інші – ті, хто ословлює біль і страждання. Перший тип поета – це Верґілій, який був пов'язаний зі світом придворним, світом імперії, світом культури Риму. І зовсім інший тип поета – Овідій, для якого вигнання у землях біля Чорного моря, його жалоба і плач – спроба ословити ті випробування, які випали йому. Що ж до Стуса, то у своїй поезії він висловлює не лише особисте страждання, а й його відчуття долі України, долі світу, в якому жив і він сам, і його країна. І саме це перетворює його особисті випробування на щось значно більше, що рухає його осмислення історії, і дає сили тому голосу, який він має у цій історії. Не так давно я перечитував «Божественну комедію», і думаю, що тема Данте для мене також дуже резонує зі Стусом, шлях обох цих поетів дуже суголосний.
М. Є.: Не знаю, чи Ви про це читали, але друзі Василя Стуса часто порівнювали його з Данте. Відзначали саме зовнішню подібність. Справді, є чимало спільного не лише в літературному, творчому шляху, а й у зовнішньому образі. Традиція європейської культури була такою ж важливою для Стусового покоління, як і традиція національна.
Ж. Н.: Так, я чув про цю легенду з профілем Стуса і Данте. Але в літературі легендарне є реальністю, мабуть, навіть істотнішою, аніж в історії.
Я думаю, що для Стуса ключовим моментом став той час, коли він дитиною майже рік провів із бабусею на Поділлі. Він чув пісні, перекази, байки, які вона розповідала. Цей контакт із рідною людиною, яка була водночас глибоким носієм традиції, став важливим етапом його формування.
Я почав серйозно вивчати українську мову у 85 років, і очевидно, що це той вік, коли не так легко опанувати розмовну мову. Для мене ця мова – щось подібне до давньогрецької чи латини: я намагаюся читати поезію – так само, як коли вивчав Гомера, але якщо хтось мене заспитає українською як проїхати на вокзал, мені буде складно відповісти.
Жорж Ніва: "Я почав серйозно вивчати українську мову у 85 років".
М. Є.: Василь Стус листувався з низкою адресатів у Німеччині, і я читала в одних спогадах, що його німецька була радше мовою Рільке, мовою початку ХХ століття. Та й зрештою сама поезія Стуса – це українська мова, яку Ви навряд чи почуєте сьогодні на вулиці. У своїй передмові Ви багато згадуєте про зацікавлення Стуса різними літературами, зокрема, німецькою. Але я хотіла б обговорити з Вами французький контекст також. Стус не тільки цікавився французькою літературою, він і перекладав з французької, наприклад, поезію Рене Шара. А ще добре відомо, що одним з його улюблених письменників був Альбер Камю. Натомість маємо свідчення Стуса про те, що він не сприймав ідей Жана Поля Сартра. Цікаво почути Вашу думку про це.
Ж. Н.: Робота Стуса над перекладами з Рене Шара – це надзвичайно важливо, бо перекладати цього поета – дуже непроста справа. Я прочитав ці переклади, їх не так багато, і я схильний вважати, що вони були зроблені не з підрядників. Що ж до Камю, то він справді був дуже важливим автором для Стуса. Ми пам’ятаємо, що епіграфом до його праці про Тичину «Феномен доби» була цитата саме з Камю. Я думаю, що для нього була також важливою ідея Камю про реальність, яка втілилася у його знаменитій фразі «Коли вибір стоїть між справедливістю і моєю матір’ю, я обираю матір». Тобто вибір завжди стосується конкретної людини, і ця інтерпретація близька й мені самому.
Я дуже уважно стежив за полемікою між Камю і Сартром. Це було саме у той період, коли я навчався у ліцеї. Не менш важливим був процес, який стосувався Віктора Кравченка і його книги «Я обираю свободу», де він вперше описав жахи ГУЛАГу, колективізації та Голодомору. Французькі комуністи звинувачували його у брехні, він подав на них позов до суду, і виграв цей суд. І ця подія була не менш важливою для тієї доби і для мене особисто.
М. Є.: Які особливості творчого підходу Василя Стуса як перекладача привернули Вашу увагу?
