День добрий, дорогі мої школярики — першокласнице Вальочку і першокласнику Дмитре!
Бачу — в мами зошити чистенькі, охайненькі. Хоч там поскороджено пером, ніби курка (золота!) лапкою (золотою!). А в Дмитра — позагинані краї, ручка в чорнилі, пальці в чорнилі, на носі, на лобі, за вушком — пляма синя! Фе! Ось він, висунувши язичка і поводячи ним услід за лінією, виводить дужку, гачок, бублик, а синій пухир гойдається на пері, поки не лопає і не заливає білий аркуш косопису шкільного.
Куди ж Ти ходиш до школи, дядьку мій маленький? А якою ручкою пишеш? Кульковою чи з пером? А гарний маєш портфель? А пенал? А читанка — гарна? А як звати вчительку твою? А з ким ти сидиш за партою? А цікаво тобі? А за партою добре сидіти? А як тобі висиджувати всі чотири уроки?
Вальочку, переповідж мені про все це — як Дмитро збирався до школи, які перші враження — про ввесь його, сказати б, шкільний інтим.
Напиши мені, люба, як Ти ся маєш? Чи не слабуєш, як кума? А як хрещений наш батько? Тримайся, тужко моя, на Тобі ввесь світ.
Ось уже три тижні загоряю. Жду залізні зуби, але, здається, не дочекаюся.
Тут є час. І не раз, блукаючи самотою, я перегортаю сторінки життя. Тебе згадую. У метро, вперше. У лісі — з літнім вітром-дощем, де Ти як пантера. І коло Великої Дзвіниці (велич гнітиться доземно, ниць сягає до небес!) і напровесні, з передматеринською задумою (з обличчям першокласниці-школярки, що перед цілим світом завинила дитинячою чистотою погляду і немічністю власної цноти, такою, щойно вийшовши з трамваю, ти гамірну проходиш автостраду, спустивши долу очі наполохані і несучи торбинку, як портфель!) і на київському морі, переддосвіта, коли я подавався на рибу, а ти журою заходилася. І на воді, в човні, і щука на доріжці, і плавне Дмитрове “рибка“ (вміє він уже вимовляти "ж" і "р"?) і картопля в лісі з лосями, і Дмитрик, що тицяв лосиці пук трави “ну їс, їс“. І Прохорівка на пристані, і прип’ятський намет, і лижі з Тобою, і лижі втрьох, і соната Бетховена в темряві. І ще, ще, ще…
Тяжко мені писати, люба. Ще тяжче — згадувати. Ще тяжче — думати наперед, чуючи свій безпровинний і неспокутний перед Тобою гріх.
Багато згадується мені. Ще більше — сниться. І сниться часто.
Недавно я спав — дивився кіно. З Тобою, коло Тебе. І був затишок — білий, пухкий і тиша загубленої в світах господи, і мама була — сумирена, врочиста і тато зайшов у двері — з морозу, з хуги, несучи клунок, як Дід Мороз із Рахнівки, і я прокинувся від надто обережної радості, і ще був ранок далеко. І стало досадно мені. Тата я поздоровив і перед його ювілеєм ми
не спали оба — думали одне про одного, а його далекі подуми збудили мене і не дали вже спати.
А ось Ти, Валю, заздро свариш мене, після того лихого Моршина, коли я похопив Дмитра на руці. Отак ходжу — згадую — і душа мені висвітлюється — чи то журбою чи згадкою. Вчорашні мої злидні стали радістю, вчорашнє казна-що — гріє сьогодні душу, а вчорашня певність — необачною, як рачкування по гірських шпилях.
Ясність — ось те, що виполоскує над головою, уникаючи мене — і майже свідомо — після шляхетного “перепрошую“, “але“, “зарано ще, друже“.
Про летюче віконце Ти свідомо не згадуєш? Не забудеш, то напишеш і за кума — як він ся має, бо давно од нього жодної звістки.
