Сервус, моя люба! Моє крепеленятко, синку!
Переписую листа до Тебе, оскільки мій поденник виявився в багатьох планах непотрібний, із зайвими повторами чи й просто недоречностями. Збережені місця я або ж зрезюмую, або ж перепишу.
Отже, по черзі: 4 березня я надіслав до Тебе листа, в якому було два великих аркуші Тобі, а один — для батьків. Крім того поздоровлення для дітей і жінок зі святами і вирізка з Гогена. Думаю, що Ти одержала все, бо мовчиш.
Знай, Валю, що мені анінічого не можна вкладати в конверти — ні конвертів, ні відкриток, ні марок, ні стержнів, ні вирізок із газет. Одне слово - нічого крім листів своїх. Це саме перекажи і в Донецьк і бідним моїм кореспондентам, яких так старанно обдивляють сторожкі очі, не пускаючи до мене одних, стримуючи інших і т.д. Це — по-перше.
Друге. Поширше пиши, як здоров’я батьків. Бо я, грішний, нарікав про себе, що так рідко пишеш, а не знав, якого Ти зазнаєш труду, коли хворіє мама (а ти сама, голубко, звичайно здорова, бо ж як Тобі й хворіти за всіма твоїми клопотами). Отже, кланяйся од мене Ользі Григорівні, хай видужує на літо, хай не має гніву на мене, хай зрозуміє, що нарікати тут треба на долю, на Бога (коли на них можна нарікати), а чим я завинив перед Вами всіма?
7 квітня мав дуже полохкий сон і таке мені страшне привиділося-прошепотіло, що я скочив, як ошпарений, не в силі вже склепити очі. Тоді щось сталося? Що тоді сталося? Напиши, бо я не можу відтерпнути од того сну ще й подосі. А листів не маю, заздрячи Тобі, бо маєш листи од тата, а я ні.
Третє, Валю. Заробити відгули тут не можна ніяк (марна марниця, як діжка Данаїд), проте сподіюся, що то й не важить нічого й не мінить нічого і, може, навіть буде краще (оскільки я почав свої забарвлені дні якраз із 13 січня, тобто щасливої дати!). Такщо, коли тільки можеш, то будь на п’ятницю першу, як я писав. А ні — то що зробиш (я розумію цілком, люба, як Тобі тяжко вліті робити такий вояж, отже, я без усіляких серджень нерозумних збагну і одне й друге).
Щодо моїх прохань, то вони куці (весь покладаюся на Тебе і Твою заклопотану голівку).
Проте скажу дещо: трохи тютюну, маленькі ножиці, аби вуса рівняти, хоч вони й не такі ще, як у пана Івана, махрового рушника — бодай і старого, коли б лишень пам’ятного, циганську голку і малий клубочок вовняних ниток до штопання, пару білизни теплої, цвіту липового.
4. Будь ласка, починай листи із номера його, лист 14, чи 17 і далі вже добридень. Хіба це тяжко? Перекажи й Марусі це саме й іншим листодарам.
Десь на початку березня одержав Ur-Faust Goethe і поезії Бюхнера (теж німецькою мовою, видання НДР), але їх заборонено тут видавати на руки, отже, матиму свого любого Гете аж перед поверненням на свій “п’ятачок“, коли не пізніше. Разом прийшло розкішне видання “Византия, Древняя Русь и Западная Европа“ — монографія, присвячена А.К.Лазарєву (у Тебе на полиці є його “Михайловские фрески“). Це чи не одна з кращих книжок, які я нині маю. Пізніше дістав монографію Асмуса про Канта, перший том Гельвеція, п’ять томів Кримського, чудовий том, хоч і недбало виданий
деями-науковцями, — том пісень у записах Зоріяна Доленги Ходаковського, книжечку Рильського “Як парость виноградної лози“. Коли до цього додати періодику, досить рясну, що її я тут одержую (головно - філолого-філософська преса), то можеш уявити, що час я збавляю нині з більшою для себе користю, аніж на “п’ятачку“. Нині замовив нариси з американської філософії Боголюбова, книгу Р.Лурія з психології, перший том досліджень про Ф.М.Достоєвського, отож, мавши їх, буду забезпечений лектурою на довший час.
