Японські орієнтири гуманізму

stus_czco/lWkrzclMg.jpeg
Юлія Ємець-Доброносова

Японська проза 20 століття займала важливе місце в читацьких уподобаннях Василя Стуса. У його листуванні знаходимо як короткі згадки про прочитані твори, так і розлогі критичні відгуки-міркування.

У листі від 15.01.1984 р. він радить синові читати японську прозу, згадуючи таких літераторів - Ясунарі Кавабату, Кендзабуро Ое, Кобо Абе, Акутаґаву Рюноске, додавши до цього must-read рекомендацію не оминути японську лірику та філософію дзен.

Прикметно, що в листах 1970-х згадки Василем Стусом японської літератури часто сусідять із самоаналізом. 1972 р. під час перебуванння у в’язниці Київського КҐБ Василь Стус пише знаковий вірш «За читанням Ясунарі Кавабати». У листі до дружини від 19.11.1973 р. згадує про читання роману Ясунарі Кавабати, який опиняється поруч із філософськими працями про Альбера Камю й естетику Жана-Поля Сартра, що свідчить про його здатність комбінувати різноманітні інтелектуальні зацікавлення.

У зверненні до батьків від 7-10.12.1975 р. він міркує про особливості японської культури і вказує на спільність світів різних японських прозаїків, зауваживши, що знає про них менше, ніж йому хотілося б. Цей лист прикметний розлогим фраґментом, присвяченим роману Кендзабуро Ое «Футбол 1860 року» [1]. Василь Стус наголошує, що перечитує твір вдруге і в майбутньому готовий із радістю перечитати втретє, а його автора називає без жодного натяку на іронію унікумом. Подібні заяви для Стуса рідкісні і свідчать про справжнє відчуття близькості філософських і гуманістичних ідей японського прозаїка. Не менш важливе і висловлене Василем Стусом прагнення глибше пізнати символіку, естетичні і онтологічні основи японського мистецтва: «Тепер я, здається, трохи розумію, чого такі дивні форми має японська пагода, геть відмінна від наших струнких церков. Там, мабуть, теж є поліфонія, обтяжена пам’яттю століть. Вона — як кавалок тьми, часу і надії, кавалок, вирваний із потоку. Це конструкція гармонізована і гармонізуюча — як дві галактики, вставлені одна в одну, але з двома, хай і спорідненими, серцями».

Пошук єдності людини і світу у східній філософії за кілька років з’являється і в міркуваннях Василя Стуса по прочитанню дослідження Ніколая Абаєва про чань-буддизм [2] у листі до рідних від 4.03.1984 р.: «Мені дуже подобається теза гуманізму, за якою до всього живого (рослин і тварин) треба ставитися, як до людини. І те, що людина повинна жити, як усесвіт малий. Тобто, що все, наявне в усесвіті, є в людині. Отож, нам треба лише збудити в собі ці космічні сили і жити, піддавшись їхній волі, не чуючи спротиву своєї самоволі. Добре, що вчать звільнюватися од своїх егоїстичних емоцій (як зайвого сміття існування), а бути в прикорочених емоціях космічних стихій, тобто в стані постійної душевної (світової) гармонії. Втратити себе, щоб бути всім-світом, не знаючи ні смерті, ні народження, а лише зміни все-сущих-станів»

stus_czco/35gtZc_GR.jpeg
Джером Девід Селінджер (англ. Jerom David Salinger, 1919 – 2010) — американський письменник, автор культового роману «Над прірвою у житі" (англ. Cetcher in the Rye, 1951) і численних оповідань. Брав участь у Другій Світовій війні. Після успіху «Над прірвою у житі», публікував оповідання і повісті, але з 1965-му припинив публікуватись, продовжуючи писати для себе. Протягом десятиліть вів усамітнене життя у своєму будинку в штаті Нью-Гемпшир (США). Роман «Над прірвою у житі» є книжкою, яку в США протягом 1961–1982 років найчастіше забороняли для використання в школах і розміщення в бібліотеках. Дж. Д. Селінджер був одним із перших американських митців, хто звернувся до ідей дзен-буддизму. Проблематика свободи, нового погляду на світ і гармонії з ним, увагиі до речей, просвітлення і звільнення від суєти, лицемірства, брехні пронизує всі його твори. Кендзабуро Ое у західних країнах у 1960-ті часто називали японським Селінджером. Переклади оповідань Дж. Д. Селінджера українською з’явилися у 1970-ті. « «Над прірвою у житі» опублікований 1984 р. окремою книжкою у київському видавництві «Молодь» у перекладі Олекси Логвиненка. У цьому виданні вміщено оповідання «Френні» у перекладі Юрія Покальчука. В бібліотеці Василя Стуса є книжка Селінджера російською мовою.

