Листи до рідних30 вересня 2020

Лист до дружини та сина від 1.06.1981 р.

Дорогий сину, мамо Валю, я Вам обіцяв зреферувати прецікаву (як на мене, філолога) статтю Абдуса Саляма про останній задум Ейнштейна. Абдус Салям — директор міжнародного центру теоретичної фізики в Трієсті, лауреат Нобелівської премії.

Так от: він пише, що Ейнштейн — найбільший геній 20 ст., а, можливо, і всіх часів (тобто, скільки існує людина, а це, як відомо, 12 тисяч років — дві нашої ери, а 10 — від останнього льодовика). Салям пише, що Ейнштейна могло б і не бути (тобто, він міг би і не виявитися), коли б народився у малорозвиненій країні.

Але він, розумний надто зі школи, народився в Німеччині, де був цвіт учених світу. Але і тут: вступаючи до Цюріхського політехнікуму, він “провалився“ на іспиті і, отже, не став інженером. На велике щастя для науки (інакше був би інженер Ейнштейн, а не геній). Цей технікум він таки закінчив, але вчителі не вважали його здібним студентом.

Альберт Ейнштейн (1879, Ульм, Німеччина - 1955, Прінстон, США)

Перебиваючись у житті сяк-так, бідуючи, він 1901 року написав працю наукову — її взяв кращий фізичний журнал світу, а ось Цюріхський університет визнав її незрілою.

Ейнштейн живе у біді, працює в якомусь бюро, не маючи ні добрих бібліотек, ні оточення, а після роботи розробляє свою геніальну теорію про єдність простору і часу. Від мрії стати доктором філософії він відмовився — через серію невдалих спроб. Слава Богу, що він провалювався і не став доктором: інакше б не було генія. Пишу я це все для того, щоб Ти зрозумів: шкільна наука — нудна, цікава наука — в кінці подорожі, а не спочатку.

Тобто: хочеш домогтися цікавого, йди дорогою, долаючи початок нудний, знаючи, що нудного буде багато, аж поки доберешся до цікавого. Там, у кінці подорожі, на самому краї її, наука така ж цікава, як для Тебе, сину, спорт. І — значно цікавіша. І другий висновок: нудне — тільки охололе цікаве. Те, що вчора було цікаве, сьогодні стало нудне, бо повторювалось не раз, отже, і занудніло. Цікаве — гаряче, свіже, нове, щойно створене, зроблене, народжене. Ще: цікаве буває одне — для споживача, друге — для учасника, творця, автора. Скажімо: грати в футбола — цікавіше, ніж дивитися гру? Як гадаєш?

Тепер про статтю: автор пише, що вчені дошукуються першопричини, однопричини живого, сущого. І вони шукають за цим одним — Богом, духом, і т.д. І вони об’єднують сили, що діють у світі. Так, 300 р. тому Ньютон об’єднав сили тяжіння земного (чому падає яблуко) і сили тяжіння небесного (чому планети, прагнучи впасти на Сонце, не падають, а, ніби на нитці, кружеляють довкола Сонця). Сили тяжіння — це гравітація. Через 200 років Максвелл об’єднав сили електричну і магнетичну, показав, що світло — одне із проявів цієї єдності. Правда, цікаво? Світло — прояв єдності електромагнетизму.

1905 р. Ейнштейн об’єднав поняття простору і часу. Він довів, що ньютонівська гравітація є проявом кривизни єдиного просторо-часу. Правда, цікаво? Коли енергетичний потік руху (позначимо його як Е→) зігнути в коло (як Е (див. т.6 кн.1)), то ця енергія в колі буде, певне, прагнути зміститися і вліво (тобто всередину), і вправо (тобто назовні). Зрозуміло, що перший рух — доцентровий (тяжіння), другий — відцентровий (є теорія, що всесвіт розширюється, тобто розростається, піддавшись цьому рухові назовні, вправо).