Щождо передплати — я таки продовжив собі “Всесвіт“ та “Иностранную литературу“ до кінця року, хоч і потерпаю, що надходить час, коли розтринькаю всі Твої (і, певне, донецькі) висилання грошові. Тим краще: обмежуся прочитанням того, що вже маю, не побільшуючи своїх книжкових запасів.
Але боронь тебе боже висилати мені гроші!
А стосовно наступного півріччя — передплати, коли мога, те, що я Тебе просив, а з планами подальшими передплатними я, біг дасть, ознайомлю Тебе при літній нагоді. Чи, може, і сам якось упораюсь, бо ж і полку побільшало.
Оце, Валю, здається й усе нагальне з моїх казематних новин. Отже, ще раз: грошей не висилай, заки я не проситиму.
Сни мене вимучують. Символи: блукаю якимся невикінченим будинком (своєї більшої душі?), де величезні кімнати (порожні) ще величезніших помешкань (порожніх). Сон — образ мого минулого: величезне відселення душ із моєї пам’яти (ті душі не витримують мого негумору, відстані, розмови, яка діалогічна лише за ідеєю). А скільки сторожкости в цих снах моїх — ходіннях по линві, що завше обривається, коли їй годилося б натягуватися, пружніти. Хоча б про те, аби я втрапив одразу, без тижневих длянь, із божевільного корабля на бал навісний.
У середині березня прочитав “Литгазету“, де дві статті про Павла Мовчана. Одна — Аннінського — вкрай захоплена (чари стилю!), друга — стримана, вимоглива і домоглива, мало не провокаційна: а візьмися-но за сучасні лінії смертельної напруги — не тільки поганствуй. Мені то було дуже відрадно читати, зосібна, де йдеться про перед, який вели майстри потрощеного корабля (перед, певне, дещо перебільшений, але — дещо). Дяка Аннінському, що мені кортить спитати: а чи “летюче дерево“ не пов’язане з “летючим віконцем“ (з якого, видно, забряжчали шибки?). А чи ботанічний світ Павла — без фігури покори-примусу? А чи не обминає він самого себе, поганствуючи? Куди тільки не впорснеш своєї наснаги, коли прямий шлях стає за найнеможливіший!
Звичайно, мав дещо для гумору, коли почув ізгодом люті голоси енків та овських та от із Павлового приводу. Наша літоблуда обмежилася бозна-чим, а сонм крижованих — то, певна річ, не про неї. Цікаво мені би було прочитати Павлове “Зело“, хоч я особисто й не був захопленим читачем його попередньої збірки, хоч бачив: там пробивається вряди-годи (Дмитрику, татко тут помилився, га? це слово ж пишеться разом? Ти це краще знатиму, сів би за мамочку, яка у листах має ж стільки помилок як і клопотів поза листами) виспілий, як чорні виноградини, хист. Я ще тоді думав: коли б Павлові та відваги бути вірному собі — дозріє він через 3-4 збірки і стане справжній, як мурин. На жаль, він уже пустився у відчіпні комедійні сценарійки на сміх людям. А втім... Де той шлях, на якому лежить він — сам собою, де та дорога самого себе? Хіба ми не птахи, заскочені штормовою негодою, хоч і як добре ми знали сибіллові книги назнаменованих запризначень.
До речі, Аннінський згадує добру статтю Череватенка (молодого критика?) про Мовчана. От на чому мені кортить знатися! Хоч де її було друковано?
Чи одержали в Донецьку мою поштівку позачергову? Бо надто довго не маю од них листа (останній був 5 квітня). Сповісти, коли день народження Василя-кума, як там Олена і чи мала вона яку-небудь вісточку.
Прошу Тебе ще й про таке: звернися в Міністерство зв’язку СРСР з приводу того, що передплачені мною періодичні видання “Мала мозаика“, “Жиче літерацьке“, за що я заплатив 5 карб. 42 коп., досі мені не шлють і не повертають грошей (квитанція № 92/27, видана Барашевським райагентством “Союзпечать“ 15.1.74 року (передплачував я на своє ім’я). А журнал “Современная художественная литература за рубежом“ я таки став одержувати, хоч і втратив був усяку надію його мати (ще раз — Шурі подякуй красно).
