В перебігу російсько-української війни, що відбувається сьогодні на землях України, не можна забувати про роботу над твердженням культурних традицій, які надають впевненості/невпевненості і багато в чому зумовлюють психологічні моделі сприймання світу.
Василь Стус ще в 1960-ті вважав це завданням першочергової ваги. Обставини життя не дозволили йому написати системну працю з цього приводу, але збір матеріалів до осмислення цієї теми був розпочатий. Зокрема, мова про матеріали, які поет підготував у 1968 р. для доповіді у дружньому колі науковців на квартирі професора Генріха Дворка. Там поет зробив невелику доповідь з цього приводу, а її текст передав історику Ярославу Дзирі.
Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли він сучасний, коли його творчість іде по самому нерву життя, коли вона зливається з криком його нації.
Де та сучасність для сьогоднішнього українського митця, для сьогоднішнього українського інтелектуаліста? Вона між лезом великодержавного меча і горлом української нації. Там і тільки там шукали і знаходили сучасність наші попередники, вітчизняні письменники-великомученики, більшість яких стала жертвою російського царизму та новітніших деспотій. Вони нам дорогі саме своєю затурбованістю долею рідного народу.
Більшість їхніх творів і їхніх світлих думок і досі тримається під арештом, і досі старанно приховується від української молоді, від усього українського народу. Добірне зерно чесності, мудрості і нашого національного сумління лежить під замком десятиріччями, а то й понад сто вже років, його енергія росту штучно затримується різномасними "опікунами" в погонах і без погонів. А тим часом це вимальовує і без того порожні, а нерідко й забур'янені поля нашої національної думки.
Отож, хочеться познайомити людей добрих бодай із тисячною часткою цих думок, світло яких і сьогодні може зігріти не одного чесного юнака і юнку, і одних утвердити в правильності і правомірності їхніх національних змагань за буття української нації, а інших, хто відвернувся від своєї нації і тратить свою енергію, здібності і сили на другорядні справи, може повернути до рідного народу, поставити у ряди борців за кращу його долю. До цього кличе кожного чесного українця голос наших мудрих предків.
Не біймося їх, не сахаймося, відліпімо приклеєні до них недругами України ярлики. Як писав надовго забутий на Україні легендарний український мандрівник першої половини XVIII ст. Василь Григорович-Барський: "Ти ж розумій про все сказане тут і розумну май думку, не бійся того, що я тут написав, бо писав я все це в запалі свого серця... а до того ж пишу оцю книгу і для тих, хто полінується бути самовидцем — то нехай же такий довідається про все, хоч читаючи..."
СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ (до речі, не тільки автор "Співомовок", а й історичних поем "Мазепа", "Іван Скоропада", "Павло Полуботок", "Вельмин", "Мініх"). У листі до свого брата С. Руданський писав:
"Заказують мені мою рідню мову. Заказує батько. Але в мене був прадід і прапрадід: вони мені заказали. Не слухає батько мої мови, — зате мене і по смерти, може, послухає штирнадцять мільйонів моїх одномовців... Батько, може, не любить свої мови через те, що нею говорять у нас мужики. А нібито в Московщині не говорять мужики по-московськи? Да і чим ми луччі від мужика? — всі ми рівні і у Бога, і у натури..." (Надруковано в "Історії українського письменства", т. II, Сергія Єфремова).
СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ: "Через темноту мозок нації спав, через невідомість зрікався свого письменства, або й не відав про його, не вводив у світовий оборот нових цінностей, не збагачував світової творчості так, як міг би, коли вважати на справжню силу народу... Скільки Шевченків загинуло й гине серед нас щоденно, не спромігшись вибитися до світла?.. Не краще діється й серед інтелігенції, що своєю працею держить тепер усе письменство: вона ще виразніше одбила на собі фатальні умови нашого лихоліття. Одірвана здебільшого від рідного коріння — від народу, вона несла свою працю й сили кому хочте, тільки не рідному народові, допомагала всяким культурам зростати, тільки не своїй власній, і свій народ кидала на бездоріжжі, серед темряви й невилазних злиднів.
Знов трудно й уявити, скільки такої сили пішло на чуже будівництво й пропало для свого, зате легко зміркувати, як це повинно було відбитися на українському народові та його письменстві, покинутому на героїчні силкування свідомої меншости...
...Тепер наше письменство простує в безвість віків, що тільки но одкриваються перед нашими очима. Простує, хоч би які обставини спіткали нас на тому шляху, хоч би як довго точився той процес переливання живої крові з нашого національного організму до чужих...
