Юлія Ємець-Доброносова. Розмаїття мовних ігор

Юлія Ємець-Доброносова.

Для листування Василя Стуса характерне долання і перетворення правил епістолярного спілкування. Його листи завжди виконують декілька функцій, і в них співіснують різні мовні ігри. У їх тканині присутні елементи діалогу і монологічної оповіді, щоденникові записи, есеїстика, філософська афористика, критика, художнє письмо, переклади і вірші. Тож його листування можна означити як простір розмаїття мовних ігор.

Звернення до поняття мовної гри Людвіґа Вітґенштайна дозволяє виявити підстави, з яких виростає комунікативний потенціал епістолярного спілкування, інтуїтивно відчутий Василем Стусом.

Листування як сув’язь мовних ігор є єдністю мови і дій і передбачає можливість проявлення змін світорозуміння. Увівши поняття мовна гра (нім. Sprachspiel), Людвіґ Вітґенштайн підкреслив, що мовлення — це діяльність і життєва форма, мова ж динамічна і живе тільки в діянні, а мовні ігри є взірцями мовної практики (єдності думок, слів, обставин їх появи і справ) і передбачають правила, але можуть включати варіації і творчість.

Епістолярна комунікація для Василя Стуса засвідчує певні аспекти пізнання світу та принципову єдність слова-думки-дії. Проте в його листах проявляється і здатність листування бути мовною грою-хамелеоном.

Людвіґ Йозеф Йоганн Вітґенштайн (нім. Ludwig Josef Johann Wittgenstein, 1889 – 1951), австро-англійський філософ, який увів поняття «мовної гри» (нім. Sprachspiel) у працях «Філософські дослідження» (нім. «Philosophische Untersuchungen», написано 1945, опубліковано 1953) і «Про впевненість» (нім. «Uber Gewissheit», англ. «Оn Certainty»). Поява цього поняття вплинула на розвиток аналітичної філософії і філософії мови другої половини ХХ ст.

У ранніх зверненнях Василя Стуса до друзів часто присутні короткі есеїстичні міркування, у листуванні кінця 1960-х — публіцистичні і критичні відгуки щодо прочитаних творів і мистецького життя Києва, епістолярій з місць неволі 1970-1980-х сповнений афористичних фрагментів, віршів і перекладів.

Мовна гра-хамелеон листування для Василя Стуса є мостом між різними способами письма — необхідним перехідним досвідом. Цікаве спостереження дає Василь Захарченко : «Василеві листи були насичені не тільки інформацією, а ще й літературознавчими, філософськими роздумами, іноді з ліричними відступами і обов’язково з новими віршами, які я завжди чекав з радістю.

Пам’ятаю, в одному листі Василь на кількох сторінках учнівського зошита розповідав про своє школярське дитинство в шахтарському селищі, про своє чуттєве пізнання довколишнього світу. Було там описано степ за шахтою, запах полину, розімлілого на сонці, стежку через степ від шахти до селища і підлітка, що йде тією стежкою, переповнений якимись романтичними мріями-снами наяву...» [1]

Прикладом присутності кількох мовних ігор у листах можна вважати і написане Василем Стусом у грудні 1962 року звернення до українського поета Андрія Малишка (1912—1970) зі спробою висловити міркування щодо становища української мови і культури. На першому плані — констатація фактів, прикмет і темпів русифікації. Виклад міркувань водночас підтверджує і підважує правила епістолярного спілкування, адже маємо справу із досвідом письма, в якому зустрічаються критично-публіцистична стилістика, підкреслена емоційність висловлювань і спроби раціонального викладу фактів, спостережень, висновків. У такий спосіб лист перетворюється на статтю із небезпечними в радянських реаліях судженнями.

Василь Скрипка (1930 – 1997) — український вчений-фольклорист і педагог. З 1962 року навчався в аспірантурі Інституту мистецтвознавства, фольклору й етнографії АН УРСР, під керівництвом Максима Рильського захистив кандидатську дисертацію (1965), мав десятки публікацій у журналах України і Чехословаччини, написав трактат «Пісні гідропонним способом» і дав його прочитати Василю Стусу і Євгену Сверстюку. У 1970-му за ідеологічні «огріхи» в наукових роботах був переведений на посаду бібліоґрафа, У 1972-му — звільнений. Викладав українську мову в Житомирському педінституті, одному з київських ПТУ, вечірній школі. З 1986-го працював в Криворізькому державному педагогічному інституті, повернувся до наукової діяльності. У 1990-ті роки відмовився від поновлення на посаді в Інституті мистецтвознавства ім. Максима Рильського і залишився викладати в Кривому Розі.

