Сталіно. Вулиця Чувашська. На тлі хати, збудованої Семеном та Їлиною Стус разом з дітьми - Василем та Марією - в 1947-1948 рр.: "Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато — з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. То був мій 3-4 клас. Тоді, на тій біді, я став добре вчитися...."
"...Пам’ятаю, як плакала мама, бо в неї була одна подерта — латана-перелатана сорочка, а ми з Марусею ходили бозна у чому...
Пам’ятаю, як першого костюмчика мені мама пошила сама — десь у четвертому класі. І я дуже пишався ним — із чорного полотна..." (Лист до сина від 25.04.1979 р.)
І далі в тому ж листі: "Пам’ятаю, як у 4 класі читав “Мать“ М.Горького — і радів, який славний Павло Власов. Пам’ятаю, як тоді ж читав М.Островського “Как закалялась сталь“ і “Родженные бурей“. Остання пахла дуже нафталіном. Її дала мені дівчинка, з якою мене посадили за одну парту (кілька днів вона ревіла — пхинькала).
І ось десь тоді я вирішив, що й сам буду такий, як Павка Корчагін, як Павло Власов, аби людям жилося краще. І ще хотів — тяжко вчитися, бо жити — тяжко. Мамі — тяжко, татові — тяжко. То й мені має бути тяжко — аж доти, поки й татові й мамі не стане легше, аж доки всім людям на світі не стане легше жити.
А коли я прочитав “Мартіна Ідена“ Джека Лондона (це десь у 5-6 класі) — світ мені перевернувся. Як мучилася людина, а змогла перевершити всіх, хто купався в молоці! І все — тяжким трýдом (трýдом, сину, наголос на ý!), і все — солоним кривавим потом".
Борис Святенко - товариш Василя тих часів.