Юлія Ємець-Доброносова. Між записаним та усним

Юлія Ємець-Доброносова.

Епістолярне спілкування демонструє можливості переходу від медіа усної розмови до медіа письма / рукопису. Листи як тексти (результат) тяжіють до писемного мовлення, епістолярний діалог (дія і процес) — до мовлення усного. Для Василя Стуса листування часто було заміною безпосереднього діалогу, але були особливості, котрі об’єднували обидва способи спілкування.

Про зв’язок між манерою говорити Василя Стуса і його листами йдеться в спогадах тих, хто мав різні досвіди комунікації із ним.

Олег Орач згадує, що Василь Стус говорив повільно, внутрішньо був дуже емоційним, умів стримувати себе, тож почувалася переконаність у сказаному, і ці особливості виявляються у листах:

Донецьк. Початок 1960-х. Василь Стус, Анатолій Лазоренко, Олег Орач (Комар) та Василь Голобородько.

«Знаєте, коли читаєш його письмо на аркуші, то бачиш, як послідовно і переконливо лине думка. А манера усного спілкування була дещо оригінальна. Він не спішив говорити. Думки в нього обганяли слово. Він наче гарячі грудки клав перед тобою, коли розмовляв. У нього було таке «е-е-е» між словами, він так тягнув. Він намагався стримати думку, аби вона була безпомильна. Якби ж покласти на папір, то там було би все логічно і послідовно» [1].

Василь Шиманський, який працював з Василем Стусом у школі у Горлівці, згадує: «Він завжди розмовляв виключно українською мовою. Я аж дивувався. І з товаришами спільними, і в школі. Ви розумієте, йому це йшло. Його ніхто ніколи не перебив: «Что вы там по-украински говорите», або «Говорите на человеческом языке». Такого не було.

Бо я мав західний діалект. Знаєш, як ми говоримо. Трохи польських слів. А він чисто говорив. По-професорськи витримано, не спішив ніколи. Дикція врівноважена. Кожна фраза була в ціль. І жартувати вмів, я тобі хотів сказати. Хоча перше враження, як я надивився на нього, в мене було таке, що ця людина ніколи в житті не зможе зробити чогось веселого. Здавалося, що він вічно буде насуплений, страшний» [2].

Але майже поруч В.Шиманський говорить інакше, фіксуючи парадоксальне враження, яке Василь Стус справляв у розмові: «А як би ти знав, як він починав сміятися! Боже, яка ласкава і приємна в нього усмішка була. Здавалося, що та людина тебе вже зразу розположила до себе. Тим він мене вразив і полонив » [3].

Євген Сверстюк спілкувався зі Стусом до його арешту, згодом листувався. Він відзначає, що той був дуже уважним слухачем, в розмові зазвичай з’являлися його чіпкі спостереження, але йому була притаманна і поблажливість:

Євген Сверстюк.

«Він був дуже доброзичливий. І я це сприймав як певну пасивність в міжлюдських стосунках. Тобто та пасивність, яка випливає з інтенсивного внутрішнього життя» [4]. Є.Сверстюк наголошує на його відкритості до співрозмовника : «Він любив жарти. Я сказав би, що з ним було легко жартувати. І важко уявити, що з ним можна було посваритися, що могли бути з ним натягнуті стосунки. Я думаю, що в основі цього лежить

якась його шляхетність, безкорисливість. Він ніколи не тягне нічого до себе, йому нічого особисто для себе не треба. І тому кожна зустріч з ним була на якомусь такому рівні безкорисливому» [5].

Віра Вовк мала незначний досвід усного спілкування з Василем Стусом у 1960-ті і активно листувалася з ним пізніше. Вона фіксує інші прикмети розмов з ним: «Він також мав таку габсбурзьку нижнюю губу, що надавала його обличчю виразу впертості. Впертий він і був, говорив протяжливо і поважно. Не пригадую собі, щоб він коли засміявся. Часом тільки усміхався вдумливо» [6]

Дмитро Стус згадує про усне спілкування і листування як однаково цінні способи спілкування, і йому більше запам’ятовувалися швидше не самі розмови, а висновки з них, причому їх структура була подібна до структури листів: «Так багато листів було збудовано. Батько щось писав, і він хотів, щоб я чи то трошки змінив свій погляд, чи щоб подивився з іншого боку, і він мені це подавав» [7]

Василь Захарченко (1936, с. Гутирівка, Полтавська область — 5.12.2018, Черкаси) - в 1960-ті працював редактором у видавництві "Донбас", де й познайомився з В.Стусом. 19 жовтня 1972 р. був виключений зі Спілки письменників України, а 31.01.1973 р. заарештований і засуджений до 5 років таборів суворого режиму.

Василь Захарченко згадує, що Василь Стус любив писати листи, відповідав на звернення до нього швидко, і в них проявлялися риси його особистості: «І з кожним листом ми ближчали один одному. Якщо я раніше сприймав Василя як вольову людину, в чомусь навіть жорсткувату, як супермена, то з листів тепер одкривалась мені дуже добра, дуже миролюбна, вразлива душа. Не пригадую, на якому етапі нашого листування з’явилось у Василевих листах звертання до мене «Василю-ченчику!», від якого ставало тепло» [8].