...Українське письменство в цілому ніколи не вихваляло кривди і насильства, не помагало гнітити слабших, не вимагало поневолення, — ці мотиви органічно огидні й чужі йому, непохитному заступникові за знедолене й окривджене, жалібникові за людину:
Ми тільки за наше лягали кістками, Коли нам чинилися шкоди; Ніколи не гралися ми кайданами, Чужої не гнули свободи. (М. Старицький).
В надзвичайно яскравій національній формі нігде, може, не знайдете такого надзвичайно широкого духу, що болить світовими, вселюдськими болями, що навіть свої власні справи раз-у-раз освітлює з погляду вищої правди й справедливості.
Ми цілому світу бажаєм братання, Поради, освіти й свободи,—
не від одного почуєте ви письменника нашого, як і не один з їх щиро працював, щоб людей — на людей-братів виховувати. Тільки з невзнаки та з нетямучості, або навмисне заплющуючи на правду очі, можна ставити українському письменству на рахунок "национальную узость", "ослепление", "шовинизм" і ін. такі невідомі йому риси, якими часто орудують люде, що сами й рядка з українського письменства на очі не бачили, хоч це не стає їм на перешкоді говорити з апломбом тямущої людини.
...Що найбільш мені до серця промовляє й зворушує мене в новому українському письменстві, так це величезна його внутрішня краса, що безмірно переважає ті зверхні цінності, які вже дало воно світові. Збудити великий народ, не останню частку людськости, до свідомого життя, духа живого вдмухнути в приспаного історією велетня, перетворити сирову етнографічну масу в свідому і своєю свідомістю дужу націю — я не знаю більшого заміру в світі, ширшого розмаху для праці, кращої мети для людей. Це справа, що їй рівну не так то легко знайти на землі. Не дурно ж такий велетень світової культури й борець за рідний народ свій (Норвегія) як Бйонстернс-Бйорнсон писав, дізнавшись про українське відродження: "відколи я живу з цим почуванням — життя моє зробилось повнішим, мої надії на людськість більшими". Не дурно й стільки чужих по крові людей приставало до українського руху, приваблені його внутрішньою моральною й громадською красою. І справді, картина українського відродження, що виявляється найдужче в письменстві, може скрасити життя всім щирим приятелям людськості, бо новий показує образ невмирущого духу людського й живить надії на перемогу одвічної правди.
Надто — письменство українське. Оця внутрішня краса, оця моральна величність, оце подвижництво в його найкращій формі — не сухий, егоїстичний аскетизм, а той порив, що душу свою полагає за други своя — червоною ниткою проходять через усю історію новішого нашого письменства. Подвижництво і мучеництво. Житіє і мартиролог. Українське письменство більш, ніж яке инше, має право на ім'я письменства пропащих талантів, розвіяних надій, змарнованих сил. У нас письменникам, мовлячи словами Лесі Українки:
Чоло не вінчали лавровії віти. Тернів не скрашали ні злото, ні квіти, Страждали співці в самоті; На них не сіяли жупани, лудани; Коли ж на руках їх дзвеніли кайдани, То вже не були золоті.
...Лихо не в тому, що письменство наше ласки не мало у сильних світу сього, а в тому, що воно на самі перетики натикалось, що йому дихнути вільно не давали. Не один, мабуть, письменник у нас через каторжні обставини нашого національного життя не розгорнув свого хисту на повну міру, ні один не використав усіх своїх сил, ні один не дав усього того, що міг би дати (Шевченко, Руданський, Свидницький, Щоголів, Франко).
А скільки ж то праці, енергії й часу йшло на боротьбу хоча б із безглуздими цензурними заборонами (діяльність Грінченка), скільки на розворушування байдужих, освідомлювання нетямущих, підбадьорювання знесилених!.. Сміливо можна сказати, що все, що в инших письменствах само собою давалось, у нас вимагало нелюдської сили. Просто жах проймає, дивлячись на цей довгий ряд потрачених сил, загублених талантів, розвіяних надій, якими вибрукувано шлях українського письменства, і страшний рахунок можемо показати ми, як "оправдательний документ" на свою бідність...
Надії на людськість. І надій цих ніколи не зраджувало оце мужицьке, повне подвижництва й мучеництва, глибоко й непохитно в самих основах своїх демократичне письменство. Хто сам терпить, тому легше до серця доходять і чужі муки, — от через віщо не можна, мабуть, знайти другої літератури, в якій бився б з такою силою живчик справедливого, глибокого демократизму". (Історія українського письменства, т. II).