Так ось: об’єднавши простір і час, Ейнштейн захотів приєднати до просторо-часу і електромагнетизм — все геть ув одне, як єдине енергетичне ціле. Отже, Ейнштейн об’єднав гравітацію, простір і час, захотів долучити сюди й силу електромагнетизму (чи нема зв’язку між електромагнетизмом і гравітацією). Але поки спинимося на єдності гравітації, простору і часу. Зобразимо це як серію умовних концентрів:

Уже знаємо, що всі тіла рухомі (рухаються) і всі взаємодіють. Коли по цих орбітах бігають якісь умовні тіла (планетики), то, відома річ, вони не мають своєї ваги (їх не можна зважити, як ковбасу в магазині). Замість ваги вони мають м а с у = гравітаційний заряд. Від чого цей залежить? Від ваги (яку можна тільки приблизно уявити, бо не можна зважити), від величини орбіти, швидкості руху, сусідства і взаємодії з іншими орбітами.

Візьмем будь-яку з цих орбіт (хай одна з них буде Земля). Який простір вони мають руху? Орбітальний, тобто, кривий (прямої лінії руху немає). А який час? Свій, власний.

Цей час, певне, визначається тим, як скоро предмет руху зробить коло повне, тобто, замкне одне і почне друге. Так? Від чого ж залежить цей час? Від величини орбіти і швидкості руху (напевне ж: чим менша орбіта, тим “повільніший“ час, чим вища швидкість, тим цей час “швидший“). А що таке орбіта? Це простір руху. Отже, час залежить від простору. А що таке швидкість? Регулятор системи (аби тіло оберталося так, щоб не “впасти“ на центр А і не зірватися з орбіти, піддавшись відцентровим бажанням (уявляй, що Ти обертаєш гайку на шнурку).

Далі: кожне тіло на своїй орбіті рухається, взаємодіючи з іншими тілами на інших орбітах. Тому, напевно, за один і той же умовний відтинок часу тіла проходять різні відстані (я це позначив на малюнку як різної довжини дуги). Коли це шматки простору, утинки його, то вони різні. Отже, один і той же час вимірюється різною довжиною на різних орбітах. Отож, людина, звикла до земної течії часу, буде інакше чути цю течію (чи швидшу чи повільнішу) на інших орбітах. Так само — і відстань. Звичайний 1 км. — він може бути “довший“ і “коротший“ у русі (“довший“ — на повільній орбіті, “коротший“ — на довгій). Отже, на великій орбіті можна прожити значно довше життя за один і той же умовний земний день, скажімо.

Так, до речі, і в житті: чим наповненіше життя трýдом, роботою, зусиллям, тим воно довше. І — навпаки. Отож, краще вирішення проблеми геронтології (подовження життя) — не губити часу, а наповнювати його роботою, працею, зусиллям.

Опускаю із цієї статті частину із фізики, де він пише, що вся речовина складається із чотирьох блоків — дві ядерні (протон-р, нейтрон-n) і дві т.зв. легкі — електрон (е) і нейтрино (v) і про чотири сили, які визначають поведінку цих часток (сила тяжіння, електромагнітні сили, слабкі ядерні і потужні ядерні сили). Якщо цей текст попередній буде Тобі цікавий (і якщо мама не сміятиметься з моєї філологічної версії фізичних явищ), тоді я Тобі зреферую і цю другу частину статті, яка уявляється мені дещо складнішою (не все і я втяв у ній, хоч те, чого не втяв, є аж надто цікаве: наприклад, він пише, що просторо-час має дрібномасштабну структуру, яка нагадує піну чи твердий сир із дірочками в тих місцях, де розташовані заряди!).

Ось як, Дмитрику, воно читається. Напиши, чи то цікаво Тобі і чи зрозуміло я пишу і чи мій коментар витримує Твою критику (тобто чи не бачиш Ти в моєму коментарі хиб). Пишучи, про стилістику не дбай, а намагайся висловлюватися точно — то є найкраща стилістика (втім, може, Ти не знаєш , що то є стилістика? Це від слова stylos, stilo (ручка [грецькою]) — подивися в латинському словнику прояснення stylos або в Словнику іншомовних слів — це вміння висловлюватися по-своєму і “письменно“, “освічено“, тобто спочатку вчаться “освічено“ (це поганий стиль), а потім — по-своєму, от як розмовляють неосвічені люди: містко, влучно, гарно, скупо.

