Дорогий сину, мамо Валю, я Вам обіцяв зреферувати прецікаву (як на мене, філолога) статтю Абдуса Саляма про останній задум Ейнштейна. Абдус Салям — директор міжнародного центру теоретичної фізики в Трієсті, лауреат Нобелівської премії.
Так от: він пише, що Ейнштейн — найбільший геній 20 ст., а, можливо, і всіх часів (тобто, скільки існує людина, а це, як відомо, 12 тисяч років — дві нашої ери, а 10 — від останнього льодовика). Салям пише, що Ейнштейна могло б і не бути (тобто, він міг би і не виявитися), коли б народився у малорозвиненій країні.
Але він, розумний надто зі школи, народився в Німеччині, де був цвіт учених світу. Але і тут: вступаючи до Цюріхського політехнікуму, він “провалився“ на іспиті і, отже, не став інженером. На велике щастя для науки (інакше був би інженер Ейнштейн, а не геній). Цей технікум він таки закінчив, але вчителі не вважали його здібним студентом.
Перебиваючись у житті сяк-так, бідуючи, він 1901 року написав працю наукову — її взяв кращий фізичний журнал світу, а ось Цюріхський університет визнав її незрілою.
Ейнштейн живе у біді, працює в якомусь бюро, не маючи ні добрих бібліотек, ні оточення, а після роботи розробляє свою геніальну теорію про єдність простору і часу. Від мрії стати доктором філософії він відмовився — через серію невдалих спроб. Слава Богу, що він провалювався і не став доктором: інакше б не було генія. Пишу я це все для того, щоб Ти зрозумів: шкільна наука — нудна, цікава наука — в кінці подорожі, а не спочатку.
Тобто: хочеш домогтися цікавого, йди дорогою, долаючи початок нудний, знаючи, що нудного буде багато, аж поки доберешся до цікавого. Там, у кінці подорожі, на самому краї її, наука така ж цікава, як для Тебе, сину, спорт. І — значно цікавіша. І другий висновок: нудне — тільки охололе цікаве. Те, що вчора було цікаве, сьогодні стало нудне, бо повторювалось не раз, отже, і занудніло. Цікаве — гаряче, свіже, нове, щойно створене, зроблене, народжене. Ще: цікаве буває одне — для споживача, друге — для учасника, творця, автора. Скажімо: грати в футбола — цікавіше, ніж дивитися гру? Як гадаєш?
Тепер про статтю: автор пише, що вчені дошукуються першопричини, однопричини живого, сущого. І вони шукають за цим одним — Богом, духом, і т.д. І вони об’єднують сили, що діють у світі. Так, 300 р. тому Ньютон об’єднав сили тяжіння земного (чому падає яблуко) і сили тяжіння небесного (чому планети, прагнучи впасти на Сонце, не падають, а, ніби на нитці, кружеляють довкола Сонця). Сили тяжіння — це гравітація. Через 200 років Максвелл об’єднав сили електричну і магнетичну, показав, що світло — одне із проявів цієї єдності. Правда, цікаво? Світло — прояв єдності електромагнетизму.
1905 р. Ейнштейн об’єднав поняття простору і часу. Він довів, що ньютонівська гравітація є проявом кривизни єдиного просторо-часу. Правда, цікаво? Коли енергетичний потік руху (позначимо його як Е→) зігнути в коло (як Е (див. т.6 кн.1)), то ця енергія в колі буде, певне, прагнути зміститися і вліво (тобто всередину), і вправо (тобто назовні). Зрозуміло, що перший рух — доцентровий (тяжіння), другий — відцентровий (є теорія, що всесвіт розширюється, тобто розростається, піддавшись цьому рухові назовні, вправо).