Примітка. Оскільки ім'я видатного українського громадсько-політичного діяча, літератора, критика у нас і досі вважається одіозним, а "Історія українського письменства" написана ним "з буржуазно-націоналістичних позицій" (як стверджує нічтоже сумяшеся "Український радянський енциклопедичний словник", т. 1, с. 715), дозволимо собі вдатися до маленького зіставлення думок про дореволюційне українське письменство С. Єфремова і Олеся Гончара (які останній виголосив у своїй промові у Москві на об'єднаному ювілейному пленумі творчих спілок напередодні 50-річчя Великого Жовтня (Див.: "Литературная газета" № 43, 1967 р.). Сподіваємося, що це зіставлення, бодай, на одну йоту розвіє машкару одіозності з чесного імені С. Єфремова.
Отож, ОЛЕСЬ ГОНЧАР: "Вы знаете, каким было положение Украины, как и многих других народов в предреволюционное время, в условиях царского деспотизма, когда вне закона находились украинский язык, и школа, и театр, и песня. Вне фактически была вся культура украинского народа. Пожалуй, самой трагичной фигурой в жизни нации предстает перед нами образ дореволюционного украинского интеллигента, писателя, артиста, художника, человека трижды бесправного, поднадзорного, травимого, испытавшего на себе всю горечь и социального, и национального бесправия. Не только Шевченко с его прометеевской судьбой, не только Иван Франко, слагавший свои поэмы под конвоем цисарских жандармов, не только Леся Украинка задыхались в удушающей
атмосфере той жизни. Каждый, кто решил посвятить себя служению родному народу, родной культуре, сознательно шел на тягчайшее испытание. Многие классические произведения украинской литературы были написаны в казематах, в тюрьмах, в ссылках, в изгнании".
Цілком природне запитання наростає: де ж позиції марксистсько-ленінські, а де "буржуазно-націоналістичні"? Кожній неупередженій чесній людині видно, що й те, й те писалося з позицій гуманізму, людяности, "в запалі свого серця", що обливається кров'ю від співчуття і невиліковного болю за долю свого народу, за долю рідного письменства, рідної культури. То ж не такі страшні наші предки (оті праведні великомученики), як їх і досі малює офіціозна преса, офіціозна "наукова" думка.
ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО. (Уривки із щоденника, вилучені цензурою при опублікуванні).
8.V.1944 року. У нас лише сильним дано право на безсмертя — вождям, великим митцям, полководцям чи героям, одне слово, невеличкій меншості сильних. Величезна кількість же малих людей, отих, що добували у поті лиця свого хліб, сподівалися в реалістичному опіумі на вічне життя на тому світі за чесноти свої, оця велика кількість звичайного люду позбавлена зараз перспективи і жодної надії... У малої людини одібрано щось велике і важливе.
Смутно і страшно, і безрадісно їй стало. Вона стала безпорадною в серці своєму, піщинкою в океані.
13.ІХ.1944 року. Москва. Сьогодні мені сповнилось п'ятдесят років. Коли б я вірив у Бога, я попросив, помолився б йому, аби послав він мені ясного розуму на 10 літ, аби зробити щось добре для нещасливого свого народу, і більш нічого б не просив.
Живу в Москві, зневажений убогими властями і друзями при владі України, що загубила у війні половину своїх синів.
...чтобы быть художником, нужно иметь железное мужество. У нас нет художников из-за недостатка мужества. В нашей стране нет больше оригиналов.
30. VI.1945 року. Я один за межами України, моєї землі, за любов до якої мені мало не одрізали голову, предавши остракізму, великі вожді і малі їх слуги українські недобитки убогі в великих і менших чинах.
30. VI.1945 року. Об'єднались усі вкраїнські землі. Буде єдине стадо і єдин пастир. Усі тепера будемо однаки. Не будемо вже польським бидлом, ні румунським, ні чесько-угорським. Не будемо зневажати галичан за те, що вони добрійші і культурнійші від нас. Галичане не будуть боятися нас за те, що ми великі й жорстокосердні несамостоятельні люде, не європейські й не азіатські, отдельнії, як казав той дядько. Узнаємо Закарпатську Україну, про яку у нас не було написано ні однієї книжечки, ні одного малюночка, ні одної вісточки. Жили ми поруч тисячу літ, не сказавши одне одному слова, ми, принаймі, "великі" Українці. Одягнемо прекрасну
Буковину, мальовничу слов'янку, в церабкопівський бушлат землястий, пацюкового покрою, вишлемо мягкосердечне і сльозливе, обвинуватимем покараних і вишлем до Сибіру, і будемо тихенько ненавидіти одне одного і топити, перевиконуючи план при всякій нагоді. І буде нас, брати мої, по чужих далеких східних українах.