Євген Сверстюк [9] звертає увагу ще й на чіткість і послідовність викладу подій у листах товариша, як з місць заслання, так і з простору радянської волі кінця 1970-х:

«Листи Василь писав так, наче цензури зовсім не було. Він писав, що знав, про всіх знайомих. Часом давав коментарі до своїх віршів» [10]

Леоніда Світлична порівнює його листи із листами Івана Світличного: «Незважаючи на духовну близькість Івана і Василя Стуса, в цьому вони різні: для Василя «самособоюнаповнення» — це поезія, для Івана, як і на волі, — життя для інших (безкінечні голодування були за захист інших в’язнів). Василь — оголений нерв, Іван мав захисну оболонку. Василь у листуванні виливає свій біль, Іван пише про роботу, якою він заповнений по вінця, — вірші, переклади, редагування інших і, головне, — робота над словником»[11]

Специфіка зорієнтованого на зір рукопису як медіа у листах Василя Стуса сприяє увиразненню процесів індивідуалізації і самоідентифікації. Відсутність моментальної емоційної реакції у відповідь, притаманна усному діалогу, у листуванні компенсується для нього очікуванням поновлення зв’язку. Ще 5.10.1959 року у листі до Анатолія Лазоренка він однаково високо оцінює усний діалог і листування : «Я зазнав тієї радості, яку мені приносять розмови з тобою або твої листи. Це велика розрада — почати злагоджений перегук сердець, координуючи його нехай і листовно». Проте у листі до дружини й сина, датованому вереснем 1973 року, з’являються спостереження за обмеженістю опосередкованого рукописом діалогу: «Радий, що спекався цього листа, бо листи висять, як небезпечний обов’язок, не завжди приємний і не завжди легкий». А в листі до Олега Орача від 24.06.1977 року він вказує на слабкість епістолярного спілкування: «…є речі, про які не випадає в листі писати — через те, що вони надто інтимні, сказати б».

Ніклас Луман (Niklas Luhmann, 1927 – 1998) — німецький соціолог. У праці «Реальність мас-медіа» (нім. Die Realität der Massenmedien, 1996) звернув увагу на те, що медіа конструюють світ, і головним їх завданням є не надання адекватної інформації, а формування системи загальновідомих припущень про реальність. Луман Ніклас. Реальність мас-медіа. Пер. з нім. В. Климченка. Київ : ЦВП, 2010. 158 с.

За спостереженням Нікласа Лумана [12] писемне мовлення і рукопис принципово потенціалізовані. Записане може бути прочитане і реанімоване читачем, а може бути законсервоване на довгий час. Потенціалізація — можливість нереалізованості і незатребуваності смислів. У листуванні адресат і адресант згадують про цю особливість письма, коли стикаються із труднощами передавання усного в записаному або із відчуттям відірваності від співрозмовника.

У листі до дружини від 8.05.1974 р. Василь Стус пише про намагання зберегти подієвість життя і про розчарування у такому підході: «Переписую листа до Тебе, оскільки мій поденник виявився в багатьох планах непотрібний, із зайвими повторами чи й просто недоречностями».

У листі до Віри Вовк від 21.07.1975 року йдеться про необхідність відтермінування спілкування: «Наперед перепрошую за довші павзи. Вони, на жаль, обов’язковіші за листи, і нічого з тим не вдієш».

Потенціалізація рукопису у листуванні є проявом його дієвості і вразливості — записане можна відкласти, щоб його переосмислити і почати сумніватися в ньому. Звернення Василя Стуса до батьків (орієнтовно датоване 10.05.1975 року) свідчить про випробовування ним різних підходів до створення листа: «Щось я написав бозна що — через те, що листи пишу без чернеток, як і жив — без чернеток. Може, через те і листуємося сьогодні, що чернеток не було. А тому й тяжко згадувати окремі прикрі западини, в які попадала нога». Влучне означення «письмо-без-чернеток» тут перетворюється на метафору екзистенціальної домінанти життя.

У листах Василя Стуса можна зустріти як зразки імітації усної розмови зі спонуканням співрозмовника до реакції (наприклад, у листах до дружини і сина, до Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Маргарити Довгань), так і тексти, упокорені медіа письма. Та найцікавішими є варіанти перемикання з першого на другий формат. Його епістолярним діалогам загалом притаманне балансування між світом усного і світом записаного. Мабуть тому у листі до батьків і дружини від 28-30.07.1974 року невипадково з’являється фраза, яка свідчить про розуміння того, що комунікація може рухатись своїм шляхом, підкорюючись власним правилам і принципам того, хто пише: «Постараюся писати до Вас раз на місяць десь коло 15-20 числа місяця, отже, Ви будете мати в себе його в кінці або на початку місяця. Коли ж будуть якісь павзи, то не ремствуйте дуже, бо тут не стільки я пишу листи, скільки листи пишуть мною».

Примітки

[1] Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Частина 1. Упорядкування Богдана Підгірного. Тернопіль: Підручники і посібники, 2002. С. 236.

[2] Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Частина 1, 2002. С. 319.

[3] Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Частина 1. С. 319 – 320.

[4] Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Частина 1.. С. 279.

[5] Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Частина 1. С. 285.

[6] Віра Вовк. Київ шістдесятих років. Не відлюбив свою тривогу ранню... Василь Стус — поет і людина : Спогади, статті, листи, поезії. Київ : Український письменник, 1993. С. 95.

[7] Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Частина 1. С. 131.

[8] Захарченко Василь. Він переміг. Не відлюбив свою тривогу ранню... Василь Стус — поет і людина : Спогади, статті, листи, поезії. Київ : Український письменник, 1993. С. 34.

[9] Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Частина 1. С. 289.

[10] Євген Сверстюк. Базилеос. Не відлюбив свою тривогу ранню... С. 205.

[11] Леоніда Світлична. Поруч з Іваном. Доброокий. Спогади про Івана Світличного. Київ : Видавництво «Час», 1998. С. 49.

[12] Луман Никлас. Медиа коммуникации / Пер. с нем. А. Глухова, О. Никифорова. Москва : Издательство «Логос», 2005. 280 с.

dvstus@gmail.com
Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.