Так ось: об’єднавши простір і час, Ейнштейн захотів приєднати до просторо-часу і електромагнетизм — все геть ув одне, як єдине енергетичне ціле. Отже, Ейнштейн об’єднав гравітацію, простір і час, захотів долучити сюди й силу електромагнетизму (чи нема зв’язку між електромагнетизмом і гравітацією). Але поки спинимося на єдності гравітації, простору і часу. Зобразимо це як серію умовних концентрів:
Уже знаємо, що всі тіла рухомі (рухаються) і всі взаємодіють. Коли по цих орбітах бігають якісь умовні тіла (планетики), то, відома річ, вони не мають своєї ваги (їх не можна зважити, як ковбасу в магазині). Замість ваги вони мають м а с у = гравітаційний заряд. Від чого цей залежить? Від ваги (яку можна тільки приблизно уявити, бо не можна зважити), від величини орбіти, швидкості руху, сусідства і взаємодії з іншими орбітами.
Візьмем будь-яку з цих орбіт (хай одна з них буде Земля). Який простір вони мають руху? Орбітальний, тобто, кривий (прямої лінії руху немає). А який час? Свій, власний.
Цей час, певне, визначається тим, як скоро предмет руху зробить коло повне, тобто, замкне одне і почне друге. Так? Від чого ж залежить цей час? Від величини орбіти і швидкості руху (напевне ж: чим менша орбіта, тим “повільніший“ час, чим вища швидкість, тим цей час “швидший“). А що таке орбіта? Це простір руху. Отже, час залежить від простору. А що таке швидкість? Регулятор системи (аби тіло оберталося так, щоб не “впасти“ на центр А і не зірватися з орбіти, піддавшись відцентровим бажанням (уявляй, що Ти обертаєш гайку на шнурку).
Далі: кожне тіло на своїй орбіті рухається, взаємодіючи з іншими тілами на інших орбітах. Тому, напевно, за один і той же умовний відтинок часу тіла проходять різні відстані (я це позначив на малюнку як різної довжини дуги). Коли це шматки простору, утинки його, то вони різні. Отже, один і той же час вимірюється різною довжиною на різних орбітах. Отож, людина, звикла до земної течії часу, буде інакше чути цю течію (чи швидшу чи повільнішу) на інших орбітах. Так само — і відстань. Звичайний 1 км. — він може бути “довший“ і “коротший“ у русі (“довший“ — на повільній орбіті, “коротший“ — на довгій). Отже, на великій орбіті можна прожити значно довше життя за один і той же умовний земний день, скажімо.
Так, до речі, і в житті: чим наповненіше життя трýдом, роботою, зусиллям, тим воно довше. І — навпаки. Отож, краще вирішення проблеми геронтології (подовження життя) — не губити часу, а наповнювати його роботою, працею, зусиллям.
Опускаю із цієї статті частину із фізики, де він пише, що вся речовина складається із чотирьох блоків — дві ядерні (протон-р, нейтрон-n) і дві т.зв. легкі — електрон (е) і нейтрино (v) і про чотири сили, які визначають поведінку цих часток (сила тяжіння, електромагнітні сили, слабкі ядерні і потужні ядерні сили). Якщо цей текст попередній буде Тобі цікавий (і якщо мама не сміятиметься з моєї філологічної версії фізичних явищ), тоді я Тобі зреферую і цю другу частину статті, яка уявляється мені дещо складнішою (не все і я втяв у ній, хоч те, чого не втяв, є аж надто цікаве: наприклад, він пише, що просторо-час має дрібномасштабну структуру, яка нагадує піну чи твердий сир із дірочками в тих місцях, де розташовані заряди!).
Ось як, Дмитрику, воно читається. Напиши, чи то цікаво Тобі і чи зрозуміло я пишу і чи мій коментар витримує Твою критику (тобто чи не бачиш Ти в моєму коментарі хиб). Пишучи, про стилістику не дбай, а намагайся висловлюватися точно — то є найкраща стилістика (втім, може, Ти не знаєш , що то є стилістика? Це від слова stylos, stilo (ручка [грецькою]) — подивися в латинському словнику прояснення stylos або в Словнику іншомовних слів — це вміння висловлюватися по-своєму і “письменно“, “освічено“, тобто спочатку вчаться “освічено“ (це поганий стиль), а потім — по-своєму, от як розмовляють неосвічені люди: містко, влучно, гарно, скупо.