Це саме скажу парадоксом: спочатку розламують старовинну стіну (мур), бо її клали нефахові муляри; потім складають по науці — виходить погано; нарешті перекладають ще раз — але вже по такій добрій науці, коли можна складати мур майже так добре (практично: все-таки гірше!), як було складено спочатку. Зрозумів? Бо неосвічений муляр працював, як природа — вільно, легко, граючись, а не тужачись — і виходило прегарно. А освічений кладе, бачачи цеглину, а не будівлю (неосвічений — навпаки: бачить будівлю, тримаючи в руці цеглину — виходило гарно — тому, що життя не обчислюється цифрою, воно — значно багатше за цифру, логіку, розум і т.д., бо має, крім цифри, ще й нецифроване, необчислюване, алогічне, нерозумне і т.д.).

Отож, Дмитрику, за стилістику не дбай, але, звичайно, щоб навчитися не дбати, треба спочатку добре дбати. Для цього треба добре знати мову — і літературну, і народну. Першої Ти вчишся у школі (а краще — читай, виписуючи вдалі, “густі“ вирази, приказки, прислів’я читай, пісні народні — але вже “дорослим“ оком — багато радості дадуть і казки). Що стосується народної мови, то Ти її, на жаль, не чуєш (усе мріяв колись поїхати з Тобою і мамою до Рахнівки — там би Ти почув!). Отож, і тут: читай старих авторів (усіх тих Квіток-Основ’яненків, Стороженка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького — майже вся ця проза нудна, нецікава, бідна змістом — але читати її треба для мови — більше, мабуть, користі й не знайти од цих авторів, що бідним духом жили, бідним духом писали, розповідаючи казки-теревені або жартували на біді — як-от Котляревський).

Пам'ятна монета "Енеїда", випущена в 1998 р. до 200-ліття першого видання "Енеїди" Івана Котляревського. Автор - Роман Чайковський.

До речі, ще в Києві — тобто, рік тому, я перечитав "Енеїду" — зробив великі мовні виписки, але виписок уже не маю давно. Я злий на “Енеїду“, дуже злий, ніколи не любив її гумору, але читав — і тільки для мови.

Дорослій, сину. Ти мусиш швидко доросліти. Убережися зараз од багатьох зваб (у Твої роки сто чортів починають лізти в душу — Ти їх жени геть, знай-бо: від того, як Ти впораєшся з цим чортогонінням, багато в чому залежатиме Твоє життя). У Твоєму тілі, у душі Твоїй заговорять нові голоси — багато всіляких бажань нових. Треба бути готовому до цієї крутії — і триматися так, аби потім не було соромно, що не встояв, що піддався звабі і т.д.

Якраз до цього Твого віку повторюю свій переклад пречудового вірша Редьярда Кіплінга (він теж писав вірша “Синові“, хоч назвав його "If").

Редьярд Кіплінг.

Коли ти бережеш залізний спокій всупір загальній паніці й клятьбі, коли наперекір хулі жорстокій між невірів ти віриш сам собі. Коли ти вмієш ждати без утоми, обмовлений, не станеш брехуном, ошуканий, не піддаєшся злому, і власним не хизуєшся добром. Коли тебе не порабують мрії, в кормигу дум твій дух себе не дасть, коли ти знаєш, що за лицедії — облуда щастя й машкара нещасть. Коли ти годен правди пильнувати, з якої вже зискують махлярі, розбитий витвір знову доробляти, хоча начиння геть уже старі.

Коли ти можеш всі свої надбання поставити на кін, аби за мить проциндрити без жалю й дорікання — адже тебе поразка не страшить. Коли змертвілі нерви, думи, тіло ти можеш знову кидати у бій, коли триматися немає сили і тільки воля владно каже: стій! Коли в юрбі шляхетності не губиш, а бувши з королями — простоти, коли ні враг, ні друг, котрого любиш, нічим тобі не можуть дорікти. Коли ти знаєш ціну щохвилини коли від неї геть усе береш, тоді я певен: ти єси людина і землю всю своєю назовеш.

Подам — по пам’яті розмитій — і переклад М.Лозинського:

Владей собой среди толпы смятенной, тебя клянущей за смятенье всех. Верь сам в себя — наперекор вселенной и маловерам отпусти их грех. Пусть час не пробил — жди, не уставая, пусть лгут лжецы — не снисходи до них. Умей прощать. И не кажись, прощая, великодушней и мудрей других. Сумей поставить в радостной надежде на карту все, что накопил с трудом. Все потерять и нищим стать, как прежде, чтоб никогда не пожалеть о том. Сумей принудить нервы, думы, тело тебе служить, когда в твоей груди давно уже все пусто, все сгорело и только воля говорит — иди!