Присутність в листуванні різних мовних ігор демонструє і звернення Стуса до Василя Скрипки, датоване 1969-м, яке є рецензією на рукопис есеїстичного трактату «Пісні гідропонним способом», написаного після вторгнення радянських військ до Чехословаччини та викривального щодо фальшування наукової діяльності фольклористів. Лист містить опис підходів до критики та її відмінностей від наукового письма, він сповнений саркастичних пасажів про Інститут мистецтвознавства Академії наук УРСР: «Ваша контора — це навіть не синдикат, концерн, як мислилось, а товариство імпотентів по ґвалтуванню народних душ».

Прикладами небажання перебувати в межах однієї мовної гри рясніє епістолярне спілкування Василя Стуса з Вірою Вовк. У листі до неї від 16.10.1969 року записані у прозові рядки власні вірші переплітаються із мовними прикметами листовного спілкування і поруч — короткі фрази про естетичні підходи до письма і київські художні виставки. У листі до неї ж від 29.05.1970 року співіснують правила художньої есеїстики, епістолярного спілкування, поезії і прози.

Листи до Віри Вовк від 20.03.1975 р., 21.07.1975 р., 27.11.1975 р. виконують ще й функцію оприлюднення творів і перекладів. У них епістолярний діалог завдяки доланню меж притаманної йому мовної гри без її руйнації відкриває способи передачі смислів з неволі на волю. Василь Стус парадоксально оцінює переписування віршів у листах.

У зверненні до Віри Вовк від 27.11.1975 року він зазначає: «Біда в тому, що чимало віршів відвикають від свіжого повітря і самовтрачаються. А вони ж, як форель, полюбляють чисту стихію, де багато кисню. Інше середовище вони переносять тяжко. Зараз вони для мене — більше знаки певності себе, самозбереження, ніж творчого виру. Вибачайте, коли деякі з таких віршів я посилав Вам, гублячи контроль над тим, що значеннєве для мене одного, а що — й для читача».

Міркуючи про присутність в епістолярії Василя Стуса з неволі вкраплень художніх творів і критики, Михайлина Коцюбинська додає до функцій листування ще одну — бути архівом або «сейфом» для збереження створеного автором у місцях неволі [1]. Дійсно, завдяки епістолярній комунікації до нас дійшли вірші і переклади, створені ним в ув’язненні, адже листування було звільненням цінних образів та ідей за умов подальшого перебування в неволі їх автора. Запис віршів і перекладів у листах пов’язаний із бажанням вберегти їх від знищення і прагненням випустити створені смисли на волю за посередництва адресатів. Такі наміри неможливо відірвати від бажання В.Стуса бути прочитаним і поширеним в колі найближчих мереж спілкування, а долання меж притаманної листуванню мовної гри сприяло реалізації цього.

Прикладом переконструювання правил листування є і присутність в його епістолярії цілісних міні-рецензій на художні, наукові і критичні статті, книжки (рідше — на музичні твори або фільми). Таке долання меж однієї мовної гри широко представлене в його листах до дружини Валентини Попелюх. Наприклад, у листі до дружини і сина від 7.12.1973 року із епістолярним спілкуванням переплітаються щоденники перекладацької праці, фрагменти міркувань про Райнера Марію Рільке (нім. Rainer Maria Rilke, 1875–1926) і переклади його творів Миколою Бажаном (1904–1983), адже в той час Стус і сам перекладав німецького поета.

У другій частині листа рядки про особливості перекладацької діяльності супроводжують міркування над кожним перекладеним самим Стусом твором Рільке, і в такий спосіб фрагменти складаються у статтю про сутність перекладу.

Лист до дружини і сина від 11–15.09.1975 року містить повноцінне есе про специфіку письма Рільке, яке отримує продовження у листі до неї ж від 10.11.1975 року. Повернення до міркувань про екзистенційні спрямування у творах улюбленого поета маємо за кілька років у листі дружини і сина від 1.08.1982 року, де вони знову доповнені авторськими перекладами.