Це саме скажу парадоксом: спочатку розламують старовинну стіну (мур), бо її клали нефахові муляри; потім складають по науці — виходить погано; нарешті перекладають ще раз — але вже по такій добрій науці, коли можна складати мур майже так добре (практично: все-таки гірше!), як було складено спочатку. Зрозумів? Бо неосвічений муляр працював, як природа — вільно, легко, граючись, а не тужачись — і виходило прегарно. А освічений кладе, бачачи цеглину, а не будівлю (неосвічений — навпаки: бачить будівлю, тримаючи в руці цеглину — виходило гарно — тому, що життя не обчислюється цифрою, воно — значно багатше за цифру, логіку, розум і т.д., бо має, крім цифри, ще й нецифроване, необчислюване, алогічне, нерозумне і т.д.).
Отож, Дмитрику, за стилістику не дбай, але, звичайно, щоб навчитися не дбати, треба спочатку добре дбати. Для цього треба добре знати мову — і літературну, і народну. Першої Ти вчишся у школі (а краще — читай, виписуючи вдалі, “густі“ вирази, приказки, прислів’я читай, пісні народні — але вже “дорослим“ оком — багато радості дадуть і казки). Що стосується народної мови, то Ти її, на жаль, не чуєш (усе мріяв колись поїхати з Тобою і мамою до Рахнівки — там би Ти почув!). Отож, і тут: читай старих авторів (усіх тих Квіток-Основ’яненків, Стороженка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького — майже вся ця проза нудна, нецікава, бідна змістом — але читати її треба для мови — більше, мабуть, користі й не знайти од цих авторів, що бідним духом жили, бідним духом писали, розповідаючи казки-теревені або жартували на біді — як-от Котляревський).
До речі, ще в Києві — тобто, рік тому, я перечитав "Енеїду" — зробив великі мовні виписки, але виписок уже не маю давно. Я злий на “Енеїду“, дуже злий, ніколи не любив її гумору, але читав — і тільки для мови.
Дорослій, сину. Ти мусиш швидко доросліти. Убережися зараз од багатьох зваб (у Твої роки сто чортів починають лізти в душу — Ти їх жени геть, знай-бо: від того, як Ти впораєшся з цим чортогонінням, багато в чому залежатиме Твоє життя). У Твоєму тілі, у душі Твоїй заговорять нові голоси — багато всіляких бажань нових. Треба бути готовому до цієї крутії — і триматися так, аби потім не було соромно, що не встояв, що піддався звабі і т.д.
Якраз до цього Твого віку повторюю свій переклад пречудового вірша Редьярда Кіплінга (він теж писав вірша “Синові“, хоч назвав його "If").
Коли ти бережеш залізний спокій всупір загальній паніці й клятьбі, коли наперекір хулі жорстокій між невірів ти віриш сам собі. Коли ти вмієш ждати без утоми, обмовлений, не станеш брехуном, ошуканий, не піддаєшся злому, і власним не хизуєшся добром. Коли тебе не порабують мрії, в кормигу дум твій дух себе не дасть, коли ти знаєш, що за лицедії — облуда щастя й машкара нещасть. Коли ти годен правди пильнувати, з якої вже зискують махлярі, розбитий витвір знову доробляти, хоча начиння геть уже старі.
Коли ти можеш всі свої надбання поставити на кін, аби за мить проциндрити без жалю й дорікання — адже тебе поразка не страшить. Коли змертвілі нерви, думи, тіло ти можеш знову кидати у бій, коли триматися немає сили і тільки воля владно каже: стій! Коли в юрбі шляхетності не губиш, а бувши з королями — простоти, коли ні враг, ні друг, котрого любиш, нічим тобі не можуть дорікти. Коли ти знаєш ціну щохвилини коли від неї геть усе береш, тоді я певен: ти єси людина і землю всю своєю назовеш.
Подам — по пам’яті розмитій — і переклад М.Лозинського:
Владей собой среди толпы смятенной, тебя клянущей за смятенье всех. Верь сам в себя — наперекор вселенной и маловерам отпусти их грех. Пусть час не пробил — жди, не уставая, пусть лгут лжецы — не снисходи до них. Умей прощать. И не кажись, прощая, великодушней и мудрей других. Сумей поставить в радостной надежде на карту все, что накопил с трудом. Все потерять и нищим стать, как прежде, чтоб никогда не пожалеть о том. Сумей принудить нервы, думы, тело тебе служить, когда в твоей груди давно уже все пусто, все сгорело и только воля говорит — иди!