"Золоті ворота". 10.ХІ.1945 року. Тільки скажіть мені, чому ж невесело стало житися в селі? Чому так почали уникати фізичної праці? Хто прокляв її? Хто заворожив, зневажив? Для чого з людини, що обробляє землю, зняли красу вишивки, покрою, кольору? Чого стала людина землі карикатурою на городського гольтіпаку? Для чого се? І звідки? Фізичну роботу ненавидять раби і паразити! Так хто довкола мене?
9. XII.1945 року. Ми єдина в світі країна побудованого соціалізму, в якій слово інтелігент звучало (колись) як зневажливе слово. У нас було заведено поняття "гнилий інтелігент". А між тим інтелігент ніколи не був у нас гнилим. Навпаки, він був полум'яним, чистим, передовим, гнилою у нас була не інтелігенція, а міщанство. Воно осталося гнилим і нестерпно вонючим і зараз, не дивлячись на високі державні посади, що воно їх посідає.
Сьогодні інтелігенція "завоювала" собі честь стояти на третьому місці після робочих і селян. Знаменний розподіл. Кажу собі: людино, пам'ятай — вища твоя мета — стати на третє місце, на місце найвище, найдостойніше, найпрогресивніше.
Люби це слово, хай буде воно твоїм символом — людина-інтелігент, бо не може бути радості життя у країні, де тебе немає, де ти занедбана, третьорядна, фальшива чи підроблена, які б високі слова не написала на кам'яних скрижалях рука великих інтелігентів Маркса, Енгельса і Леніна.
Скрижалі оберігає народ, часом недобачаючи все, що на них написано, так засиділи його величезні рої чиновництва надкласового.
"Долгие столетия самодержавия наложили глубокий отпечаток на мировоззрение и многочувствование (судей) и они судили врагов, исходя из принципа божественного права". (Довженко).
19.1.1944 року. Світе мій, чому любов до свого народу є націоналізм? В чім його злочин? Які нелюди придумали отсе знущаннє над життям людським?
21.ІХ.1944 року. Над Десною музей-в'язниця. В старому-престарому Чернігові над Десною музей. Убогий, хаотичний і нудний, як і всі провінціяльні пограбовані "змивателями золота" музеї. Єдине, що кидалося в очі, — шабля Богдана з незабутнім написом, складеним, без сумніву, в агітпропі — "шабля відомого ката України так званого Б. Хмельницького, що придушив народню революцію на Вкраїні в 1649 році".
Під музеєм у льоху під замком другий "заарештований" музей. А в ньому під замками з сургучними печатями в'язні — портрети 17-18 століть і речі.
Тут гетьмани і полковники, митрополити, жінки козацької старшини. Все темне од часу і темряви в'язниці. Виконані прекрасними майстрами. Наче я попав на той світ. І показалося мені, що час од часу по ночах вони виходять з своїх рам на раду і розмовляють поміж собою, бо чого ж такі сумні й замислені обличчя на геть усіх портретах. Яка туга зв'ялила їх серце! Який сум і важка-преважка турбота в очах!
Часом до льоху заходять перевірити, чи всі в'язні є. Се визначало завжди зміну директора музею-в'язниці. Приходили в супроводі молодця з револьвером. Тоді портретам доводилося чувати ріжні сентенції про історію, політику, мистецтво. Сентенції такі ж унікальні, як і музей. Потім двері замикалися знову, гримів замок важкий мазепинських часів, і знову наступала тиша. І довго дивилися Богдан з Іваном один на одного, дивилися щось років кільканадцять, аж поки одного разу не вилетіли в повітря, розірвані в шматтє німецькою бомбою, і не щезли навіки в полум'ї великої пожежі.
— Пускай горят к такой матери, — сказав я своим ребятам.— Не тушите. — І згоріло все? — Все! — зареготав секретар Чернігівського обкому дважди Герой Федоров, розповідаючи мені про загибель малярства українського народу 17-18 століть.
Я пригадав це в повісті "Україна в огні", і мені дорікали, і били мене нещадно, і називали ворогом народу за те, що я образив пам'ять великого Богдана.
І я зрозумів, що таке діалектика.
"Прийшов до мене герой-партизан з вчителів. Вихвалявся, як легко і приємно йому вбивати людину, коли вона ворог. "Нічого не стоїть. Скільки завгодно. Одного націоналіста я повісив вниз головою і палив на повільному огні, і різав з нього шмаття м'яса".