Ж. Н.: У нього, звичайно, була титанічна пам'ять. Все, що він читав колись, він запам’ятовував назавжди, і це вражає. Наприклад, оця передплата журналу «Иностранная литература», яку батьки для нього зробили. Він прочитував три-чотири номери, які отримував, і таке враження, що прочитане він просто зберігав назавжди в голові. Мені запам’яталося, як він обговорював Гонкурівського лауреата Паскаля Лене, а це письменник, якого, прямо скажемо, зараз не всі добре знають. Але кожен прочитаний текст ставав частиною його «оперативної пам’яті», кажучи сучасною мовою. Василь Стус як перекладач був впертий і він мав свої сильні захоплення, саме завдяки цим захопленням і перекладацтву він не боявся нічого, навіть смерті. Кажучи про його переклади Рільке, «Сонети до Орфея» та «Дуїнські елегії», які він переписує в листах до дружини, він чув і критику цієї роботи. Часом йому вказували на неточності цих перекладів, на що Стус відповідав щось на кшталт «це ваша точка зору, але, наскільки я знаю Рільке, він мав так написати».
Я думаю, що свідченням величі Стуса є те, які “взаємини” він мав зі своїми улюбленими поетами. При всій повазі до Федеріко Ґарсіа Лорки, чи Рене Шара, я вважаю, що саме Борис Пастернак дуже присутній у творчості Стуса, у його поезії. Я думаю, що трійця Ґьоте – Рільке – Пастернак була справді важлива для нього. І дуже дивує, що в ув’язенні, в камері, в карцері він так сильно і відкрито свідчить про свою спорідненість з цими поетами, він маніфестує ту енергію, яку втілює не лише у перекладах, а й у власній поезії.
М. Є.: Для Стуса культура стає опорою і простором свободи у світі тоталітарної держави — і в ув'язненні, і ще до першого арешту. Мені здається, що саме розуміння культури як простору свободи є тим спадком, тим головним уроком, який ми мали би взяти у повоєнного покоління письменників-шістдесятників і дисидентів ХХ століття. Чи Ви з цим погодилися б?
Ж. Н.: Не цілком. Ми пам’ятаємо, що серед шістдесятників, яких Ви згадали, було чимало людей, які йшли на компроміси з владою, кожен мав свою стратегію поведінки, свою історію, свій складний вибір. Натомість Василь Стус є дивовижно сміливою людиною, яка не пішла на жодні компроміси, і не мала жодних таких взаємин з владою, і навіть з ув’язнення він звертається з вимогою про позбавлення себе радянського громадянства. Такий крок в умовах, в яких він тоді перебував, свідчить про абсолютну безкомпромісність і унікальну силу духу, мужність і радикалізм.
Він представляє культуру над прірвою, я би вжив таку типологію. Тут можна згадати Фрідріха Ніцше. У його творі «Так казав Заратустра» є і профетичні, і антипрофетичні мотиви, і все це пов'язано з тим, що він явно іде по краю божевілля, і ми вже знаємо, що пізніше прийде момент, і досить радикальний момент, коли для Ніцше божевілля стане реальністю. Коли ми читаємо Стуса, то так само розуміємо, що перед нами людина, яка йде по краю, уже в «Зимових деревах» ми чуємо, як він кличе смерть, закликає її, вірячи, що вона може стати його звільненням, що це його шлях до волі. В “Палімпсестах” це стане рефреном, іноді моторошним, але частіше рятівним. Тож прірва постійно присутня в його творчості.
Я уважно читав біографію Василя Стуса, яку написав його син Дмитро (Стус Д. Василь Стус. Життя як творчість. Київ: Дух і Літера, 2015), і там він розвиває ідею життя як творчості, як певне конструювання художнього твору. Очевидно, що Дмитро Стус писав цю працю на основі щоденників, важливих архівних матеріалів, і він має підґрунтя для розвитку цієї ідеї. Але як далеко ми можемо розвивати ідею життя як певної побудови, конструювання? Мені здається, що в певні моменти життя Стуса йшлося радше про вибух, ніж про свідоме конструювання. Наприклад, події в кінотеатрі «Україна», коли була прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Ми не можемо сказати, що Стус планував свій вчинок, він просто побачив, що багато хто боїться, що люди не аж так поспішають стати на захист арештованих, і він кидає себе вперед, хоча зрозуміло, що його просто там могли заарештувати. Його заарештували роками пізніше, але виклик він кинув уже тоді, і цей виклик був вибухом.
Ніцше казав, що є ідеї, які можна обговорювати, але є й такі, за які людина може піти у вогонь. Це зовсім інший вимір, і мені здається, що у випадку Стуса йдеться про саме такий тип ідей, цінностей, за які людина йде у вогонь. І це змінює все.