Далі забув. До того ж — зробив пропуски. Але — суть зберіг. Найкраще з вірша — тут.
Ось так і треба жити. Отак і триматися, виборюючи самого себе з лінощів, бездіяльності, безінтересу і т.д. Учися жити — то високе мистецтво, якого чимало людей так і не навчилося, хоч прожили життя. Але тут і дивувати ніяк: хто вчить жити? Люди, народившись, вважають, що жити вони вміють. Для багатьох це — прибільшувати свою власну порожнечу всякими набутками — давай купимо те чи те. Оце — і все життя: заслонити свою порожнечу громаддям машин, телевізорів і т. д. Але — це смішне вміння, це наївна спроба втекти од життя на луки задоволення. Життя не є насолода. І не є задоволення. Воно має свій насущний житній, із остюками, смисл. У тому насущникові — міра життя.
24.IV. Учора був лист од Михасі /Коцюбинської/ — прегарні конвалії, добрий лист, добра Софія і Леся — дякую (Леся Українка, до речі, мусіла б теж зватися — Софія: щось у неї є холодне, чітке, розважене). Мені приємно було читати маленький літературний огляд — шкода, що не можу прочитати роману Айтматова /мова про надрукований у "Новому мире" "И дольше века длится день"/, автора, який усе кращає і глибшає (пам’ятаю високу відраду, з якою читав на Колимі його есе “Пес, що біг уздовж моря“). Роман Гончара /мова про роман "Твоя зоря", 1980 р./ я, здається, бачив ще в Києві, але не накидався, бо не вірю в його прозу (ой, та українська проза — вся схожа на бабусину розповідь, як вона дівкою була!).
Михасю, Твої сни (Ти згадуєш у листі) мені не сказали нічого. Кризи бувають у всіх, а коли розпросториш себе на інших людей — то легше перебутися. Скажімо, я часто починаю “жити“ друзями — і гублю своє. Так, часто про Славка /Чорновола/ думаю. Привіт йому щирий і мої братерські шанування. І хай не гризе себе — адже похибки богів — то високі достойності смертних. Хотів би, Михасю, аби Ти знайшла собі заняття — свого рівня, аби не втікати в дійсність од себе, як добре Ти висловилася. Вірю, що ще знайдеш жанр свій, де не треба доскіпливості літературознавця, а лише доскіпливість Твого серця.
Згармоніюй якось набуване і віддаване — прекрасна, як на мене, гімнастика духу. Прошу — не забувай Валі, хай вона, араукарія моя, не чує самотності і не трудить серця в чаїних зойках. Її зітхання — тут — лунять досі мені — тяжко збутися пам’яті. І, Михасю, не відчувай моєї неприсутності — дарма: скільки разів я опускався сходами перед Твоїм будинком і мені пахло каштанами — мокрим листям каштанів. Коли-не-коли повідомляй про літературні новини в Києві чи краї — мені так того бракує. Бо Литературного обозрения я не маю досі (жодного номера), преси нема — то як у мішку.
Щодо “Долини джерел“ /збірка оповідань Валерія Шевчука/ — то, якось, грішний, я ніколи надто не переймався його текстами. Дроздом — переймався. Ним — ні.
“Циганська муза“ /мова про поезію Ліни Костенко/ дійшла до мене. І так само вподобав її. Хоч ставлення до цілої збірки — не абсолютно схвальне. Добре, що поповнила теми поезії. Так, особливо мені до душі тема Музи-жінки. Мені здається, що Україна — вся жіноча, жіночна. Що українські чоловіки не на рівні геніяльного жіноцтва свого (дуже прошу — не сприймати це просто як галантність). Українські пісні — все жіночі голоси. А чоловічі — чого вони варті — в гамі почуттів, настроїв, почувань? Справді, це муза безчоловіча, безлицарна; туга її — жіноча. Сила її — жіноча. Мужність її — жіноча так само. А що ж чоловіки?