Далі забув. До того ж — зробив пропуски. Але — суть зберіг. Найкраще з вірша — тут.

Ось так і треба жити. Отак і триматися, виборюючи самого себе з лінощів, бездіяльності, безінтересу і т.д. Учися жити — то високе мистецтво, якого чимало людей так і не навчилося, хоч прожили життя. Але тут і дивувати ніяк: хто вчить жити? Люди, народившись, вважають, що жити вони вміють. Для багатьох це — прибільшувати свою власну порожнечу всякими набутками — давай купимо те чи те. Оце — і все життя: заслонити свою порожнечу громаддям машин, телевізорів і т. д. Але — це смішне вміння, це наївна спроба втекти од життя на луки задоволення. Життя не є насолода. І не є задоволення. Воно має свій насущний житній, із остюками, смисл. У тому насущникові — міра життя.

24.IV. Учора був лист од Михасі /Коцюбинської/ — прегарні конвалії, добрий лист, добра Софія і Леся — дякую (Леся Українка, до речі, мусіла б теж зватися — Софія: щось у неї є холодне, чітке, розважене). Мені приємно було читати маленький літературний огляд — шкода, що не можу прочитати роману Айтматова /мова про надрукований у "Новому мире" "И дольше века длится день"/, автора, який усе кращає і глибшає (пам’ятаю високу відраду, з якою читав на Колимі його есе “Пес, що біг уздовж моря“). Роман Гончара /мова про роман "Твоя зоря", 1980 р./ я, здається, бачив ще в Києві, але не накидався, бо не вірю в його прозу (ой, та українська проза — вся схожа на бабусину розповідь, як вона дівкою була!).

Михасю, Твої сни (Ти згадуєш у листі) мені не сказали нічого. Кризи бувають у всіх, а коли розпросториш себе на інших людей — то легше перебутися. Скажімо, я часто починаю “жити“ друзями — і гублю своє. Так, часто про Славка /Чорновола/ думаю. Привіт йому щирий і мої братерські шанування. І хай не гризе себе — адже похибки богів — то високі достойності смертних. Хотів би, Михасю, аби Ти знайшла собі заняття — свого рівня, аби не втікати в дійсність од себе, як добре Ти висловилася. Вірю, що ще знайдеш жанр свій, де не треба доскіпливості літературознавця, а лише доскіпливість Твого серця.

Київ. Будинок письменників "Роліт", де в 1960-1970-х мешкала Михайлина Коцюбинська.

Згармоніюй якось набуване і віддаване — прекрасна, як на мене, гімнастика духу. Прошу — не забувай Валі, хай вона, араукарія моя, не чує самотності і не трудить серця в чаїних зойках. Її зітхання — тут — лунять досі мені — тяжко збутися пам’яті. І, Михасю, не відчувай моєї неприсутності — дарма: скільки разів я опускався сходами перед Твоїм будинком і мені пахло каштанами — мокрим листям каштанів. Коли-не-коли повідомляй про літературні новини в Києві чи краї — мені так того бракує. Бо Литературного обозрения я не маю досі (жодного номера), преси нема — то як у мішку.

Щодо “Долини джерел“ /збірка оповідань Валерія Шевчука/ — то, якось, грішний, я ніколи надто не переймався його текстами. Дроздом — переймався. Ним — ні.

“Циганська муза“ /мова про поезію Ліни Костенко/ дійшла до мене. І так само вподобав її. Хоч ставлення до цілої збірки — не абсолютно схвальне. Добре, що поповнила теми поезії. Так, особливо мені до душі тема Музи-жінки. Мені здається, що Україна — вся жіноча, жіночна. Що українські чоловіки не на рівні геніяльного жіноцтва свого (дуже прошу — не сприймати це просто як галантність). Українські пісні — все жіночі голоси. А чоловічі — чого вони варті — в гамі почуттів, настроїв, почувань? Справді, це муза безчоловіча, безлицарна; туга її — жіноча. Сила її — жіноча. Мужність її — жіноча так само. А що ж чоловіки?