Я трохи не спитав його: і жарив теє шмаття і глитав?..
"А він, гадюка,— очі героя засвітилися жорстоким огнем, і великий його рот, похожий на щілину, з білими зубами, заходив ходором, — а він, гадюка, так і вмер, кричучи "слався Україна". От гадина. Скільки я їх перемучив!.."
Я побачив, що йому скучно на вищих партійних курсах, де він зараз вчиться. Йому хочеться мучити. Звір покуштував м'яса і понюхав отруйного пару крові. І кров кличе убогу його двоногу душу. Ні, не стануть люде кращими ніколи!"
ІВАН ПУЛЮЙ. (Великий український вчений, публіцист, письменник, перекладач. Попередник Рентгена. Пишемо це все тому, що до лютого 1968 року у нас в СРСР нічого не було відомо про цю велику людину. Нещодавно у Празі на будинку № 15 по вулиці Пресловій з нагоди 50-річчя з дня смерті І.Пулюя відкрито меморіальну дошку з написами українською, а потім чеською мовами про те, що тут жив і працював український вчений. Був І. Пулюй великим патріотом української землі, тричі він виступав публічно, направляючи листи в "Главное
управление по делам печати" в Петербурзі та до імператорської Академії Наук у Петербурзі, в яких протестував проти гноблення духовного життя і культурного змагання за Україну. Нижче наводимо одне з цих послань-протестів професора Івана Пулюя з приводу заборони ввозу з-за кордону "Святого Письма" в українському перекладі).
"До "Главного Управления по делам печати" в Петербурзі!
Переклади Святого Письма дозволені в російській імперії на більше як на 36 мовах. Вільно там навіть монголам, туркам і татарам читати і проповідати слово Боже на своїй мові, вільно й полякам і таким слов'янським народам, як серби, болгари та чехи, що, жиючи розсіяні по всій імперії, становлять тільки малесенький процент російського населення, не вільно тільки — 25 міліоновому русько-українському народові, хоч він із московським ще й одновірний!
Минуло вже 21 років з того часу, як моє прошенє, предложене 1881 року шановному "Управлению по делам печати", щоб дозволено на Україні український переклад "Нового Завіта", було признане "не подлежащим удовлетворению".
Не дозволивши той переклад Святого Письма, зроблено велику кривду, і робиться вона ще й тепер, тому братньому народові, котрий перед 250 роками, визволивши себе і землю руську від гнету Польщі, по добрій і непримушеній волі злучився з московською державою, хоч вона, бачна тільки на свою користь та обезпеку, обережно осторонь держалась і руському народові в його тяжкій годині до помочі не стала. З того часу руськоукраїнський нарід нічим не провинився перед царями і російською державою, та не тільки що не провинився, сини його клали голови свої за царів і проливали кров неповинну. Та хіба ж мало прислужився руський нарід до потуги і слави Росії? За що ж така тяжка кара і кривда на нього, той царський декрет з 18 мая пам'ятного року 1876, котрим спинено і затамовано всенародню просвіту і культурне життя на землі руській та й закредитовано рабство духовне й тілесне?
Одна правда та й один тільки правосуд повинен бути для всіх народів російської імперії, як для народу московського, для монголів і татарів, так для русинців-українців. Нехай же і на Україні присвічує слово Боже вбогим людям по хатах їх та приносить їм усі благодаті неба і землі, а тим самим державі, в котрій доля судила їм жити. Нехай і там перейде темна і глуха ніч без туч і громів, нехай настане ясний день, освітлений та огрітий сонцем правди і любови до ближнього. Нехай не гине нарід український рабом у темряві духовній; має ж і він право до культурного життя!
Того бажає і мусить бажати моє серце, і тому прекладаю шановному "Управлению по делам печати" сим разом уже цілий русько-український переклад Святого Письма Старого і Нового Завіта, виданий британським і заграничним біблійним Товариством у Відні, і вповаючи, що у сучасних міродайних верховодів Росії буде розумінє і серце для благородного і великого діла, прошу дозволення, щоб можна було розширювати те видане на Україні.
Прекладаю се прошенє в надії, що після двадцяти років у Росії обставини і люди змінились, та що тепер моє прошенє,— не моє тільки, але й міліонів русько-українського народу, — не буде даремне.