Такщо — єдиний пункт листа: чому так обходяться з передплатником двох польських видань? Будь ласка, Валю, зроби це, як матимеш час, а я, звичайно, писатиму про це зі свого боку (втім, краще почекаймо аж до липня з цим — і тоді мені стане зрозуміло, що з цими виданнями сталося). Аби поки не мала турбот.
23.4. Учора докінчив читати прекрасні роздуми І.О.Буніна про Толстого (повернення Толстого). Для мене то істотне доповнення — в обох напрямах (хоч, вибачай за нескромність, мені здається, що Толстого я чую трохи не так і трохи повніше; проте, можливо, що коли б сів писати про свого Толстого, швидко б збагнув, наскільки моє трохи не так і трохи повніше не піддається висловленню, перебуваючи за подвійними дверима всевимовленого ПКТ). Дещо не так я думав і про самого Буніна, знаючи його більше як поета і автора споминів (прозу знавав заслабо і до неї поки не кортить аж-аж-аж).
А сьогодні, прокинувшись до грюкотливої побудки, прочитав “Мімозу“ Щербака — під цілодобовий присмак чистоти й ласкавості від Дмитрикового листа (ось, Валю, вчися в кого писати листи: помилок лише дві — набагато менше, ніж у Тебе! — а ясність ліній, а синенькі овальні поцілуночки літер-слів із висолопленим язичком від натуги первописьма, а ще й синенька квіточка і це незнайоме слово “продльонка“ (слава богу, ідеальний батько почув од ідеального сина нове, хай і не ідеальне слово!).
Так ось, під цей мотив-спогад, що барвив собою мій колошкий сон, я сподобав манеру письма Щербака, але відзначив “сидячу“ будову твору, “сидячий“ сюжет його. І думаю собі, грішний: як то добре нашому літераторові живеться під сонцем! Він наживає техніки, ремесла, мудрішає, випрозорюється, як достиглий (звичайно ж, болгарський) виноград, тільки тяжкого вина йому не знати. Швидше — бути родзинкою, хоч із кісточками. Сізіфова ситуація, коли вести про добра гуртових людових накопичень.
Ще прочитав там же добірку Первомайського, хоч утнути, якою мовою писано вірші, я не зміг би. Трапилося мені тут слово по дорозі, то хіба так: мова засаранського району (прошу знати, що Саранськ — то моя столиця тепер, хоч і далека відстанню, але близька душею). Вірші не з кращих поетових, багато трюїзмів бульдозерної сантиментальності, як у вічно молодих українських класиків. І, звичайно, куди слабше за гартовану музу В.Бровченка і кумпанії (за 2,5 роки вперше побачив номер “Дніпра“, дуже мені сподобалась і редколегія і обкладинка і взагалі тираж). Зате (?) яке могутнє покоління вигулькнуло з нашої баюри? І що вже талановите — справжні сини шлюбних Василів Олихверовичів (проте: як глухо — чути — парості ростуть). Тут так само, як і в вас, випадає сніг на голову пізнього квітня, видно вбілені дахи стаєнь, мережані шпичаками, схожими до листопадного глоду намоклого, а визирнеш за півдня — де той сніг і дівся, тільки що холодно й вітряно й німо-німотно, ані півень не скукурікне. Тільки музичний передзвін брелоків іржавих на кутих підборах чесно доконуваного обов’язку та обов’язконошів.