Щодо листів. Мав од Рити з Риги поштівку гарну, і з Києва теж — перед її помідорами; від Михасі був лист і поштівка з Карпат. Олег відповів (він не знає досі, що я маю змогу читати літературні газети і шле вирізки, мені знані). Був лист і від Світлани Кириченко з віршами, від Юлія удруге. Всім, Валю, подякуй за мене. Якщо знаєш що про кумову Олену* — напиши. Чи провідувала ти її, а ні — то напиши до неї, а від мене вклонись. Низько вклонися їй.
Помалу клопочусь коло Рільке. Ніяк не можу дати ради із шостим сонетом — багато непроясненого смислу. Написав кілька віршів. Трохи попостив, згадуючи Тебе з Татом у парі. Шлунок, правда, став на заваді. Трохи зле, сипляться зуби, але решта все добре.
Валю! Бачу, деякі знайомі думають, що я в розпачі. Ні. Просто я відчув, що є щось, більше за мене, більше за моє уявлення можливого. А за межами можливого немає ні радості ні розпачу, бо там діє інша система, якої не хочеться називати.
Отже, Валю, я чекаю карточок, де була б Ти і Дмитрик більші і виразніші. Потім — листів. Потім — бандеролі з травами і тютюном. Більше не чекаю нічого. Тепер трохи віршів.
У порожній кімнаті біла, ніби стіна, притомившись чекати, спить самотня жона. Геть зробилась недужа - вісімнадцятий день — ані звістки від мужа, ані анітелень.
Ще ж на нього не встигла надивитись вона! Донна Літта застигла в синій проймі вікна. Наїжачились тіні, дзвонять німби ікон і росте голосіння з-за соснових ослон. Мій соколе обтятий, в ту гостину, де ти, ні людей напитати, ні дороги знайти. За тобою, коханий, очі видивила. Ніби кінь на аркані, світ стає дубала.
Ти, моя маленька сéстро, попри вікнах сновигаєш, попри подумах вечірніх, попри вранішній зорі... Ти, моя маленька сестро, як рятунок мій нестерпний, Як журба моя солодка, — синім жаром мерехтиш. О сестро моя маленька ти — самотньому бесідник, ти - зморенному спочивок, ти - прагнущому вода.
Як втекти, аби пійматись? Нагодившись, проминути? Стрітися на перехресті змій-розлучниць — трьох доріг? Як, скрадаючись, раптово ув обійми запопасти, в слід ступаючи коханий за смертельною сестрою?
І ще:
Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча, так полохко і тонко палахкочеш і щирістю обірваною врочиш, гамуючи ридання з-за плеча. Ти тут. Ти тут. Як у заждалім сні, хустинку бгаєш пальцями тонкими і поглядами, рухами палкими зав'южною ввижаєшся мені. І враз — ріка - з розлук правікових наринула, найшла і захопила, лиш моторошна квапилася хвиля у берегах, мов коні, торопких. Зажди! Нехай паде над нами дощ спогадувань святошинських, пречиста! О, залишись! Не смій іти до міста занудливих майданів, вулиць, площ. Ти ж вирвалася, рушила — гірський повільний поповз, опуст, розпадання материка, раптовий зсув і дляння, і трепет вій, і тремт повік німий. Пішла — туннелем довгим, далі, в ніч, у морок, сніг, у вереск заметілі, аж оббухають слізьми губи білі.
Прощай. Не озирайся. І не клич. Прощай. Не озирайся. Благовість про тогосвітні зустрічі звістує зелена зірка вечора. Крихкий зверескнув яр. І обрій наш крутий нехай без мене віку довікує. Прощай. Не озирайся. Озирнись!!!
І ще:
Неначе стріли, випущені в безліт, згубилися між обидвох країв, проваджені не силою тятив, а спогадом про образи почезлі, так душі наші: о порі вагань під сольний спів земного притягання, спішать у тишу, в безвість, у смеркання, де бог тримає всепрощальну длань. Дороги доль - мов криволети птиць, що, знявшись д'горі, засягають паді, а пам'ять задивляється в свічаддя своїх озер, колодязів, криниць. О душі наші! Ледве що живі, пустилися в осінні перелети, коли відчули: найдорожчі мети на нашій окошились голові.