Роблю ж се прошене, одушевляючись думкою, що Україна в XX століттю дождеться знесення царського декрету з 1876 року, та мавши запоручену повну свободу свого рідного слова, — котре одне тільки може підняти всенародню просвіту на Україні, а тим воскресить духовні сили до культурного життя, видвигнути нарід з неволі духовної і социяльної та забезпечити йому добробут, а державі трівкий спокій і потугу, — забуде всі кривди і мучеництва, через два з половиною століття заподіяні йому і його пророкам, благословитиме за добре діло царя, миротворця російської імперії.
Се прошенє роблю з власної волі, а не з ініціативи "Британського і заграничного біблійного Товариства", та роблю його ще й в імені міліонів українського народу.
Прага, 20 січня, 1904. Професор д-р ПУЛЮЙ ("Літературно-науковий вістник", № 3, 1904, стор. 4—6).
У цьому ж номері "Літературно-наукового вістника" вміщено таке повідомлення: "Як довідуємось, уже одержав професор д-р Пулюй від генерального конзуляту у Відні увідомленнє, що його прошенє до "Главного Управления по делам печати" було предложене святійшому Синоду, та що ухвалою з дня 10 липня сього року і тепер узнано те прошене "неподлєжащим удовлетворению" (стор. 176).
Цікаво, чи не оці настирливі "прошеня" нашого визначного земляка, послані Главному управлению по делам печати в Російській імперії стали причиною того, що про нього зовсім "забули" на Україні, не кажучи вже про весь Союз, і лише тепер, по 50 роках його смерті, згадано про І. Пулюя дуже
скромно заміточкою в якихось півсотні рядків у "Літературній Україні"? Очевидно, такі прошеня за український народ, його мову і культуру не прощають і через 74 роки після подання їх. Не вирятовують тут і 50 років революції.
На ці ж думки наводить ще одне повідомлення, вміщене 1904 року в тому ж № 3 "Літературно-наукового вістника" про вихід першого тому "Історії України-Руси" професора М. Грушевського: "Для російської України воно (видання "Історії") не приступне, бо абсолютно заборонене, так що, як довідуємося, цензура забороняє навіть покликуватися на історію професора Грушевського" (стор. 60).
Відтоді минуло 74 роки, уже 50 років існує в нас зовсім інший суспільно-державний устрій, ніж був у самодержавній Росії, а ставлення до "Історії України-Руси" та інших творів видатного українського історика ні на йоту не змінилось. Усе з таких самих закоренілих великодержавницьких позицій "Історія України-Руси" розглядається як така, в якій "Грушевський пропагував націоналістичні теорії", а тому "наукове значення його творів знецінюється" ("Український радянський енциклопедичний словник", т. 1, стор. 531). А тим часом 45-мільйонний український народ не має бодай куценького підручника з історії України, з якого б міг дізнатися правди про своє історичне минуле.
Ми навели кілька прикладів з того, що турбувало наших попередників десятки, сто років тому. Як бачимо, тих національних проблем, якими вони піклувалися, не вирішено і досі. Навпаки, вони ще більше загострилися. Тепер, коли в українських містах українська мова поставлена в становище пасинка великодержавної російської, коли за переписом населення 1959 року (див. "Население земного шара", М., 1965) маємо близько 4,5 мільйона українців в СРСР, що відмовилися від материнської мови на користь російської, бачимо, що тут уже йдеться не просто про проблеми, а про щось фатальніше, про життя і смерть української нації.
У офіційних даних можна вичитати такі підбадьорливі "радісні" повідомлення, наприклад, що тепер на Україні у 82 % шкіл навчання проводиться українською мовою. На перший погляд наївної людини — це аж надто гарно, аж краще, ніж треба, бо це переважає навіть оті 76,8 % українців у складі населення України. Але тут за хитрою благодушною цифрою приховане величезне лихо, яке чатує на Україну в недалекому майбутньому. Справа в тому, що треба робити підрахунки не за кількістю шкіл, а за кількістю учнів, які навчаються тією чи іншою мовою. Це і тільки це дасть реальну картину справжнього стану на Україні шкільної освіти.
Звернімося по ці дані до УРЕ т. 17. На стор. 419 вибираємо конкретніші цифри:
"В 1964/65 навчальному році в УРСР було 35405 загальноосвітніх шкіл усіх типів (включаючи школи робітничої і сільської молоді та школи для дорослих), в яких навчалось 8.523,9 тис. учнів."
