Ласкавий снився сон. Струміли в сто потоків

Ласкавий снився сон. Струміли в сто потоків спогадування-дні. Кульбабами бажань сумна цвіла ріка. Відлунням любих кроків аж товпилась земля. Була пора світань. Солодким забуттям зігрітий, мов полуднем, дзвенів сухий наш дім, неначе саркофаг. Гудів бджолиний рій і світ здавався буднем, чарівнішим від свят: і риттю грався маг. І ти біліла вся, неначе кість слонова, точена й молода — господньої роси троїста барва барв. І мовив Бог: готово. Прийми цей дар. І вже нічого не проси. Овали — мигдалі очей — була то мати, так ясно нам булось у літеплі притуг. О думи-спогади, о віри перелети за небокрай чекань, де зорі снами снять. І жодних роздумів, і жодної прикмети про все про те — що вік, що час, що даль, що стать. Невже бо тільки так — без жадних без зусиль, без труду, без гризот — запричащусь я дива. І горлом пролилась, і серцем — тепла злива, немов бурштин, п’янка й відверта, наче біль. Ласкавий снився сон. Ласкавий снився травень. Ласкавий слався день. Ласкава слалась тінь. О земле предодня, я лиш тобою славен, пусти мене в свою потьмарену глибінь. І мева з химород сподіяння постала, і тиша уляглась вздовж молитовних кред. Вовтузились сонця, мов голубі кружала полянських золотих з узорами пісень. Зарінок зеленів, затон синьоберегий в устах тримав оранж, натужний, наче гріх. І віддавався я чуттям без обереги від намірів палких і спалахів жахких. О земле радісна, щаслива породілля, за трудні родива Господь тобі воздасть. Ведмедиця століть клечальне гризла гілля, І блимав досвіток — в повіках щемних щасть. А кордубатий ліс густу шорошив вовну потвори темряви розповнювали зик. І не передаси притугу невимовну, котрою обболів стражденний чоловік.