Листування Василя Стуса є частиною медіакультури другої половини ХХ століття. Епістолярна комунікація передусім пов’язана із індивідуалістичною культурою рукопису, а з багатьох листів Василь Стус постає як людина галактики Ґутенберґа [1], адже для нього саме друковані книжки часто були головним джерелом інформації і поштовхом до пізнання нового.
Водночас зміст листів і спрямованість його повідомлень за межі приватного контакту відсилає до прикмет реальності мас-медіа, в якій за словами Нікласа Лумана [2] конструюється розуміння світу.
Більшість зі збережених листів Василя Стуса написані у 1960-1980-ті, коли в медіакультурі СРСР існували офіційні та альтернативні медіа, і листування можна зарахувати до других.
Епістолярна комунікація вже у другій половині ХХ століття мала в собі натяк на ретро-спілкування. Зв’язок листів Стуса із культурою рукопису індивідуалізував всі його висловлювання, та з перспективи сьогодення вони подібні до практик блогерства й інших проявів сучасної мережевої культури, із тим винятком, що мережі стосунків можна реконструювати з паперових носіїв. Епістолярна комунікація для нього і його листодарів по суті перетворилася на спосіб творення / поширення цінностей та ідей, відмінних від конструкцій реальності, представлених у радянських мас-медіа.
У листі до Віктора Дідківського з армії від 4.11.1960 року Василь Стус висловлює ставлення до офіційної преси : «Газети — єдине тут свіже чтиво — мене не дуже обходять. Куди приємніше мені посидіти за Ремарком, чи то Хемінгуеєм, чи то Манном, чи навіть німецьким текстом. Це куди спокійніше і куди глибше». У листі до цього ж адресата з Києва 13.11.1964 року він коментує цензурні скорочення у своїй статті «На поетичному турнірі» (журнал «Дніпро», 1964, №10) і завершує іронічною фразою : «Преса завжди вільна від волі автора».
А в листі до дружини від 8.12.1974 року з місць неволі він різко оцінює українські радянські мас-медіа : «Коли дивлюся українську пресу (до речі, від «Вітчизни» на наступний рік відмовився), коли порівнюю її з пресою балтійською (з неї часом мені деякі шмати перекладають), то впевнююся, що черговий напад інтернаціонального виховання окошився на нас і, здається, переважно на нас. І вже не хотілося б читати і «Літературної України», яка кожного разу лише псує настрій і нічого не додає до того, що вже знане кількома минулими літами».
З початку 1960-х його листи свідчать про потребу по-своєму оцінювати інформацію, творити власний горизонт розуміння дійсності і використовувати листування для поширення висновків. Часто у них з’являються оригінальні спостереження на кшталт блогів, яким навряд чи було б місце в тодішній офіційній медіакультурі.
Наприклад, у листі до Віктора Дідківського, датованому весною 1960 року, він пише: «Востаннє я був вражений даними статистики, котрі вміщені в «Правді» за 4-5 лютого. 12,4% українців вже вивітрились, далі — сама цифра — 37 млн. — мене ввела в розпач. А які ж ми малі, їй-богу! Продивись проценти для різних народів — білоруси, українці поруч з євреями можуть похвалитися найбільшим вивітренням.
Це, звичайно, робить нам честь. Але — це не повинно обезнадіювати. Адже це питання за своєю хоча б складністю потребує не самовирішення, а роботи. Не знаю, не знаю — все ж це дуже мучить мене».
У листі до Бориса Дорошенка з армії (весна 1960 року) він коментує відвідання краєзнавчого музею у Лубнах: «Не дивлячись на всі сучасні і вже усталені метаморфози є немало гордого і самоусвідомленого у людей цього краю. Якийсь архітектор з Москви записав у книзі відвідувачів музею, що ось, мовляв, яке горе — російська мова в музеї не в пошані і всі написи і роз’яснення зроблено, бач, виключно по-українськи, і він мав рацію, був цілком щирий і справедливий в своєму обуренні». У листі до Віктора Дідківського, датованому 1960-м, присутній ще один влучний коментар : «Для 3 млн. литовців виходить література 20-тисячними тиражами. Од цієї звістки мені ставало соромно за себе і приємно — за цей інтересний і свідомий народ».
У листі до Володимира Вербиченка (Буца) від 22.1.1964 року Стус оцінює київське повсякдення : «Мені так набридла столиця, як гірка редька. Такі тут міщани, такі залякані, що не знаю, як тільки з ними будуватимуть світле майбутнє. Кияни — як завойовники. На кожному кроці можна почути: «А вы бы не могли более понятно разгаваривать?»…».
