31.12 - 1.1.78
З Новим роком, люба! З Новим роком, синку! З Новим роком, друзі! Зі святим Різдвом будьте здорові!
Нині — 9 вечора. Я вже встиг випити новорічну чарку в скромній компанії і зачинився в своїй кімнаті. Переді мною — найрідніші обличчя — рідних і друзів, переді мною — символічна ялинка (гілочка сланику) і кілька житніх і пшеничних колосків, клечаних славними новорічними відкритками (Ти, Валю, як завжди, спізнюєшся вітати!). Я пригасив, притемнив світло електролампи, бо слухаю органну месу Баха, "Пори року" Вівальді, "Апофеоз Люллі" Куперена, "Глорію" Вівальді. Є ще "Вальси" Шопена, але їхній стрій — не до новорічного вечора-торжества. Придбав концертний електрофон — і насолоджуюся прекрасною музикою, спогадуючи далеких друзів, із ними п’ючи чай.
Єдино — мені ще мало самоти і тиші — такої навальної сили, яку я мав перед цим роком — у грубезній келії ізолятору.
Я прагну торжества, що видається мені прощальним. Все-і-завжди — прощальним.
Думаю про Левка. Ось він — переді мною — дивиться з фото майже дворічної давності. І спогадую його листи, його слова, яких я не чув з його вуст, і, напевно, не скоро почую.
Коли добивають комітет захисту — якраз під таку цікаву пору — то слід гадати, що час нашої зустрічі з Левком — такої далекої — може наблизити хіба нова Мордовія.
В кінці жовтня і на початку листопаду післав я йому два цікавіших листи, а відповіді так і не дочекався.
Я вже писав до москвичів, що досить ганебно вже те, що довідалися про Левка на одинадцятий день.
Не знаючи зблизька теперішніх умов, але відчуваючи з преси офіційну атмосферу, може, й мають рацію люди, що називали те все мертвонародженим дитям.
До мене зараз майже не йдуть листи. Хіба — найпорожніші. Всілякі будні, вітання — і вони щонайбезвинніші.
Отож, я не знаю, чи зреагували якось кияни чи москвичі на мою пропозицію підставити й свою голову під замашну довбню. Бо жодного листа з цього приводу я не мав. Вічні роздоріжжя, світ білий існує тільки на те, аби побільшувати непорозуміння — навіть між найближчими, найдорожчими людьми.
Поки відповім на деякі питання, звістки, емоції тощо.
Коло мене все гаразд. Потреби слати до Києва рентгенознимки своїх ніг — нема. Бо скоро не буде й сліду, здається.
Втім, я просив лікаря Віталія Миколайовича Квачова, зав. хірургічним відділенням районної лікарні с.Транспортного, аби видав мені ці знимки. Але він сказав, що хворим не видаємо. Я спитав: а коли з Києва чи Москви до Вас звернуться офіційно лікарі з цього приводу — сказав: врачи — другое дело. Але я не знаю, чи є в Москві чи в Києві такі лікарі (1), чи стане їм відваги зробити цей запит (2), чи є в цьому потреба (3). Хоч мені, признаюся, лікарі не показали ні першого знимку, ні другого, ні третього. (Перший було зроблено 21.8., другий — 15-16.Х., третій — 7 чи 8.12.). Правда, я не надто й наполягав, звикши інерційно, що такі наполягання швидше за все не дадуть нічого.
До 17 січня я маю легку працю (маю справу з паперами), а потім, напевне, повернуся до старої роботи.
З приводу відпустки: написав заяву до району (начальникові Тенькінського РВВС Переверзєву Якову Васильовичу), аби дозволили виїхати побачитися з батьками в Донецьк. Відповіді поки нема. Не знаю, чи вишлють батьки медичну довідку — про стан їхнього здоров’я і чи допоможе вона мені звидітися з ними.
Далі: попереднє моє висилання — десь 47 віршів — то лише спроба. Там є чимало геть недокінченого, але смисл був — урятувати їх од лихої години (хай і недокінчені). Отож, то була не збірка, не цикл, а слід вічної втечі од напасників.
Палімпсести подарувала мені травма. Це майже те, що я бачив у задумі.
Нині переглядаю зошити — визбирую пропущене, чого нема в палімпсестах, хочу засісти за цю роботу: довикінчування. Буду надсилати подачами. Уявляю собі це так: є менший корпус палімпсестів, як на мене, цілком самостійної ваги. А дасть біг — то буде й більший. Але — як дасть біг, бо погода злецька, та й умови житлові погіршали: вже троє, а творчої самоти нема.
Нарешті: коли з приводу Левка та Олеся Бердника будуть якісь громадські заходи — я даю свою згоду цілком пристати до тієї громади, цілком покладаючись на її розумну діяльність. Може, було б добре проконсультуватися з москвичами з того приводу, аби уникнути зайвих помилок.
Тепер трохи новин: од Валі мав вітання — 2.1., листа-вітання од Івана Кандиби (попередній його лист загубився); 22.12. мав повідомлення з Київського суду — що розглядають мій позов на “Радянський письменник“, відділ юстиції Київського виконкому переслав до Печерського нарсуду — про стягнення 5 тис. карб. (чому не повернення рукопису?). Мав листа од Стефи, вітання з Канади — од Софії Ковалик і пані Галі Горбач з ФРН (у неї нова адреса: Dr. Anna Halja Horbatsch Beerfurth MichelbacherstraІe, 18 D-6101 Reichelsheim BR Deutschland). Листа од її чоловіка з Греції не мав. Мав вітання од Рити, з Литви, Латвії, Москви.
22.12. дав телеграму до Славка Чорновола. Поштівки післав — В.Романюкові, І.Світличному, П.Рубану, Є.Сверстюку, В.Лісовому, Шухевичу й Попадюкові, Окс. Попович, М.Кончаківському (тобто, на всі загороди).
24.12. мав переказ із Кіровограда і відбив телеграму. Повітав: Віру Вовк і Галю Горбач.
Латиші написали, що один чоловік їхній хоче перекласти мої вірші, писав до мене, але я не дістав листа.
26.12. післав ц/б до Ірини Василівни Корсунської в Москву. Мав ще поздоровлення од Льолі, Сашка Болонкіна, од Нійолі Садунайте (її пакують далі - з Богучан на село).
Від Михасі я вітання поки не мав. Чи дістала вона моє вітання і мою телеграму 14.12., де я сповіщав, що ні цінного листа, ні інших листів я од неї не мав? І не маю вже півроку.
Цілую, Вальочку. Обіймаю, синку!
Олег прислав мені 1 том Словника староукраїнської мови, Рільке (видавництво “Наука“) і том література давнього Сходу (прекрасні книги!).
Льолю, я не второпав, хто має на мене серце. Коли ті, що винні мені півжиття мого, то пусте; коли ж добрі люди — то гірко мені. Бо ж, здається, ні перед ким із добрих людей не завинив.
Зичу всім родичам (особливо — Василеві Карповичу!) і друзям здоров’я в Новому році. Бо він, здається, заправить од нас значних душевних сил.
Цілую, Вальочку. Обіймаю, синку.
Сердечне — Василь