Вальочку!
Уже вечір. По радіо передають сонату Шопена, музичною рікою мерехтить мій сардонічний настрій, радість відступає ще далі, кудись за тьмавий обрій обраненої шпичаками ночі. Моя надсада стала самодоволеною.
Уже вечір. А за ним буде напівбезсонна ніч — і твій, Валю, щедрий дарунок. Дякую Тобі за нього, вибачаючись.
Постав, будь-ласка, платівку Шопена — і краще відчуєш мій сьогоднішній повечірній настрій. Хай і відчуєш із запізненням на 2-3 грудкуватої дороги тижні.
Перед цим був прочитав усі святкові і післясвяткові газети, де, крім двох листів, ніщо не спинило моєї уваги.
Напиши, прошу, як здоров’я Оленчиного татка, коли ж матимеш нагоду — привітай од мене. Слава богу, що він зупинився перед дальшою дорогою в моєму напрямі — то дорога не для його здоров’я.
Ти, певне, знаєш, що ось уже чотири тижні, як я в лікарні (відкрилася виразка, істотно дошкуляє серце, падає зір, добре натруджений у присмерковому нефі церкви святої Їрини).
На четвертому тижні мені стали давати вікалін.
Мені зараз зле пишеться — певне, через те, що больові нерви поприхиляли голови під постійною канонадою всіляких пігулкових анестезій.
Більше читаю — гарну статтю про раннього А.Камю, звідки йдуть витоки “Чужого“; роман Ясунарі Кавабати, естетику Сартра, багато поточного. Гризу англійську мову, такщо насилу-напревелику обмізковую в “Новому часі“ велику статтю Геса Голла.
Останнім часом одержав досить путящий довідник з наголосу (це те, що мені якраз треба), філософський словник, новели Гете і приповісті Климентія Зіновієва (перед тим був астрономічний довідник на 1974 р.).
Отже, було б здоров’я — малесенький простір для роботи нарешті з’явився.
Валю, не сердься, що я так давно збирався переслати “Римські елегії“ Гете, а й досі не зібрався. Останні 2-3 місяці, окрім загального стану, був і шарварок (за 3 місяці — двічі на лікарні), і певна депресія, якої відкараскатися не так легко.
Дуже дякую Риті — за Еліота, Олегові — за одну подачу збірки Б.Олійника (може, була друга, я не знаю, бо одержав лише одну). Мав од Олега й “Вісті з України“ (4 примірники).
Валю, дуже Тебе прошу — не смій нічого мені висилати, бо як вишлеш який переказ — поверну назад. Коли ж мені що буде треба, я дам знати.
Так само вже не клопочись 5-ма томами Толстого — запізно, отже, це прохання відпадає. УРЕС я знайшов, тепер лишилося замовити і одержати (була інформація в “Друзі читача“).
Хотів би мати знімочки з Вас, але Ти
про це вже давно не згадуєш, отже, коли свіжих, недавніх немає, то не клопочись тим (бачу, в Тебе й без того стільки клопотів!).
Маруся поставила наївне питання: чи не можна коротке побачення, сього року не використане, перенести на наступний. Відповідаю: не можна. Отже, тепер лишається тільки те, що буде (та й чи буде!) в наступному році.
Як там чує себе Тетяночка Михасина?
Дякую Леоніді** за листа. Кланяйтесь їй од мене. Мав листа і від Юрка з чотирма сонетами Рільке. Дякую.
Що стосується ліків — то одержати їх із дому не можна (так каже місцева влада, що й не любить розмов на ці теми).
Може б, звідти, від Вас, звернутися чи до Міністерства охорони здоров’я, чи до кого іншого, аби виправити цей дозвіл (бодай на коробку вікаліну — 200 штук, якого одержати від цієї медслужби не так просто).
Мав поздоровлення — од Рити (телеграма), Луїзи, Дмитра. Всім — дякую.
Прошу, Валю, напиши, що я маю одержувати з періодики твого (будь ласка, подай список і номер квитанції).
Пиши, як здоров’я. Вітай рідню і друзів. А Тобі — трохи поезій (дякую за Кантика Блоківського, коляд — не треба!).
V
У німій, ніби смерть, порожнечі свічад пересохла імла шебершить, ніби миш, і високий, як зойк, тонкогорлий співак став ширяти над тілом своїм. Дух підноситься д’горі. У зашморзі бід став стенатись кривий од волання борлак аж краями дзеркал заросилася кров, ніч зсідається, ніби кришталь. Тож муруйся, муруйся, муруйся, душе! Нахиляння, вдивляння, вслухання — уб’ють! Аж зверескнула нервів утята струна і зверескнув пугкий напівсон кришталю і зверескнула пустка свічад.
А це — той осінній вірш Рільке, якого Ти мені ласкаво так переслала!
Тож віддаровую Тобі — цілковито новим перекладом, який мені, признатися, дуже тяжко дався. Отже:
Споглядаючи світ
Докучливі гудуть вітри, дерева женучи в аллюрі, і шиби торготять понурі, надокрай дорікає бурі, тож як не ’ддатися зажурі, коли ні друга, ні сестри. Цей вихор творить світ ізнову, коли долає вперебрід і вік, і роки, і діброву. Тривкіше за псаломну мову постав суворий краєвид. Які намарні наші чвари! Опроти ж нас — така могуть! О що б то, світові до пари, і нам підпасти під удари, котрі, впотужнюючи, гнуть! Звитяги наші — надто вбогі і кожна з перемог — дрібнить Лиш непідвладні перелоги недовідомих прастоліть Так янгол був перед віками
біблійним воям появив, коли суперники воліли у герці висталити сили, він відчував їх під пучками, як струни відчувають спів, Кого ж той янгол був долав, хто й сам не раз борні зрікався, той ріс і в правді покріплявся, бо длань владущу запізнав, що дужче гне, то радше взори знімає з тих, кому рости лише безмежністю покори перед огромом тяготи.
Напиши, Валю, як там наш дядько маленький закінчив першу чверть.
Дмитрику мій дорогий! Напиши мені, як Тобі вчиться, як
Тобі живеться. Ти вже величкий хлопчик і можеш повідати мені, як чоловік чоловікові.
А мені такі любі Твої слова, що Ти мені їх коли-не-коли пишеш. Не слабуй, мій сину. Ти мусиш мати міцне здоров’я, аби стало сили для твердого життя.
Надсилаю Тобі, мій любий, дві журнальні вирізки. Може, Тобі що сподобається з них. А килимок, напевно, Ти міг би й сам намалювати, взявши акварелі. А маску, може, разом із мамою та бабусею зробиш собі на новорічні свята.
Цілую Вас, любі мої!
Із найкращими побажаннями
Василь
19.ХI.73 р. Додаю й поштівочку для Михасі.