Добридень Вам!
Помалу збігла вже й половина місяця, отож поспішаю відписати Вам, що в мене все майже так, як було. Одержав листа від Михасі (із віршовими розмірами) і Олега (решта збірки Нечерди і метри). Михасині поштівки із Середньої Азії мав теж.
Чуюся так собі, чекаю, коли Валя мені вишле трави.
Пишіть, як там у Вас справи — як мама, тато, бо мене вже замучили сни про Вас.
Мав ще листи від Юрка Бадзя і його дружини, вісточку від Юлія Шелеста, Олег писав частіше, як і Рита. Чи збирається Дмитрик до школи?
Чи одержали Ви мого листа, якого я писав на маму?
Я так писав і до Рити, і до Михасі, але не знаю, чи хто із вас одержав, бо нема відгуку. Буду кінчати на цьому. Далі — трохи віршів.
12.8.73 р
Римські елегії: Мури, мовте до мене! Палаци, голос подайте! Слово зроніть, вулиці! Генію, сон прожени! Повен духу живого кожен твій камінь священний, вічний Риме. Лише все це до мене мовчить. Чий же шепіт почую, в котрому з вікон уздрію милий образ, що вмить дух мій мов жаром обдасть? Що ж я — не втраплю доріг, які верстав я всякчасно до і від неї йдучи, гаявши час золотий. Поки дивлюсь я церкви, палаци, вежі, руїни — так, як люди статечні звикли чинити в путі. Скоро оглядинам край і єдина справжня молільня — храм кохання, котрий свого стрічає жерця. Ти великий, як світ, Риме, та ж без любови був би і світ не як світ, був би і Рим не як Рим.
Далі ще посиджу коло цих елегій, бо забагато потрібно доробок. Зараз подам 1-й сонет Рільке у новішій редакції:
Так стрімко вознялося над собою це дерево гучне, Орфеїв спів. І стихло все. Але і німотою уже початок, знак і порух зрів. З мовчазних лігов звірі виринали в прояснений і виріджений ліс. Не хитрощі, не ляк їм горла стис, коли вони так пильно наслухали себе самих. Здається, по серцях і рик, і рев стихали. Де недавно була хіба що хижа для сприймання, яскиня найтьмянішого бажання з одвірком, що здригається невгавно, отам собор воздвиг ти їм в умах.
В другому сонеті такі поправки-уточнення-поліпшення: 2 рядок:
“в щасливім суголоссі ліри й хору“.
І в кінці:
“прокинутись. Дивись — воскресла — спить! Де ж смерть її? Ти — зможеш поновить оцей мотив, як сплине спів урочий? А вийде з мене — як? Дівча ж зовсім.“
В четвертому сонеті:
О ласкаві, хоч зрідка пройміться духом, чужим вам, благоволіть хай перед вашим обличчям двоїться, а поєднавшись за вами, тремтить. Серць припочатки — то ви, святолиці і побожні. Крізь вічність іскрить ціль і дорога стріли. Промениться вічний ваш сміх, що в сльозі мерехтить. Хай, тягарі, не настрашить вас горе — в лоно вас приймуть тяжіння земні. Адже тягар — верхогір’я і море. Ви ж, дерева, наче діти у зрості, а затяжкі вже. Не дайтесь мані. Але ж бо й вітер. Але ж бо й простір.
А це один із віршів єврейської поетки Рахель (молодою 30-річною, померла десь 1932 р.). Вірш зветься Метáй (Мої мерці). Ось він:
Тільки в них остання втрат моїх межа, там і смерть не встромить гострого ножа. Краєм повечір’я заламалась путь. Стрінуть мене тишком, мовчки проведуть. В нас одна сполука і принука є. Що навік пропало — тільки те й моє.
А ще напишу два мої власні вірші, які ще шукають свого циклічного місця серед спогадувань-сновидінь: Ось один:
І то була мені досада: пливла розгониста, туга сліпучо-біла автострада. Неначе линва циркова, що над усесвіту проваллям свої виборює права. І ні початку, ні кінця тій гілці простору, що родить тугі оранжові сонця. А в небі, де хоч в око стрель — до болю милий голос бродить вишневий, мов віолончель.
Полощеться сорочка біла. Од начувань, не од вітрів - душа займається зболіла. А унизу - рахманний рів із лезом вод. Та бог боронить зухвальця, поки ніч супонить лють зизооких вечорів.
і другий:
Ту келію, котра над морем (гуде басове жалюзі) ми, смертній віддані жазі, очима нетерпляче борем. А за вікном — крізь чадний гуд, крізь пугача лилові крики - бреде твій рідний, без’язикий, твій недорікуватий люд. Пустеля. Спогади. І дух морських лагун і риболовлі. Такий театр на безголов’ї — аж пір’я сиплеться, аж пух! Гуде басове жалюзі. Йде репетиція страждання. Душе, даремні хвилювання. І меркне мертвий світ. Чекання і досвіт сонця наразі - немов божественне наслання.
А це дещо інший, теж мій,
Уже тебе шукають сновидіння і довго блудять, як жінок черга устрягне раптом у свічаддя накликів, котрі, неначе димом, туга тьмить. І небезпечно це бажання дляти, збираючи благочестивим рухом знайомі губи, очі, підборіддя, аби інкрустувати білу тінь. Єси за окрайсвіту вже, чаїшся від мого неоговтаного погляду, бо розпізнала (Весь тягар розлуки побачення колись перебере) Уже тебе шукають сновидіння, ступаючи навшпиньки, бо застрашно- замоторошно-смертно зізнаватися, що витьохканий суходіл кохання, мов тьмавий рів, очей розрізом глипає і прорубом, і прірвою росте. Росте і вабить.
Оце поки й усе. Марусю, я Тебе прошу — пиши мені двічі на місяць — бодай я знав, як там у Вас є. Бо мене так виснажують сни (і дуже тужні) за мамою і татом, що я вже не знаходжу сили ні на що інше, крім думати про те, що там і як там.
Це не так багато і можеш писати 2-3 слова без рекомендованого висилання, а звичайним конвертом, аби не обтяжувати себе поштовими чергами.
Цілую Вас, дорогі мої.
Ваш Василь
12.8.1973 р.