І ще, Вальочку:
Так хороше і моторошно так: шаріє повечір’я, мов підпалок, і звідти голосіння в кілька сталок тужінням напинає буєрак. Тонкі, високі, сині голоси дивочними подобами світають Глухонімі безгубо промовляють, що може здатись лиш на всі часи. Покірні вітру, нахлюпи щедрот з убогого жебрацького бенкету відвирувавши, котяться у лету, мандрівників, і друзів, і заброд.
Ще, Вальочку, міг би переписати кілька своїх віршів, але боюся, що Ти запишаєшся: скажеш, ось воно як: стільки віршів — і всі про мене! Власне, я не потерпаю, що ти запишаєшся, бо й пишаєшся ти гарно і дуже гарно.
Цілую Тебе, люба моя, і не впадай у гординю. Коли можеш — персонально від мене привітай моїх далеких Іванів та
Євгенів, а, може, дещо й перепиши їм, аби запізніло я привітав одного з днем народження, а другого — вчасно. Прошу — надалі роби це регулярно. Я ж бо такої змоги позбавлений.
Ну, а тепер знову Рільке, якого вже можна віддавати на суворий консиліум:
1. Так стрімко вознялося над собою це дерево гучне, Орфеїв спів! І стихло все. Але і німотою уже початок, знак і порух зрів. З мовчазних лігов звірі виринали в прояснений і виріджений ліс. Не хитрощі, не ляк їм горла стис, коли вони так пильно наслухали себе самих. Здається, по серцях їм рик і рев стихали. Де недавно була хіба що хижка для вслухання (це слово ніби краще за більш точніше: “сприймання“) яскиня найтьмянішого бажання з одвірком, що здригається невгавно, — собори спорудив ти їм в ушах.
2. Зовсíм дівча, вона у світ прийшла, як ліра й спів злились в однім гучанні, промінячись у весняному вбранні, і в мене в слуху спати прилягла. Там і поснула. Сон її пойняв діброву й луг, що дух мій змилували, і далеч, що відчутна й чуйна стала, і кожен подив, що мене опав. Приспала й світ. В довершенні своїм дочка твоя, Орфею, вже й не хоче збудитися. Дивись — воскресла, спить! (Дивись — краще, ніж “ти бач“ — м’якше, односмисловіше, пряміше) Де ж смерть її? Ти — зможеш поновить мелодію, ледь вщухне спів урочий? А з слуху випаде? — Дівча зовсíм. (до речі, зовсíм — ніби один із унормованих наголосів, але думаю так по пам’яті, а словника перевірити нема; так колись Рильський писав, проте — в разі моєї помилки — завважте!)
3. Спромігся бог. Людині ж задарма крізь ліру завузьку в той слід ступати. Там, де розпуттям серць нам дух розп’ято, вже храму Аполлонові нема. Спів без бажання, — вчив ти повсякчас. Чужі йому тріумфи після всього. Спів — то буття, таке легке для бога. Коли ж нам жити, як опроти нас господь воліє всесвіт обернути? Юначе, це не те, що ти любив, як гуком рвав уста. Учись забути — і згубиться без сліду гомін твій. Бо іншим духом повен справжній спів: дух пустки. Подих бога. Вітровій.
4. О ласкаві, хоч зрідка пройміться духом, чужим вам, благоволіть хай перед вашим обличчям двоїться, а, поєднавшись за вами, тремтить (наступний катрен, спарений римами, чую сам, не дуже вдався, то коло нього я ще поратимусь, але пишу)
Серць припочатки — то ви, святолиці і побожні. Крізь вічність лежить ціль і дорога стріли. Промениться вічний ваш сміх, що в сльозі мерехтить. Ви ж, тягарі, (я просто не знаю, як оживити, знайти справжніший відповідник до цього “die Schwere“!), укоряйтеся горю — в лоно вас приймуть тяжіння земні. Тяжко бо й горам, тяжко бо й морю. Ви ж, дерева, наче діти, у зрості, вже й обважніли. Не дайтесь мані! Але ж бо й вітер! Але ж бо й простір!
