Діалог із Рільке

Юлія Ємець-Доброносова

Багатосторінкові листи Василя Стуса з перекладами з Райнера Марії Рільке містять цінні фраґменти щодо розуміння Стусом естетичної суті художньої творчості і поезії. Такі зразки епістолярію є прикладами того, як розмаїття мовних ігор збільшує комунікативний потенціал листування. Часто з окремих фраґментів листівв формуються майже завершені есеї. Афористичні висновки зазвичай з’являються на перехресті суб’єктивних спостережень, діалогу із автором текстів, обраних для перекладу, та власних міркувань.

Євген Сверстюк [1] акцентує, що перекладати елегії Рільке було типовим Стусовим заняттям, адже світ поезії, естетики і філософії був його світом: «Я сказав би, що з усіх моїх знайомих він, може, найбільше розмовляв на філософські теми. Він орієнтувався і досить вільно провадив розмову на філософські теми. То не було випадковим збігом або випадковим вживанням слів. Він жив цими поняттями. Він зовсім невипадково вчитувався в Рільке. Рільке вимагає великої попередньої підготовки» [2].

У листі до Христини Бремер від 23.07.1979 Василь Стус пише: «Шкода, мій світ є інший від того, в якому жив Рільке. Моя душа шукає не тільки краси, але й прагне вищих сфер, справедливості і правди. Тут криються всі проблеми мого життя». У багаторічному діалозі з улюбленим поетом йому йдеться про індивідуальний досвід спів-існування з обраними творами. Перші Стусові переклади з Рільке з’явилися у середині 1960-х, тож історія спілкування тривала двадцять років і була міцно переплетена з життям.

Фраґменти з листування свідчать, що Стус сприймав перекладацтво як спосіб бути собою і виліплювати своє Я постійно і наново у діалозі із висловленим у творах, які перекладав. Найяскравіші приклади — у написаних з таборів листах 1970-1980-х. З усіх залишених йому в місцях неволі варіантів комунікації перекладацтво і листування виявляються тими способами бути, які можна пробувати забороняти, але остаточно заборонити неможливо. Водночас саме перекладати виявилося тим форматом існування, який дозволив оберігати і зберегти цілісність власної Самості. Показова фраза з листа до рідних, датованого лютим 1973: «Рільке я перекладу. Бо знаю, що це дуже потрібно — мені. А що це вже зробив Бажан — то нічого. Крім того, умови спонукують мене естетизуватися далі і нереалізуватися (одним словом!)».

Про екзистенціальне значення для Стуса цих перекладів свідчать і рядки з листа до дружини від 23-24.09.1974: «Ідеально було б займатися з Рільке в одиночці, але туди пускають без «писанини» й Рільке. Отож, займатися Рільке я можу, на жаль, лише в цьому неможливому шарварку. Звідси — всі клопоти: мені не стає часу й сили на один рівень висоти. Я ще позмагаюся трохи з Рільке (і з тим, що вже переклав) і тоді відпишу Юркові дискутивно й розгорнуто (зараз просто бракує часу: хочу швидше післати листа)» [3]. Невипадкова поява у цьому фраґменті вказівки на те, що перекладати може означати не лише віддавати або відгукуватися, але й змагатися. Продовженням стають рядки з листа до дружини від 1.06.1975: «За п’ять літ бодай викінчу сонети, які мені придадуться — хай хоч для власного поетичного досвіду. Може, помалу я вийду з-під його чарів і тоді пробиватимуся далі, посилюючи якісь інші складні своїх змог».

Райнер Марія Рільке.

У листах із перекладами з Рільке присутній підхід до поезії як способу пізнання світу. Так у листі до дружини і сина від 22.08.1973 Василь Стус фіксує екзистенціальний смисл одного з обраних творів: «Дуже прошу Рількевого Schauende. Бо вже осінь, дощить, а я не можу згадати багатющої подоби осені, яку дав Рільке і назвав своєю — тугу самоти, осені, видування — і тим сквапнішого самовдержання-знищення-порятунку, покори-побагачення, але без ґанджу інакших покор».

У листі до дружини від 4.10.1974 перекладений (відданий — у термінології Стуса) сонет дає початок роздумам про можливість людини жити в єдності зі світом: «Ось трохи фантазій довкола 12 сонета. Звична для поета колізія: людина й світ, що мають поріднитися, забувши чвари. Можна було б розподілити слова в два стовпчики: реального й ідеального, бажаного, плану. Через це — справжні нурти слів: wahrhaft, wahren: ситуація — до конфронтацій. Людина — син, слухняний, покірний, відкритий для величі, яка його може наповнити-одарувати. Праця людська — плід землі-матері більше. Тобто, Мічурін навпаки, антимічурінська естетика (радше — знову навпаки)».