Абдус Салям (англ. Abdus Salam, 1926 – 1996) — пакистанський фізик-теоретик, лауреат Нобелівської премії з фізики (1979), народився у Британській Індії (нині — Пакистан), вчився в урядовому коледжі в Лахорі і в Кембриджському університеті в Англії. У 1952-му захистив докторську дисертацією з квантової електродинаміки. Працював у Великій Британії і Пакистані над єдиною теорією фундаментальних взаємодій, був директором Міжнародного центру теоретичної фізики в Трієсті (Італія), членом академій наук багатьох країн в тому числі і СРСР.

У листі до дружини і сина від 1.06.1981 року, написаному під час другого ув’язнення, помітні кілька переходів від однієї мовної гри до іншої. У ньому присутній реферат статті фізика і лауреата Нобелівської премії Абдуса Саляма, що переростає в міркування про час людського існування, а далі наведено ще й авторський переклад вірша Редіярда Кіплінга «Синові» («If»).

У листі до дружини від 10.08.1981 року як відповідь на переписану сином у попередньому листі «Поему кінця» (1924) Марини Цвєтаєвої (1908 – 1941) подано розлогий фрагмент про естетичні спрямування поетки. Доповнення до цього майже повноцінного есею маємо у листі до дружини і сина від 14-15.11.1982 року — у міркуваннях про нотатки Марини Цвєтаєвої «Искусство

при свете совести» (1932), та в листі до дружини і сина від 12.06.1983 року — у порівнянні роботи перекладача із віршами Цвєтаєвої і Рільке. Оповідь про поезію переливається в оповідь про долю, щастя, етичні детермінанти людського життя. Такі переходи до мовної гри філософського есею, без остаточного зависання у його форматі, загалом показові для листів Василя Стуса.

У полілисті до рідних від 4.03.1984 року поради синові щодо читання творів Бориса Пастернака (1890 – 1960) переплетені із інтерпретаціями його творчості. Лист до рідних від 4.11.1984 року містить перехід від стереотипного епістолярного спілкування до критичних міркувань про можливості мистецтва бути вільним. У листі до батьків від 1.10.1975 року присутній фрагмент роздумів про роман Макса Фріша (нім. Max Rudolf Frisch, 1911–1991) «Назву себе Гантенбайн» (нім. «Mein Name sei Gantenbein») [3] — по суті тези ненаписаної статті.

Подібні початки можливих статей присутні у листі до дружини від 3-4.12.1975 року, коли йдеться про художні здобутки п’єси Фрідріха Дюрренматта (нім. Friedrich Dürrenmatt, 1921–1990) «Граємо Стріндберга» (нім. «Play Strindberg») [4], і в листі до батьків від 7-10.12.1975 року — щодо роману Кендзабуро Ое (нар. 1935 року) «Футбол, 1860» [5].

У більшості випадків досвід написання Василем Стусом листів — балансування на кордонах мовних ігор, позначення їх меж і відкриття можливостей їх співіснування. Щільна тканина його листування навряд чи могла б бути простором панування однієї мовної гри, а переконструювання правил зазвичай зумовлене особливостями ставлення письменника до епістолярного спілкування.

Примітки:

[1]Захарченко Василь. Він переміг. Не відлюбив свою тривогу ранню... Василь Стус — поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії. Київ: Український письменник, 1993. С. 37.

[2] Коцюбинська М. Х. Зафіксоване і нетлінне. Роздуми про епістолярну творчість. Листи і люди: Роздуми про епістолярну творчість. Київ : Дух і Літера, 2009. С. 180.

[3] Назву роману Макса Фріша Василь Стус подає у листі як «Хай я буду Гантенбейн». Російський переклад твору із версією назви «Назову себя Гантенбайн», здійснений С. Аптом і Л. Лунгіною, опубліковано у часописі «Иностранная литература» (1975, № 4–6). Згаданий роман Фріша у 2010 році вийшов українською в перекладі з німецької Петра Таращука із назвою «Нехай мене звуть Ґантенбайн» (Харків: Фоліо, 2010. 284 с.)

[4] Опубліковано в часописі «Иностранная литература», № 4, 1973 у перекладі Б. Закса.

[5] Опубліковано в часописі «Иностранная литература» у 1972 році, № 1 і 2 у перекладі В. Гривніна, І. Гривніної.

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.