"Якщо я, як художник, не знатиму культури свого народу, серед якого я живу, я просто не зможу бути художником" (Віктор Зарецький).
"Тиждень тому, перед хворобою, бачив нарешті Віктора Зарецького. В нього чорно-сині сліди під очима і майже той самий сміх уже..." (Василь Стус, січень 1971 року).
Роки життя Віктора Зарецького: 1925-1990. Художник народився в Білопіллі на Сумщині. В місті, де стикаються річки Вир і Крига. А ще Виром звалося укріплене городище, про яке згадує Володимир Мономах у своєму "Повчанні". З дитинства Зарецький бачив голод і тяжку працю, а ще - природне людське бажання: залишити слід на землі.
Йому вдалося. Навіть попри те, що сьогодні його більше згадують як чоловіка Алли Горської. Утім, це радше говорить про клішованість нашого сприйняття, аніж про художника Зарецького, який вмів бачити і втілювати на полотнах світ, в якому довелолсь жити. Писав пейзажі та портрети. В художній естетиці пройшов шлях від соціалістичного реалізму до декоративно-емоційної неосецесії з домінантою пейзажу та жіночих образів. Разом з дружиною брав активну участь в культурному відродженні 1960-х років. Був останнім головою Клубу творчої молоді. У 1978-му спільно з Майєю Григор’євою організував приватну школу рисунка «Студія Зарецького», де допомагав здобути базову художню освіту молодим митцям. Розробив авторську методику, викладену в «Роздумах біля полотна».
«Ремесло, вміння не мають національності. Майстерність є майстерність» (Віктор Зарецький)
Зробив у різних техніках три портрети Василя Стуса - 1970-ті, 1972-й і 1989 роки.
Ймовірно, найбільш ранній із них зроблений олівцем у 1972 році після арешту поета. Цей твір є неординарним прочитанням індивідуального образу Василя Стуса: добрі очі людини, що зустрічається з несправедливістю, якій не в змозі протистояти. Тема, очевидно, близька й самому художнику, який зіткнувся зі стіною цинічної агресивної байдужості після вбивства дружини в листопаді 1970-го. На початку 1971-го нерозкриту справу закрили, бо спецслуби завдання виконали, а формально вбивство можна було "повісити" на батька художника.
Віктор Зарецький, якому ще треба було виховувати сина Олексія, дуже важко
Віктор Зарецький. Портрет Василя Стуса. 1970-ті рр. Папір, олівець.ь..ків. Очевидно саме це мав на увазі Василь Стус, коли писав про "той самий сміх уже" - саркастичний, як і в його "Веселому цвинтарі". Тоді врятуватись від відчаю художнику допоміг виїзд з України: спершу з сином в Прибалтику, а пізніше творче відрядження на Сахалін. А ще - обов'язок перед сином, якого треба було ставити на ноги і робота. В цей період Зарецький пише глибокі філософські картини, здебільшого постмодерністського плану, які бачили одиниці, ті, кому були відкриті двері його майстерні. Після смерті художника ці роботи значною мірою опинилися в приватних колекціях.
Чи не найцікавіший портрет Василя Стуса не має точного датування і орієнтовно зроблений в 1970-х роках. Ця робота є реалізацією спільною з Аллою Горською ідеї по створенню портретів шістдесятників (у Зарецького є ще цікавий портрет поета Івана Драча та Івана Світличного).
«Хочеш жити — посміхнися, хоч раз на день. Якщо з'явилося бажання написати якусь роботу — не відкладай. Починай. Потім — це ніколи. Людина, завантажена роботою, справами, сильніша за розслаблену і неорганізовану» (Віктор Зарецький)
І, нарешті, останній потрет - "Орач" - зроблений художником очевидно по слідах перепоховання Юрія Литвиина, Олекси Тихого та Василя Стуса 1989 року.
Це полотно - символічне прочитання долі українського митця, чий багатий образний творчий світ стикається з мусом дати раду необробленій духовній цілині свого народу. Цим займався Василь Стус. Цим займався Віктор Зарецький. Цим займалося коло шістдесятників-нон-конформістів, які заклали наріжний камінь модерної української культури в часи, коли мистецький інтелектуалізм на рівні світових досягнень був потрібен хіба невеликій "щопті" "гравців у бісер". Віктор Зарецький В останні роки життя, десь із 1985 року, в Зарецького з'являються перегуки з Клімтом, що, окрім усього іншого, свідчить про його осмислення себе у світовому контексті.
З листа Василя Стуса до Василя Захарченка 1966 року: "Я оце читаю вірші Брехта — кому воно треба? Кому треба Лорка? Кому треба — всі наші болі, кому зрозуміла чута нами вікова несправедливість, яку тягне тільки ідеаліст (табун вишнево-чорних коней), а направду — нічого того не вкорінюється, нічого з того не стає матерією, а тільки збільшує оскарження — все, що мусить збагачувати одвіяне, не те, не так і таке інше? Кому потрібне наше життя донкіхотів-проституток, що баришують на ідеалізмі?.."