Протягом 1975-го листи до рідних містять багато перекладів і не менше — міркувань про поезію як спосіб пізнання. У зверненні до дружини від 5-9.02.1975 з потрійного діалогу Василя Стуса із Рільке, з Юрієм Бадзьом та з самим собою постають рядки, близькі за глибиною висновків до текстів, присвячених зв’язку поезії і філософії Мартіна Гайдеґґера або Ганса Ґеорга Ґадамера [4]. Початковий засновок спільний із німецькими філософами — ідея зв’язку поезії із пошуком істини, із пізнанням та переживанням себе в існуванні-пізнанні.

Василь Стус рухається за Рільке і водночас своїм шляхом: «Що ж до: ein Hauch um nichts. Ein Wehn im Gott, то тут, по-моєму, є сліди концепції поезії. Спів — не бажання, а прагнення осягнути, він є буття і цим буттям лише й конституюється, визначаючи свою стилістику через автора, що не є творцем, а співтворцем. Бо через нього, імперсонального автора, виявляється естетика світу. А світ забороняє митцеві бути особою в іншому, не космічно-буттєвому масштабі. Отже, осягнення, бажання — решта навантажень на поезію, як подих Божий, бути не може. І тому, юначе, дарма ти криком рвав вуста (то була не поезія). Ти, юначе, правив од поезії не того (не кажучи вже про те — що од поезії взагалі нічого правити, в першу чергу авторові, поетові). Отже, юнак був не в поезії, не в співі, і його кортячка версифікаторська мине, коли заніміє в ньому крик плоті, крик, що він ототожнює з вимогами поезії. Тому краще юнакові спекатися свого заняття з приводу. Бо іншим духом повен справжній спів. Це проба вдихнути душу в порожнечу, недуховне (чия проба? певне, проба самої порожнечі набути-самонабути — власну духовність). Поезія — це подих небуття. Це повів у Бозі (тобто, стан божественної субстанції, нічим не спонукувані, просто наявні сліди саморуху природи, просто вітер усесвіту)». Осереддям людського прагнення пізнавати у цих рядках для нього стає образ співу: співати в значенні висловлюватися-в-поезії означає орієнтацію на пізнання, в якому людина може творити себе саму і ставати спів-творцем світу. Продовження цих міркувань містять осінні листи до рідних 1975-го. У листі дружини і сина від 11-15.09.1975 присутній короткий повноцінний есей — одночасно і про «Дуїнські елегії» Рільке, і про людську ситуацію у світі. Спочатку Василь Стус міркує про зв’язок віршів у циклі — «за елегії слід братися одразу за всі, бо вони — як разки в намисті — гарні на низці, а поокремо — вже не те», а завершує фразою про те, що йому «лячно братися» за ці тексти, бо основа їх — суміш естетики і гіркоти.

Згодом він переходить від аналізу творів до фіксації феноменології існування-на-межі: «Усі елегії — сухуваті, розсудкові, з барвою специфічної для пізнього поета рефлективної емоційності. Він пише про світ, ніби винесений за межі життьового інтересу — десь на дорозі смерті чи кінець життьового пробування. Це думи людини, що живе пам’яттю про світ, пам’яттю, що наглухо відгородила його від світу. Тут уже годі знайти перші емоції, враження, прагнення, образ першого довкола: поет заглядає в нічну криницю свого життя, ставши опроти неї. Але заглядає крізь товщу ста сприймань-пам’ятей. Через цей бінокль своїх-мертвих-очей він дивиться в космічну порожняву, «бачачи» «світ» («світ» лише намальовано на лінзах пам’яті). І смисл цього вглядання (самовглядання чи себевглядання) — відчути поразку, оживити це відчуття віку. Автор дивиться очима людства — на те, як заходить зима існування і кожен вигибає поокремо. Це ситуація межі — ситуація самоусвідомлення межипростору: себе в межипросторі». Показовим є акцентування на зв’язку між бачити, пізнавати і споглядати —давньому мотиві західної філософії, який Стус інтерпретує по-своєму, але все-таки залишається в контексті європейських філософських спрямувань.