"...в певні моменти життя Стуса йшлося радше про вибух, ніж про свідоме конструювання..." (Жорж Ніва)
М. Є.: У своїй передмові Ви згадуєте Емануеля Левінаса, філософа діалогу, який багато писав про Зустріч з Іншим. Якою була Ваша зустріч зі Стусом, яким був Ваш діалог? І чому діалог між культурами Європи такий важливий для спільного майбутнього?
Ж. Н.: Я згадав Еммануеля Левінаса, бо мені здалося, що сама його філософія — філософія абсолютної самотності, фундаментального пошуку часу, що виходить з Іншого, — може допомогти зрозуміти те, що лежить в основі поезії Василя Стуса. Вона допомагає нам уже самим фактом занурення у життя, тобто від того моменту, коли починається наш пошук обличчя Іншого як співприсутності в бутті — співприсутності водночас неможливої й фундаментальної для осмислення появи людського й людяності.
Опір людського обличчя у своїй безпрецедентній наготі протистоїть убивству людського, його оречевленню, яке практикували нацисти і наглядачі ГУЛАГу. Досвід Нескінченного, який дарує нам низка надзвичайних віршів із «Палімпсестів», є опором катам — опором, заснованим на стародавній заповіді «Не убий». У Василя Стуса вбивство заховане в камені, у мінералі, що оточує зека, і ця прихованість має в собі щось левінасівське. «Ви будете знищені», — каже принижений своєму кривднику. «Ми не останні», — кажуть малюнки Зорана Музича, словенського художника, який пережив табори смерті.
Зародок убивства в людині, всередині людського, присутній у поезії Василь Стуса так само, як і в творчості Еммануеля Левінаса чи Зорана Музича. Але у Стуса Вічне постає супроти каменю, мінерала; нагота обличчя майже прихована, а Нескінченне залишається «за горою»…
М. Є.: У книжці є окремий розділ — Ваші коментарі до віршів. Розкажіть, будь ласка, чому Стуса варто читати з коментарями?
Ж. Н.: Я багато працював над примітками до перекладів віршів Василя Стуса. Примітки подано наприкінці — вони не мають заважати безпосередньому, миттєвому сприйняттю поезії. Підрядкові примітки вбивають поезію. Примітки наприкінці розділу чи книжки призначені для повторного читання. Стус вимагає численних перечитувань. Щільність і затемненість поетичного тексту в жодному разі не повинні бути порушені. Поезія — це не ребус, розв’язання якого треба знайти. Дати розв’язання — означає вбити вірш…
У примітках я, зокрема, визначив жанри, у яких працює Василь Стус, або ж проти яких він грає — іронічно, саркастично чи полемічно. Я також вказав віршований розмір оригіналів й пояснив вибір у моїх перекладах: найчастіше це рядки з шести складів або з восьми, іноді з десяти, ніколи — з дванадцяти (жодних александрійських віршів!). Інколи — непарні рядки, із семи чи дев’яти стоп.
Я вказую жанри — народну пісню, трен (жанр жалобної поезії, що походить із польської традиції, зокрема від Яна Кохановського), верлібр, який іде від Лесі Українки так само, як і від Олександр Блока. Загалом верлібр у Стуса часто сатиричний.
Що ж до величезного впливу Тарас Шевченка, то іноземному читачеві, звісно, потрібні детальні пояснення. Він не знає того, що знає кожен український школяр. Багато віршів Василя Стуса побудовані як продовження, або як заперечення, або як паралель до поезій Шевченка з «Кобзаря». Наприклад, невеликий вірш про трьох циганок («Йдуть три циганки розцяцьковані…») перегукується з дуже гарним невеличким віршем Шевченка про циган (імовірно, йдеться про вірш «Ми восени таки похожі…» — М. Є.). Або ж, звісно, поема і картина «Катерина» — тут відлунює поема «В казематі». Так само у Стуса з’являється мотив вірша «Тополя».
І тут усе ж потрібно пояснити французькому читачеві, що «тополя» в українській мові — жіночого роду, тоді як в усіх інших мовах — російській, англійській, французькій, німецькій, італійській — вона чоловічого роду. Це, очевидно, створює складну проблему, адже «кохана» перетворюється на «тополю». З’являються й постаті російських поетів, як-от Михайла Лермонтова, якого, вочевидь, дуже любив Стус, чи Олександра Пушкіна, якого він любив менше, йому, безсумнівно, подобалося, що Шевченко висміював Пушкіна у «Гайдамаках», так само як Міцкевич у «Дзядах».
