Був зал, мов постріл, довгий і гулкий. Людських облич безмежні анфілади, безсилі вивільнитись із досади, і тьмяні риси тінили гілки намарних слів. Глухоніма вода пісок порожній довго промивала, але своє зусилля залишала в однім мені. І близилась жада наближення. І ось на погляд мій пішли партери, бельєтажі, гори балконів наднебесних. Рвали шори глухі бажання. До осліпливих вій тулилося повітря. І межа страшила, ніби холодок ножа.
У вірші є чимало алюзій на події, що відбувалися наприкінці літа 1978 р. у клубі селища ім. Матросова, де громадськість обговорювала моральне обличчя поета після виходу у світ замовної статті Антоніни Супряги "Друзья и враги Василя Стуса". Ось як поет згадує про реакції людей: "У статті було згадано все. І те, що я дістаю пакунки з закордону, і що порвав свій профспілковий квиток, довідавшись, що саме профспілки перечать проти надання мені медичної допомоги, і "свідчення" багатьох мешканців рудні... Чимало людей заявило мені потім, що нічого схожого вони не говорили, але свої журналістські обов’язки Супряга, забезпечена бронею КГБ, розуміла по-своєму. "Стус готов грабить и убивать",— свідчила одна медсестра із Транспортного.— "Он похож на фашиста, такой на моих глазах убивал детей". — Гнули комедію інші..." ("З таборового зошита").