До слова, Василь Стус пов’язує своє зацікавлення японською прозою із інтересом до дзен-буддизму. Тут зринає фігура ще одного письменника 20 століття, якого він згодом у листі до дружини і сина від 15.01.1984 р. радитиме читати – Джерома Девіда Селінджера. Він зізнається, що саме після причитання брошури Ірини Галінської, присвяченої творчості американського прозаїка [3], він старанно вишукує рештки дзен-буддизму і в тексті Кендзабуро Ое.

Цікавими є й власні міркування Василя Стуса про особливості роману «Футбол 1860 року» і характеристика письменницької манери Ое: «Здається, що й техніка його — оманливо-позверхня (не знаю, може, сам читаю під цим кутом погляду). А все радість більша — од його тонів, пів-чверть і 1/8 тону, що в сукупності дає бозна-яке сполучення (голова паморочиться просто — думати і уявляти). Натяки й натяки, символи й назнаки (дерево, тінь його, спогад про дерево і про тінь його; перший, другий, третій спогад, що існує, як живий і всевимінливий дух, бо цей спогад живе з нами і наповнюється нашим життям, він теж виростає, мов дерево, — і має такі ж кружала наших літ на зрізах). Асоціації Ое йдуть цілою вервечкою, вибірково чи однією найдостеменнішою тональністю, барвою, смаком, запахом. І все — як за чайною церемонією: музичний лад буднів, музичний лад життів і доль, музичний лад народження й небуття. Увесь твір — це якийсь ускладнений контрапункт: самовбивця з червоною головою і дитина-кретин. Прадід, брат прадіда, загиблі брати їхні — університетський мілітарист і жертвенна вівця — брат S.

Ще пари: Міцу й Такасі, Міцу й дружина, повстання 1860 і футбол через століття, парні мотиви роду Недокоро, неначе коріння роду знає два мотиви однієї пісні. Всі ці пари розліновують твір, ніби написаний на міліметровому папері, аби не схибити, аби можна було розмістити всю конструкцію і максимально окреслити її невловиме ряхтіння».

У листі, датованому груднем 1981 р., Василь Стус пише про свої очікування від іншого роману вподобаного японського прозаїка: «Я ще чекаю на Кендзабуро Ое, роман його щойно почали друкувати — і він, певне, розляжеться на 4-5 номерів. Колись (років 10 тому) я читав його прекрасний роман «Футбол 1860». Сподіюся, що й тепер він не ошукає мене».

Новий твір, про який він згадує, — «Нотатки пінчраннера» (1976), який згодом 1994 визначив долю присудження Ое Нобелівської премії [4]. Пінчраннером називають гравця у бейсболі, котрий рятує свою команду різким проривом вперед. У романі в експериментальній формі представлено сповідь фізика-ядерника — фантастичну, міфологічну і водночас реальну історію людини у відчаї. Саме поетична форма оповіді і здатність автора творити світи з переплетіння життя і міфу була відзначена, коли Ое отримував Нобелівську премію.

Спільним для більшості творів японських авторів, про яких пише у листах Василь Стус, є домінанта у них гуманістичних мотивів та увага до екзистенціальних вимірів, граничних ситуацій людського існування і драматичних виборів. Так у вподобаного ним Кендзабуро Ое завжди важлива лінія осмислення дискомунікації, котра виникає між людьми, міркування над природою насильства і зла та співвідношенням свободи і відповідальності. Не менш виразна у його романах і лінія протистояння нігілізму і відчуженню. Останню Василь Стус безпомилково помічає і в творах інших японських прозаїків.