У листі до Богдана Гориня, датованому 1967-м (не закінченому і не відісланому), з’являються висновки щодо можливостей самореалізації в межах рідної культури : «Згадую бідного Джойса [3], що носив свою Ірландію в серці, що зробив із неї духовно-безтілесу інтелігентську реальність і жив — так, як живе всякий (навіть — український) інтелігент: без рук, без яєць, без учинків». У листі до Вячеслава Чорновола, датованому орієнтовно 1968-м, йдеться про дійсність кінця 1960-х : «Тепер літо. Тепер тобі легше має бути: вліті вся наволоч мандрує на південь, і тут повітря розріджується, як у горах. Паралізована сила «інтелектуалів» (слово, яке нараз стало чи не найгадючішим) ще може здобутися на якийсь літній пшик — і не більше. Але мине літо, повернуться південноморді — і тоді все пожвавиться: почнеться здорове соцзмагання».
Наведені фрагменти свідчать, що Василь Стус сприймає листування як спосіб творення альтернативного офіційному розуміння світу і формує власну систему загальновідомих припущень про реальність, якою ділиться зі своїми адресатами, спонукаючи і їх до творення смислів.
Використання листів для поширення таких думок в 1970-х значною мірою визначає характер його епістолярної комунікації в ув’язненні і на засланні в умовах лімітів на листування, регулярних вилучень листів цензурою через неприпустимі фрагменти, наприклад, переписані вірші. Та його звернення все-одно містять альтернативні тлумачення.
Наприклад, у листі до дружини від 9.04.1973 року він різко коментує наукові статті у журналі «Радянське
літературознавство» (№ 3, 1973): «Люди ведуть паразитарне існування — на науці, що є тільки quasi. Вони набралися фраз, як бліх, вигадують проблеми, категорії, тенденції (хоч ці автори — і на те нездатні), цитують чуже, обсмоктують чуже, а чи чують себе кастратами духовними? Що їм відміряно? Що — покладено їм? Ніц. Смерть спостигла їх іще до народження.»
У 1970-ті Василь Стус регулярно пише і полілисти із повідомленнями для кількох осіб. Такими є лист до батьків від 20.08.1974 року із P. S. – до Євгена Сверстюка), лист до батьків від 13-17.06.1975 року зі зверненнями до дружини, Івана Світличного, Юлія Шелеста, Михайлини Коцюбинської, Віри Лісової і лист до Михайлини Коцюбинської, Світлани Кириченко і Юрія Бадзя, Леоніди й Надії Світличних та Павла Стокотельного, Рити й Бориса Довганів від 29.10.1977 року. Їх поява зумовлена прагненням зберегти коло спілкування, та варто врахувати й інтуїтивне розуміння Стусом того, що в полілистах вповні проявляється здатність листування стати медіа.
Розмова про епістолярну комунікацію як медіа може дивувати, якщо ототожнювати останні лише із мас-медіа. За розуміння ж медіа як засобів творення / поширення смислів, назвати листування Василя Стуса медіа означає акцентувати на його здатності бути посередником у поширенні цінностей. Таке сильне слабке медіа, зрештою, перетворилося на небезпечний спосіб творити відмінне від офіційної медіакультури розуміння реальності, та й сам автор став медіа. Отже, і метою застосовуваного до нього суворого епістолярного режиму (за його означенням — «особливого епістолярного харчування»), згадками про що особливо рясніють його листи до рідних 1975 – 1977 років і 1983 – 1985 років, було обмеження медіального і смислового потенціалу епістолярних діалогів — потенціалу творити і поширювати альтернативні смисли.
Примітки
[1] Герберт Маршалл Мак-Люен (англ. Herbert Marshall McLuhan, 1911–1980), канадський дослідник медіа, у книжці «Галактика Ґутенберґа: Становлення людини друкованої книги» (англ. «The Gutenberg Galaxy: The Making of Typographic Man», 1962) розглядав появу книгодрукування як виняткову подію в розвитку людства, що змінила спосіб пізнання світу і культуру. — Мак-Люен Маршалл. Галактика Ґутенберґа: становлення людини друкованої книги. Пер. з англ. А. А. Галушки, В. І. Постнікова. К.: Ніка-Центр, 2015. 388 с.
[2] Ніклас Луман (нім. Niklas Luhmann, 1927 – 1998), німецький соціолог, у «Реальності мас-медіа» (нім. Die Realität der Massenmedien, 1996) звернув увагу на те, що головним завданням медіа є формування системи загальновідомих припущень про реальність. — Луман Ніклас. Реальність мас-медіа. Пер. з нім. В.Климченка. К.: ЦВП, 2010, 158 с.
[3] Джеймс Августин Алоїзіус Джойс (англ. James Augustine Aloysius Joyce, 1882 – 1941) — ірландський письменник, з 1904 і до смерті мешкав за межами рідної Ірландії. Писав англійською. Романи «Портрет митця замолоду» (англ. A Portrait of the Artist As a Young Man, 1916), «Улісс» (англ. Ulysses, 1922), «Поминки за Фіннеганом» (англ. Finnegans Wake, 1939), збірка оповідань «Дублінці» (англ. Dubliners, 1914) зробили його одним з найвпливовіших письменників ХХ століття.
Юлія Ємець-Доброносова