"Дякую, Господи, чверть перейшла..."

Дякую, Господи, - чверть перейшла, що чатувала за мною, за мною, бликала цівкою оком пітьмою напризволяще до брами вела. Вечір урочить і паморочить. Звівся і впав, увігнався в провалля пам’яті, і забриніло над сталлю тиші, так, певне, потойбік мовчить. Ось вона легкість і те забуття, що самостратою серце чарує. Рідна Вкраїна далеко — не чує, ти ж довершилося, годі, життя. Млість. І запечена кров. Печія водить-виводить — із кола до кола перенесе: це ж бо ти поборола, ти подолала, недоле моя. Темінь, і білий мов лезо язик пса і плащі, що під місяцем світять, кілька цівок, що примружені мітять в тебе. Невже навіжений вже звик? Плавно земля попливла, попливла, небо пустилося вплав за зірками о ще зарано - прощатись з роками. Всесвіт кружляє мов птах, спроквола. Обрій - мов гайворон. І до зорі вже не дійти, вже передсвіт не стане благовістити. Скінчився, талане? Краю, ще й досі стаєш на порі? Зразу праворуч — нічна вертикаль. Горличка горлиць, округлі од туги. О, прощавайте! Не стрітись удруге. Ти всеспадна вже, дорого проваль! Перепочиньте, харони мої! Станьте під небом високим, харони! Очі притьмарює смертна запона, в горлі солоні вищать солов’ї. Перелетіть мене, перелетіть через дроти, паркани і горожі на Україну! До смертного дрожу бачу — тополя до мене спішить. Але — ріка попливла світова. Зорі, і думи, і крони — а видиш? Образ Коханої чи Зненавиди? Дякую, Боже, за мить торжества! Так — попід зорі, отак — попід сни, так — попід дріт, попід грім навіжений розпроклятущий свій, благословенний край — на останнім узвозі збагни. Промельки кроків, волань і зірок, промельки років, віків провидіння... О порятуйте, немає терпіння! Лиш вартового розважений крок. І за песиголовцями — твоя арка закаркала — чорно-червона: нумо, заходь до сумного затона. Здрастуй же, здрастуй же, смерте моя!