Є вірші-розмови. Наприклад, розмова з коханою про Амедео Модільяні. Є вигадані монологи — як-от монолог Миколи Костомарова в Саратові, де він перебуває на засланні. Є також сатиричні вірші, що нагадують твори Джорджа Орвелла — зокрема той, де велетні грають у шахи з гомункулусами.
Деякі перекладацькі рішення також потребують пояснення. Наприклад, у вірші про пляж Труханового острова в Києві (“Сиве небо обрієм пролилося…”), де він купався зі своїм сином і дружиною, я вдався до слова «poverello», уживаного в італійській мові щодо Франциска Ассізького. Так само я не міг зберегти слово «Січ», незрозуміле французькому читачеві. Я обрав старовинне французьке слово «ost». Воно вжите в одному з відомих перекладів «Слова про Ігорів похід» — Le Dit de l'Ost d'Igor. Слово «зигзиця», яке Стус запозичив зі «Слова про Ігорів похід», було перекладене як «птах-біль» (oiseau-douleur), щоб передати його контекст.
Я намагався чітко показати, наскільки деякі теми є повторюваними: тема свічки, пов’язана з картинами Жоржа де Латура; тема човна, що веде до Стіксу і до перевізника, який бере свою плату, — Харона; тема калюжі, що нагадує павука; тема синьо-жовтої ріки як образу України; тема Вед.
Ми знаємо про захоплення Василя Стуса буддійською та індуїстською філософією. Але також і Євангеліями — зокрема Євангелієм від Матвія, розділ 6. Тема «другого народження», що походить із Євангелій і з послань апостола Павла, була підхоплена більшовиками у 1920-х роках.
Також — подвиги Геракла; і Оноре де Бальзак, і Огюст Роден — як у їхніх творах, так і у вірші Бориса Пастернака; тема Лисої гори з народних пісень, яка становить центральний розділ роману «Майстер і Маргарита» Михайла Булгакова.
Алюзії на образ Орфея, «Плач Еврідіки» Леоніда Первомайського вимагають приміток. Червоний колір крові, заболоні або калини, який з’являється під час такого короткого й жаского літа на Колимі, чудово відтворено у вірші «Ярій, душе! Ярій а не ридай!».
Василь Стус оспівує айстри як Гафіз, перський поет. Він бачить світ як розгортання сувоїв Тори. Він чує сурму шофара, як під час єврейського похорону.
Іноді справді виникає враження варіації на тему Франца Кафки або російських оберіутів. Алюзія на загадкову дружину Ставрогіна веде нас до «Бісів» Федора Достоєвського. Він знав формулу Олександр Солженіцина: «Вони любити вміють тільки мертвих». Не раз, до речі, я згадував про Солженіцина під час роботи над цими перекладами.
Лист Стуса до Валі, його дружини, про переклад «Сонетів до Орфея» змусив мене подати як оригінал Райнера Марії Рільке, так і кілька французьких перекладів, передусім переклади Армеля Ґерне (Armel Guerne) у виданні Seuil.
Я, до речі, дивувався знанням, яких, як мені здавалося, Стус не міг мати. Я не підозрював, що він міг читати Holzwege Мартіна Гайдеґґера. Він читав і знав «Морський цвинтар» Поля Валері, можливо у російському перекладі Ніколая Ліфшица (1928) або ж у перекладі Миколи Лукаша українською.
Стус робить численні алюзії на культуру античності та давні цивілізації, зокрема згадує Гелон — греко-скіфське місто, яке було спалене Дарієм І.
Також довелося додавати пояснення до своєрідних «фантазій», наприклад коли в німецькому слові zusammen («разом») він чує «дзен». В одному місці він також плутає поему Генрі Лонгфелло з поемою Гайнріха Гайне.
Стус знає про театр «Березіль», а ще (ось тут я був приголомшений), він знає статтю Шанталь Лемерсьє-Келькеже, учениці історика Александра Беннігсена, фахівця з Кавказу. Ця стаття з’явилася 1965 року в журналі Cahiers du monde russe, до якого і я тоді вже належав. Цю статтю ніколи не перекладали російською — то невже він отримав цей журнал, перебуваючи в ув’язненні?
"...прояснювати темне — це святотатство. Бо темне — це і є поезія" (Жорж Ніва).
Отже, всі ці примітки — моя спроба пояснити, запропонувати шляхи прочитання тим, кого бентежить непрозорість і «жорсткість» віршів. Щільність і непрозорість, які я, по-своєму, намагався правильно передати у своїх перекладах.
Тож ці примітки мають у собі щось від святотатства. Адже прояснювати темне — це святотатство. Бо темне — це і є поезія.
Квітень 2026 року