Десь там на споді пам’яті ворушишся, і погляду не попускаєш свого забутим днем, забутим світом сушишся та серцю тихо мовиш: слава богу, що все минуло, знебуло, пішло за чорною водою течією Єси розлуко ти як чорне зло єси розлуко радістю моєю. Ти — посеред. Між двох своїх світів пливе мій човен. Де не скину оком по праву руку — крутояр і рів по ліву руку — темно і глибоко. Так мудро нас страждання піднесло понад плавбою і понад добою пускай на воду зламане весло і стань, уже безпам’ятний, собою.