Просив би, Михасю, перепиши мені кілька віршів Цветаєвої і Ахматової — може б, далися мені до перекладу. Ти вгадаєш, що б мені далося до перекладу — за духом. Бодай — кілька. Дмитро переписав мені “Поему гори“ — гарно місцями, глибоко — аж-аж! — місцями, здебільша ж — манірно, ой, манірно.
Тимчасом долаю французьку мову з приємністю — і вже беруся потроху читати Верлена в оригіналі (є тут томик "Прогресу"). Звичайно, мені, мабуть, було б цікавіше Малларме чи Бодлера, чи Рембо. Звичайно, згадуй щось і за друзів, бо ніц за них не знаю. Але — потерпай, бо лист може і не дійти, як-от листи од І.Корсунської, І.Калинець, С.Кириченко, З.Попадюка. Власне, ні від кого, окрім Валі, не маю.
Сьогодні був гарний лист од Рити /Довгань/. Дуже приємно було мати і Тичину, і уривки з книжки Лаврова. Рито, найкраще мені — вужчі цитації гарних місць. Бо я поки геть без україніки і надолужую припадками. Отож, цитації з Коберніцького, згадки про Рільке і голос Тичини — як шепіт бадилини і згадки про Стефу і уривки з Альфреда Рамбо /французький історик і політик/, і про кобзаря при цариці — все. Може, на такому напівлистуванні і триматиметься наш зв’язок пам’яті, спогадування, обміну. Слава Богу, я не озлів — і сприймаю світ широкими очима. Отож, продовжуй. І — наперед дякую.
Вальочку, дістав Твого другого листа і Дмитрового — із Цветаєвою. Дякую дуже Риті за таку гречність — подарувати синові триденну Ворсклу, якої я, грішний, так і не побачив. Не тривожся надто, лебідко моя. Геть боляче було мені читати Твого листа — гірко геть. Хай Тобі відпочинеться, коли матимеш відпустку. Напиши в Донецьк, коли не зможеш поїхати туди, аби й там надто не журилися. Знай, що мене уже позбавили чергового побачення. Тобто на коротке сьогорічне Ти не приїдеш. Кажу заздалегідь, аби Ти нічого не планувала з такою поїздкою. Тобто не скорочувала своєї відпустки. Ну, а наступного року — то вже як буде.
Просив би Тебе переписувати Рільке й далі. А ще краще — там є Бодлер — "Квіти зла". То, може, дай Михасі — хай перепише мені кілька віршів. А Ти можеш із двотомової німецькомовної антології (здається, В.1 — 1900-1940 і В.2 — 1940-70) — лежить на полиці.
Напиши, що там Льоля, що там Їван /Світличні/, бо його добрі вуса надто сумно сняться мені. Взагалі, Валю, трохи поширше писала б за братів моїх. Бо все те, що пишуть інші, до мене просто не доходить через регулярні конфіскації листів. Ось і мій лист у Донецьк пішов без одного аркуша, що стало причиною мого обурення, а потому — й позбавлення побачення.
Отож, Валю, Ти стаєш єдиним моїм постійним кореспондентом. Щодо зробленої там передплати: не знаю, чи Ти зможеш переслати мені пересилочні карточки на "Книжное обозрение" і т. д. — тобто, "Літературну Україну" і "Всесвіт". Бо без них, карточок, видання можуть просто не йти, як от досі ("Друг читача" — цю геть порожню газету — маю, а "Книжного обозрения" — жодного номера).
Уже писав Тобі, що три тижні був на лікарні. Зробили рентген — уся медицина.
Думаю, що з руками моїми зле — досі болять і обмежена рухливість їхня; болі в плечових суглобах. Решта — все по-старому — зі здоров’ям.
Квіти мені не надсилай — насіння. Бо сіяти на цементі — не можна.
Ось і вже, кохана моя. Уклін родичам, друзям.
Сердечне — Василь 1.VI.81 р.
Ще раз: "Литературного обозрения" я не мав жодного номера. Отож, або щось там зробіть (зверніться до Міністерства зв’язку чи перешліть мені переадресувальні карточки), або діставайте самі, завернувши пересилання.
Будь, кохана моя!