Тож і не дивно, що в листі до дружини, датованому листопадом-груднем 1984, від критики творів Юрія Щербака він переходить до осмислення у традиціях екзистенціалізму неповноцінного, несправжнього існування людини у радянському світі початку 1980-х.

Але ключовою для нього стає не згадка про когось із європейських письменників, а про твір японського автора: «Це життя в коробці (в Кобо Абе є роман «Людина-коробка»), стіни коробки футеровано звуконепроникним шаром з автомашини, японського магнітофона, шашликів над Дніпром, посади директора, конкуренційного ражу, зарплати, єдиного шансу з мільйона (найгіршого шансу, аби він був приступніший!) — це той корок, яким заткано пляшку, аби з неї не вискочив цей самозакоркований джин, аби не бачити живого світу; ті двері, які бережуть спокій цього добровільного втікача світу (власне, всі враження світу він бере, але тільки в тюбиках — тюбики глиці й лісового повітря, тюбики радості й щастя; усі тюбики, певна річ, конвеєризовані й санкціоновані як цілком гарантовані харчі!)».

[1] Василь Стус пише про журнальну публікацію — Кендзабуро Оэ. Футбол 1860 года. Пер. с япон. В. С. Гривнина. Иностранная литература. 1972. № 1-2.

stus_czco/8iIt_p_Mg.jpeg
Кендзабуро Ое (нар. 1935) — японський письменник, лауреат Нобелівської премії 1994 року. В юнацькі роки захопився європейською і російською літературою, творами Альбера Камю і Жана-Поля Сартра, східною і західною філософією. Дебютував як автор оповідань в кінці 1950-х, 1958 отримав літературну премію імені Акутаґави Рюноске. У ранніх романах у центрі уваги — проблеми життя молоді й етичні пошуки післявоєнного покоління. 1961 р. письменник відвідав СРСР. Після пережитої особистої драми з 1960-х Кендзабуро Ое переплітає у своїх творах драматичні автобіографічні мотиви з міфологічними сюжетами і творить особливі прикордонні світи реального та уявного. Герої його романів перебувають в екзистенціальних пошуках, проходять через драматичні події, відчай, пристрасть і внутрішні перетворення. Кендзабуро Ое відомий критичними висловлюваннями щодо політичного життя Японії. З 1990-х він пише філософську есеїстику. Роман «Футбол 1860» (1967), який Василь Стус згадує у листах, автор назвав найкращим із написаного ним.

Першим перекладом творів Кендзабуро Ое в СРСР був переклад оповідання «Звір» українською Івана Дзюба, опублікований у журналі «Всесвіт» (1967, № 8). Наступного року у збірнику «№ 36. Новеллы японских писателей» (Москва : Главная редакция восточной литературы издательства «Наука», 1968) в перекладі російською вийшло оповідання «Чудная работа».

[2] Абаев Н.В. Чань-буддизм и культура психической деятельности в средневековом Китае. Новосибирск: Наука, Сибирское Отделение, 1983. 123 с.

[3] Галинская И. Л. Философские и эстетические основы поэтики Дж. Д. Селинджера. Москва : Наука, 1975. 110 с.

Ірина Галинська (1928 - 2017) — радянська і російська літературознавиця і культурологиня. Народилася в Києві, жила в Москві. 1972 захистила кандидатську дисертацію, присвячену творчості Дж. Д. Селінджера. Авторка численних досліджень філософських заcад і загадок в літературних творах американських і російських письменників.

[4] Кендзабуро Оэ. Записки пинчраннера. Пер. с япон. В. С. Гривнина. Иностранная литература. 1981. № 11 – 12.

Окремою книжкою роман опубліковано через два роки — Кедзабуро Оэ. Записки пинчраннера. Пер. с япон. В. С. Гривнина. Москва : Радуга, 1983.

dvstus@gmail.com