Менше, ніж за місяць, у листі до дружини від 10.11.1975, він повертається до міркувань щодо зв’язку співати – пізнавати – творити: «Я пропоную: коли ж нам бути, тобто, мати спів як існування? І коли Господь створить (витворить із нас) космогонію співу-буття, схожу до кантівської космогонічної етики (чи, радше, космогонії етики). Не певен, що маю рацію, але хочу мати — і саме тут — рацію, хочу, щоб і Рільке мав на увазі саме це! Юнак співає плоттю, на її мотив (найбільша вада й моєї персональної поезії) — а це, за Рільке, не те. Бо співець — імперсональний, це голос світу через нього, співця, рури всесвіту. Отож, каже Рільке: Василю, краще покинь писати свої вірші, це пусте, плин, а не Verweilende, збережене, а не Bleibende immer (непроминальне). Бо суті співу ти, пак, не збагнув: це спів без мети, голос ніщо (який, власне, й виінакшує це ніщо, даючи йому душу)».

Фраґменти про зв’язок поезії і пошуку людиною істини в осінніх – зимових листах Василя Стуса кінця 1975-го демонструють, як формується його розуміння людського існування: від самопізнання і плекання Самості через пізнання смислу світу до виходу за власні межі у єдність зі світом. Кульмінаційний висновок з’являється у зверненні до батьків від 7-10.12.1975, і звично крапкою-початком знову стає діалог з одним із «Сонетів до Орфея» Рільке: «Тобто, смисл: не я пишу, а мною пише стихія усесвіту, пильнуючи мене і виношуючи, як материнський плід».

Міркування, які стартували на початку року у листі до дружини від 5 –9.02.1975, у грудневому зверненні до батьків повертаються до можливості єдності того, хто пізнає-творить у поезії, зі світом.

Фраґменти написаних протягом 1975-го листів складаються у гармонійний разок (подібно до того, як сам Стус писав про цикл елегій Рільке як про намисто). У результаті з’являється єдиний есей-потік, який засвідчує, що для Василя Стуса перекладати означало — віддавати смисли, ставши їх спів-творцем. Згадується влучний акцент Євгена Сверстюка про те, що його переклади з Рільке «були перекладами для майбутнього» [5]. Мабуть, і презентований у тканині листів до рідних фраґментований за формою і філософський за суттю текст про зв’язок поезії, пізнання і пошуку єдності зі світом у виході за власні межі — для майбутнього.

Постскриптум з’являється у зверненнях до рідних 1982 – 1983 років. У листі до дружини і сина від 1.08.1982 — коментар до пізнього Рільке: «Здається, трохи він мені вже стає докучливий — Рільке. Надто вже він безплотний, надто — не від життя, сказав би я ще — грішний чистотою своєю в світі по страшній війні 1914-18 р., про яку йому не ходило, здається».

Зрештою, критикуючи окремі твори улюбленого поета у листі до рідних, датованому груднем 1983, Василь Стус афористично висловлює і своє розуміння суті поезії: «…в сонетах і елегіях його хист уже випав у кристали (вийшло щось схоже до пізнього Гете: дуже мудро і — сухувато, не кров’ю серця). Безплотність поезії — біда, якої зазнають або надто молоді поети, або надто старі. А поезія — посередині: там, де людина вже не надто романтична і ще не надто мудра. Там, де людина живе, а не збирається жити, чи спогадує пережите».

Примітки:

[1] Сверстюк Євген. Василь Стус – летюча зірка української літератури. Василь Стус. Вибрані твори. Київ : Смолоскип, 2019. С. 732 – 743.

[2] Нецензурний Стус. Книга у двох частинах. Частина 1. Тернопіль : Підручники і посібники, 2003. С. 283.

[3] Йдеться про епістолярний діалог Василя Стуса і Юрія Бадзя щодо смислів окремих текстів Рільке і особливостей презентації їх українською.

[4] Смислові зв’язки передусім помітні з ідеями, висловленими Мартіном Гайдеґґером у праці «Гельдерлін та сутність поезії» та Гансом Ґеоргом Ґадамером у тексті «Про вклад поезії в пошук істини» (обидва опубліковані в українському перекладі Тараса Возняка у збірнику «Тексти і переклади», Харків : Фоліо, 1998).

[5] Євген Сверстюк. Базилеос. Не відлюбив свою тривогу ранню... Василь Стус — поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії. Київ : Український письменник, 1993. С. 191.

dvstus@gmail.com
Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.