5. Надгробків не муруйте. Хай віднині йому троянди шану віддають. Бо це Орфей, що і в своїй одміні сповна існує. Не в найменні суть і нам шукати. Він існує зрідка, лиш піснею, що гинучи бринить. Так ронить пелюстки трояндна квітка — защедра й ти, життя коротка мить! Коли б ви знали цей приділ конань, оцю невідворотну мить агоній! Як спів заходить за останню грань Орфей іде, куди шляхів немає, поклавши на решітко струн долоні, і ловить збіглий гук і почезає. (у ньому є деякі свідомі втрати. Скажімо, я послабив виразність-точність передостаннього рядка, 7-8 рядки змістив і увиразнив по-своєму, але далі, нижче, в терціях, сказати б, чую і більші втрати).
Ну, а щодо цього, дуже клопітного для мене, сонета, я прошу добре доскіпливої критики, оскільки труднощі слів (Beschwörende), модальні лінії і т. ін. змусили мене шукати сенсу що зветься навпомац. Проте подаю його так, як поки маю, хоч чую, що до кондиції він найдальший за попередні, коли не сказати просто: сировий.
6. Він не тубілець. Його початкове дальнє єство із двосвіту пішло дійшліше гнув би віття вербове той, хто пізнав, як коріння росло. На ніч канунів не треба лишати —мертвий про себе старатися звик. Цей же, накликаний, міг би додати до милосердя власних повік Привид, якої б не був він прояви, чари домашнього вогнища й трави тільки б він сяєвом ліри ожив Справжній цей образ потьмити не в силі жоден із тих, що живі чи в могилі, він же і дзбан і обручку хвалив.
Тут я, здається, виправив чиюсь помилку — чи переписувачів оригіналу, чи свою (sei es aus Gräbern (а не Grädern!), sei es aus Zimmern).
Нарешті, боюся, що це полізначне klarste Bezug — я прочитав так само по-різному, неточно.
Валю! Не дивуйся, що я перестав слати “Римські елегії“ Гете. Це особливості тутешні — я їх вишлю, як тільки матиму таку змогу. А поки він, Гете, далі за Тебе. Такщо чекай, зозулько, і я Тобі переповім, яким пустуном дженджуристим був олімпійчик у вічному Римі.
Оце поки й усе, дорогі мої. Радий, що спекався цього листа, бо листи висять, як небезпечний обов’язок, не завжди приємний і не завжди легкий.
Синочку мій любий! Прошу Тебе — слухай нашої мамочки, жалій її, добре вчись, аби швидше міг читати татові книги. А там дуже багато є цікавих і гарних. Напиши мені, любий мій, кілька слів. І я побачу, чи тьотя Рита Тебе хвалить правдиво, чи ні. Бо вона Тебе так хвалить, так хвалить.
Кланяюся родичам усім, твоїм, Валю, товаришкам по біді. Цілую.
Чекаю листа! І, звичайно ж, привіти друзям по моїй солдатській дорозі, бо я перед ними проїздив тією дорогою на свою голгофу, правда, більше 12 тому літ. І, звичайно, могла б Ти (чи, може, хто інший) пересилати моїм сусідкам дещо з стихів цих чи яких інших — про згадку і
незабудь. Десь тут близько Славко вивертає рукавиці, десь тут близько мої настрої:
(немов крізь шиби, кроплені дощами, крізь скрик розлуки, ліхтарів і грат затрембітав тонкими голосами крижаний острів квітів і дівчат).
Оце, здається, і все, люба моя і любесенький мій.
Поцілуй, мамо, школярика мого, а Ти, школярику мій любесенький, поцілуй за мене маму, а потім дєдю, бабусю, тьотю Шуру і Тамарочку (тільки дивись, щоб Тамара Тебе не мазнула ручкою по носі!).
Щасти Вам!
Ваш Василь
А ще, Дмитрику, поцілуй тьотю Михасю, тьотю Риту і дядька Олега (дядькові скажи, аби не писав на уривочках паперу!).
Дуже зле мені без Орфографічного словника, але вже тричі замовляв — а одержати не можу. Ще раз питаю — чи можна через букіністів чи "Наукову думку" одержати УРЕС?