Дорогі мої тату, мамо, Марусю, Тетяночко!
Одержав Вашого листа і зразу відповідаю. В мене все гаразд, так що не журіться. Трохи обходить шлунок, але до цього я вже звик за 10 чи 15 років. П’ю соду, коли гірше. А так обходжусь вікаліном. У роботу вже втягнувся і з нею мені клопіт найменший.
Зараз мають мені поставити залізні зуби, бо свої прогризлися і випадають.
Тату! Ти більше до них не пиши, вони того не варті. Я зробив те ж, і відповідь мав таку ж. Щоправда, я вимагав негайного звільнення і покарання винних — і це було не в той тон, якого ждуть.
Ще раз прошу — не ремствуйте так дуже. Бережіть свої силочки,
бо нам ще треба її, аби стрітися.
Дуже дякую і Тобі і мамі за листи. Дякую й тітці Їрині — за переказ, який я одержав. І Марусі дякую за листи. І Тетянку вітаю — хай добре вчиться і допомагає бабусі, дідусеві й мамі. Вітайте Михайла з Любою.
Дмитрикові я напишу (Валі писатиму під кінець місяця). Мав листи від Світлани Юркової, Михасі й Атени з Карпат, Валі, Юлія з Шевченкових країв. Дякую всім. Прошу вітати всіх їх, а також моїх дорогих друзів, що подобивалися до місця. Славка /Чорновола/ ще не бачив, але вже чув за нього. Живу, трохи пишу, трохи читаю.
Дорогий мій татку! Вітаю Тебе з Днем народження і зичу Тобі, аби ще пережив злочинців. Зичу Тобі здоров’я, здоров’я і здоров’я. Цілую.
А це трохи віршів. Ось перший, із Рільке.
Той лиш, хто з вічної мли ліру підносить, знає: співцю не хвали — пісні задосить, Той лиш, хто з мертвого рук маку пригубить і нерозпізнаний згук вже не загубить. Образ пізнай, що несуть, гнані вітрами, води ясні вічні і ніжні стають межи світами барви земні.
(Це я пишу по пам’яті, бо ось уже майже 2 тижні, як я без оригіналу цього сонета — забрали на перевірку і поки не повертають).
А це — моє:
Неначе стріли, випущені в безліт, згубилися між обидвох країв, проваджені не силою тятив, а спогадом про образи почезлі, так душі наші: о порі вагань, під сольний спів земного притягання спішать у тишу, в безвість, у смеркання, де бог простер усепрощенну длань. Дороги мрій — мов криволети птиць, що, знявшись д’горі, засягають паді, де наднебесся дивиться в свічаддя своїх озер, колодязів, криниць.
І ще один несподіваний вірш, який мені наче наснився в тьмяному гучанні — про тугу і всякі передчекання:
Ти, моя маленька сéстро, попри вікнах сновигаєш попри подумах вечірніх, попри вранішній зорі. Ти, моя маленька сéстро, як рятунок мій нестерпний, як журба моя солодка — синім жаром мерехтиш. О сестрó моя маленька, ти — самотньому бесідник, ти зморенному спочинок, ти прагнущому вода. Як втекти, аби пійматись? Нагодившись, проминути Стрітися на перехресті змій-розлучниць — трьох доріг? Як, скрадаючись, раптово запоймити ув обійми,
в слід ступаючи обачно за смертельною сестрою.
Оце й усе. Спішу відіслати листа, аби поздоровлення не спізнилося до тата.
Цілую Вас усіх.
Ваш Василь
Вітання Льолі /Світличній/, Оксані Яківні /Мешко/, Лялі, Марті /Дзюбі/ і бабусі — Оленчиній та Яреминій*.
Напишіть Валі, що за листа їй дякую. Їй я писатиму в кінці місяця. Хай докладніше пише про Дмитрикову науку. Цілую їх з усім сімейством.
* "бабусі — Оленчиній та Яреминій" - мова про матір Марти Дзюби — Ольгу Іванівну і матір Надії Світличної — Меланію Іллівну.
Оленка - донька Івана та Марти Дзюби, Ярема - син Надії Світличної.