Коли ти десь. Коли ти щось. Коли ти загасла, як маяк у тумані нахвиливши на душу тихе літепло отих студентських молодечих днів, що і в сімнадцять пахнуть молоком —парним, туманним, доєним допіру Коли ти десь заховала, як терикон спливав у день, пускаючись на віру твоїх очей, твоїх монгольськи-зляканих сливових, довгуватих, як мигдаль від краю серця — зорана рілля, від краю — чорна, посивіла — далі. Коли ти десь, за віхолою пам'яті за кучугурним сніговим горбом прорвешся раптом з пахощами м'яти із памороки збитим молоком. Коли ти тут. Бо стільки я прождав, аби ти з-за плечей моїх неслася. Неслась — і висла. Опускалась — гасла, склепивши стигле око, як мигдаль. І цілила у лоб. Не поціляла. І поціляла. Покотьоло іскр розмотувалось в очі. Цілувала? Так — цілувала? Із розлук — незвикло?Коли ти ждеш — кого? Кленеш — кого?
Кому оповідаєш, як кигиче дитя під серцем в тебе? Не накличуть його волання спитого мого забутого за віхолою пам'яті за кучугурним сніговим горбом із зашпорами серця. Запах м'яти такий, як снігу запах. Їй же богу.
Варіант вірша можна впевнено датувати літом 1972 року. Той факт, що вірш не включено до "Часу творчості", свідчить, що існували більш ранні варіанти тексту, і вірш був "відтворений" з пам'яті у зв'язку з якимось спогадом або обставиною слідства.