Просив би, Михасю, перепиши мені кілька віршів Цветаєвої і Ахматової — може б, далися мені до перекладу. Ти вгадаєш, що б мені далося до перекладу — за духом. Бодай — кілька. Дмитро переписав мені “Поему гори“ — гарно місцями, глибоко — аж-аж! — місцями, здебільша ж — манірно, ой, манірно.

Тимчасом долаю французьку мову з приємністю — і вже беруся потроху читати Верлена в оригіналі (є тут томик "Прогресу"). Звичайно, мені, мабуть, було б цікавіше Малларме чи Бодлера, чи Рембо. Звичайно, згадуй щось і за друзів, бо ніц за них не знаю. Але — потерпай, бо лист може і не дійти, як-от листи од І.Корсунської, І.Калинець, С.Кириченко, З.Попадюка. Власне, ні від кого, окрім Валі, не маю.

Сьогодні був гарний лист од Рити /Довгань/. Дуже приємно було мати і Тичину, і уривки з книжки Лаврова. Рито, найкраще мені — вужчі цитації гарних місць. Бо я поки геть без україніки і надолужую припадками. Отож, цитації з Коберніцького, згадки про Рільке і голос Тичини — як шепіт бадилини і згадки про Стефу і уривки з Альфреда Рамбо /французький історик і політик/, і про кобзаря при цариці — все. Може, на такому напівлистуванні і триматиметься наш зв’язок пам’яті, спогадування, обміну. Слава Богу, я не озлів — і сприймаю світ широкими очима. Отож, продовжуй. І — наперед дякую.

Ворскла. Подорож на байдарках.

Вальочку, дістав Твого другого листа і Дмитрового — із Цветаєвою. Дякую дуже Риті за таку гречність — подарувати синові триденну Ворсклу, якої я, грішний, так і не побачив. Не тривожся надто, лебідко моя. Геть боляче було мені читати Твого листа — гірко геть. Хай Тобі відпочинеться, коли матимеш відпустку. Напиши в Донецьк, коли не зможеш поїхати туди, аби й там надто не журилися. Знай, що мене уже позбавили чергового побачення. Тобто на коротке сьогорічне Ти не приїдеш. Кажу заздалегідь, аби Ти нічого не планувала з такою поїздкою. Тобто не скорочувала своєї відпустки. Ну, а наступного року — то вже як буде.

Просив би Тебе переписувати Рільке й далі. А ще краще — там є Бодлер — "Квіти зла". То, може, дай Михасі — хай перепише мені кілька віршів. А Ти можеш із двотомової німецькомовної антології (здається, В.1 — 1900-1940 і В.2 — 1940-70) — лежить на полиці.

Напиши, що там Льоля, що там Їван /Світличні/, бо його добрі вуса надто сумно сняться мені. Взагалі, Валю, трохи поширше писала б за братів моїх. Бо все те, що пишуть інші, до мене просто не доходить через регулярні конфіскації листів. Ось і мій лист у Донецьк пішов без одного аркуша, що стало причиною мого обурення, а потому — й позбавлення побачення.

Отож, Валю, Ти стаєш єдиним моїм постійним кореспондентом. Щодо зробленої там передплати: не знаю, чи Ти зможеш переслати мені пересилочні карточки на "Книжное обозрение" і т. д. — тобто, "Літературну Україну" і "Всесвіт". Бо без них, карточок, видання можуть просто не йти, як от досі ("Друг читача" — цю геть порожню газету — маю, а "Книжного обозрения" — жодного номера).

Уже писав Тобі, що три тижні був на лікарні. Зробили рентген — уся медицина.

Думаю, що з руками моїми зле — досі болять і обмежена рухливість їхня; болі в плечових суглобах. Решта — все по-старому — зі здоров’ям.

Квіти мені не надсилай — насіння. Бо сіяти на цементі — не можна.

Ось і вже, кохана моя. Уклін родичам, друзям.

Сердечне — Василь 1.VI.81 р.

Ще раз: "Литературного обозрения" я не мав жодного номера. Отож, або щось там зробіть (зверніться до Міністерства зв’язку чи перешліть мені переадресувальні карточки), або діставайте самі, завернувши пересилання.

Будь, кохана моя!

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.