Далі йде такий розподіл:
Початкових шкіл — 10.733 (учнів 428,8 тис.) 8-річних шкіл — 12.437 (учнів 3.113,6 тис.) середніх шкіл — 5.897 (учнів 3.676,6 тис) шкіл робітничої молоді — 2.070 (учнів 654 тис.) шкіл сільської молоді — 3.536 (учнів 179,3 тис.) шкіл для дорослих — 445 (учнів 428,6 тис.).
Отже, тепер картина починає дещо прояснюватися. Початкові школи, як відомо, розташовані в нас усі в селі. Отож, це школи з українською мовою навчання. У процентному відношенні початкові школи становлять 30,3 % всіх шкіл, а по учнях, що в них навчаються, — всього лише 5 %. До того ж, початкові школи як самодостатні одиниці виступали колись, коли в нас було обов'язкове навчання тільки початкове. Зараз же, як свідчить та ж УРЕ, т. 17, стор. 419, "в УРСР відповідно до закону про школу в 1960/61 навчальному році закінчено перехід на восьмирічне загальне обов'язкове навчання". Отже, весь контингент учнів початкових шкіл по закінченню їх механічно вливається до найближче розташованих сільських 8-ми та 10-річних. А коли так (82 % шкіл з українською мовою навчання —"мінус" 30,3 % початкових шкіл, цих власне філій при 8-річках) лишається вже шкіл з українською мовою навчання 51,7 %. А якщо рахувати й далі не за кількістю шкіл, а за кількістю учнів, охоплених навчанням українською мовою, то процентна частка на користь української мови впаде ще катастрофічніше.
Бо знову ж таки 8-річних шкіл більше по селах, ніж по містах, де навчання ведеться переважно російською мовою (у таких як Херсон, Одеса, Дніпропетровськ, Донецьк та ін.). А 8-річки, кількістю переважаючи середні школи більш, ніж у двічі, мають учнів на 563 тис. менше. Та це конкретніше можна показати, поглянувши на школи робітничої і сільської молоді. У перших навчання проводиться, як правило, російською мовою, у других українською. Школи Сільської Молоді кількістю переважають Школи Робітничої Молоді на 1466 шкіл, а за кількістю учнів відстають від Шкіл Робітничої Молоді на 474,7 тисячі учнів.
Загальновідомо також, що у всіх вузах України (за дрібним винятком деяких) навчання проводиться російською мовою, що у вузах своєї республіки діти корінного українського населення складають лише 55 %, тобто на 21,8 % менше від норми, виходячи з розрахунку, що українці в складі населення України становлять 76,8 % (Доповідь міністра вищої освіти УРСР т. Даденкова на республіканській нараді ректорів вузів 1965 року).
Як і до революції, в республіці корінне українське населення в порівнянні з російським та єврейським (що живе у містах), тримається в темряві, нормальний культурний розвиток української нації всіляко гальмується і консервується. Сільське українське населення, колгоспники не мають фактично доступу до міста, не можуть вливатися в міське населення і
виносити за межі села українську мову. Колгоспники приречені на постійне, безвиїзне проживання тільки в селі. Не маючи паспортів, вони фактично закріпачені за конкретними колгоспами (з цього погляду дуже характерна доля героїні нового роману О. Гончара "Собор" Єльки, сільської дівчини, котра, не маючи паспорта, не могла влаштуватися бодай на найпаршивіше підприємство, і лише завдяки протекції кінець-кінцем узяли її під чесне слово офіціанткою в будинок престарілих металургів). Вище офіціантки, двірника, прибиральниці, муляра, чорнороба кар'єра українця, що вирвався якимось побитом із села, в українському місті й не піднімається. У юнака чи юнки, поки вона пройде крізь частокіл різних бюрократично-крутійських державних перепон до міста, поки доб'ється прописки в місті, просто не вистачає далі енергії на те, щоб якось краще влаштувати свою долю: піти вчитися у вуз чи технікум. Для багатьох і проста робота асенізатором чи прибиральницею в місті вважається великим благом, коли вони згадують про своє безправ'я колгоспника. Закріпачені за колгоспами і діти колгоспників. Вони не мають змоги по закінченні школи продовжувати навчання у вузах, бо, щоб виїхати для поступання до вузу чи технікуму, потрібно мати довідку від голови колгоспу, тобто "вольную", "разрешение на выезд". Прислухайтеся навесні, як передають по радіо оголошення про прийом до вузів, технікумів, ремісничих училищ: "Лицам, проживающим в сельской местности, необходимо предоставить справку от правлення колхоза..." (Що можна видумати ганебніше, ніж ця обтічна фраза радянського бюрократа! І що можна видумати більш образливого для українського сільського юнака чи юнки!).
Усе це й призвело до такої ось таблиці (беремо з "Українського календаря" за 1967 рік, Варшава, орган Українського суспільно-культурного товариства):
Населення міст України
Народи Число населення Процент Процент міського населення в тисячах на 1959 рік до всього даного народу населення 1926 рік 1959 рік
Все 41.869 100 19,2 45,7 населення
У тому числі: українці 32.158 76,8 10,4 36,6 росіяни 7.091 16,9 50,1 80,8 євреї 0,840 2 74 96,4
Як бачимо, міське населення в українських містах рекрутується в основному за рахунок наїжджих росіян (у 1959 році, в порівнянні з 1926 роком міське населення російської національності зросло на 30,7 %, а української національності тільки на 26,2 %. Ще б разючішою була ця різниця, якби взяли, скажімо, для такого порівняння 1955 рік — коли було відмінено паспортизацію сільського населення — і 1967 рік).
З наведеної таблиці видно при простих арифметичних підрахунках, що росіяни
становлять серед міського населення України 27 % (і це при 16,9 %, які вони складають до всього населення республіки), або на 10,1 % більше від норми, тобто живе їх у містах понад норму 4.227.769 чоловік, займаючи законне місце для українців. Отже, тільки через росіян 4.227.769 українців не мають змоги жити в українських містах. Коли ж добавити сюди ще й євреїв, які майже всі живуть у містах і користуються російською мовою, то серед міського населення буде вже понад 31 % неукраїнців (тобто некорінного населення республіки). Отже, понад 5 мільйонів українців не можуть зайняти свого законного місця в містах, не можуть користуватися всіма отими перевагами, які дає життя у місті в порівнянні з помешканням на селі, не можуть брати найактивнішу участь у творенні самої культури української нації. Скільки серед тих понад п'яти мільйонів гине щодня, щогодини безслідно Шевченків, Франків, Бортнянських, Кошиців, Лисенків, Драгоманових, Грушевських, Яворницьких!
А тим часом статистичний довідник "Україна за п'ятдесят років (1917—1967)" демагогічно розводиться про розквіт соціалістичної культури на Україні в такий спосіб: "В дореволюційні часи здобути вищу або середню освіту для українців було майже неможливо. Тому частка національних кадрів з вищою і спеціальною освітою у народному господарстві дореволюційної України була незначною.
Тепер у народному господарстві республіки майже дві третини всіх спеціалістів з вищою і середньою спеціальною освітою — українці".
Це на сторінці 218-й. А на сторінці 27-й цей же довідник повідомляє: "на території Української РСР проживають більш як 120 національностей і народностей. Понад три чверті всього населення республіки становлять українці..." Справді, ліва не знає, що робить права. Цілком закономірно буде спитати в укладачів цього довідника, хіба те, що серед спеціалістів республіки з вищою і середньою спеціальною освітою ми не дораховуємося понад однієї чверті українців свідчить про "розквіт соціалістичної культури на Україні"?
А, може, ті ж укладачі, набравшись сміливості, таки зізнаються, що та понад одна чверть їхніх співвітчизників, замість того, щоб посісти місце спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою в народному господарстві республіки, продовжують немудрацьке діло Хоми Ґудзя, тобто "живуть на гною, довбаються в гною, їдять на гною і вмирають на гною", аби угноїти собою землю для тих, хто їх вище гною ніколи й не ставив у своїх "генеральних, перспективних планах розвитку народного господарства" на всіх гонах славного п'ятдесятиріччя.
Ось ті кричущі фатальні проблеми української нації, повз які не сміє пройти жоден митець України, жоден український інтелігент, якщо він хоче вважати себе передовою людиною XX віку, поступовцем, якщо він по-справжньому (а не демагогічно) любить Україну, як любили її наші предки, або хоч поважає її так, як поважали і співчували їй, і заступалися за неї перед силами реакції француз Віктор Гюго, росіянин Олександр Герцен, норвежець Бйонстернс-Бйорнсон, німець — видатний філософ Гердер. Останній у записці на ім'я Російської імператриці Екатерини II писав, що "Україна стане новою Грецією".
Врятувати цю новітню "Грецію" для народів світу з її геніальними народними піснями, з її співучою мовою, з її народом, що викохав, проніс через віки свою людяність, гостинність, доброзичливість до всіх народів світу, до будь-якого найменшого народу-брата,— що може бути радіснішим, вищим, шляхетнішим, святішим, природнішим для українського інтелігента за цю мету, якій наші попередники офірували всіма своїми силами і навіть життям!
[1968]