27.4. Я усе ще потерпаю (із Донецька нічого не чути, проте покладаю, що або Маруся не має часу (мама з татом чомусь довше не пишуть), або завернули листа місцеві завертачі, коли в конверті були “недозволені“ речі. Я ще потерпаю, і це трохи стримує від радості бачити Вашу знімочку (вчора одержав уночі). Бачу, що жінка в мене така славна, така вже славна, як я завжди це і казав їй — хоч, здається, тільки про себе, подумки. І сукня на ній дуже панська, і дуже пампітна, але якого кольору (боронь боже, аби тільки не не до лиця). Ти не знаєш, Валю, може і Твоя помаранчева сукня мені здавалася твоєю, кращою. І я, згадуючи Тебе, не раз декорую Тебе саме в неї (люблю цей колір стиглості, спижу, доброти, дару). А губки її ті самі — дитинячі, а очі — ті самі — не добереш, чи вони замислені трохи чи сторожкі від наміру-згоди уважно вислухати й покірливо мої старечі буркотіння (тільки чому мої?). А Дмитро захтів спати — одразу, як тлустий фотограф став вимагати, аби не кліпав і дивився тільки в чорний
отвір, на який подивитися — і то вже верне, бо що там побачиш, окрім провінційних акторських жестів фотографа, котрий і досі ще священнодіє коло своєї цяцьки. І губки Дмитрикові повторюють мамині і такі самі дитинячі, як у мами, а носик його виблискує бараболькою у мундирку і вушка йому розбіглися геть, пускаються врозтіч, як у татка, коли він був такий же, лише не мав файненького светра (такий светрик — бузкового кольору — у мене з’явився трохи пізніше, з американських подарунків, здається, я ним дуже пишався (найкраща одіж, яку я мав за свої 8 чи й 7 літ (певне, якраз був такий як Дмитро). Але той светр у мене пов’язався із нестерпним головним болем і гухканням крові в ушах (гухканням на мотив пісні — дуже журливої і геть без усіляких “штучок“: поїдемо з нами, з нами козаками, краще тобі буде, як в рідної мами). То й брівки у Дмитра мамині і лобик, то що в ньому таткове? Хіба те, що видно по очах: пустограка! Ще, чого доброго, стане колись таким же, як тато, мордвином!
Дуже мене втішила карточка — що й ну!
Через це висловлюю обережне прохання — коли мога, коли Ти не маєш якихось заперечень солідних, пов’язаних із тим чи тим, — чи не могла б Ти, коли відважишся на вояж, прихопити всю карточку із собою? Так мені тяжко думати за Дмитра, так мені моторошно думати — побачити його, але не знаючи, коли буде інша нагода побачитися, то й прошу. Із великим трепетом душевним прошу (і вже згадую, як та гнида казала, що йде на побачення з сином, а в мене очі обкипали сльозою і я мусів повертатися до якоїсь карти, аби ввігнати їх назад — сльози — аби гнида не бачила). Словом, дивись, Вальочку, я цілком покладаюся на Твій ясний і розсудливий розум. Отож, що Ти знайдеш за потрібне, — те й буде по-моєму теж (бо Ти ж у мене куди мудріша за навісного чоловічка).
Тепер — щодо листування. Я вже пересвідчився, що мої шефи-невідчепи визначили вузьке коло моїх листодарів, а решту — просто гатять гаткою. Отож, за два місяці я одержав два листи із Донецька, чотири од Тебе (п’ятий — Дмитриків), від Рити — п’ять, Михасі — один, Шелеста — два. Оце мої набутки. Бог знає, мало чи багато (втомився ждати, а тому радий із того, що є). До речі, мене турбує, що Юлій зве себе інвалідом, якому ніяково й до батьків податися, а мене то турбує і шкода його, бідного, в тому глухому закуті. Проте, може, гірше тим метропольцям, які не відають його одісей (чомусь він, каже, не знайде потрібного тону, пишучи мені: і що то біда робить із людьми!).
Прошу, Валю, пиши в Донецьк заспокійливі листи — бодай куценькі, бодай які карточки наші висилай, аби вони не так їли собі серце, пиши й мені, що ти знаєш за них. Усім моїм листодарам — велика подяка, особливо ж — Риті й Михасі. На жаль, відповісти їм поки не зможу з огляду на лімітований ліміт. Тепер, певне, мені — по вибуттю цього казематного строку — буде трохи не так самотньо (тезка буде, либідський, з близькими, здається, зацікавленнями, а в Тебе, Валю, — нова коліжанка?). Як там чується Юрко? Чи додовбав він мої сонети? Бо незабаром дійдуть мої руки до них і я завдам йому ще клопоту, аби не мовчав, інакше я, маючи підмогу, апелюватиму до Світлани і він тоді намається, мавши трьох проти себе! А покищо — може й відмовчуватися, маючи перепочинок. Маю нині земляка-сусіду через грубезний мур — Зоріяна, славний шляхетний легінь. То вже мимоволі чуєш себе не таким мордвином, як донедавна.
Тепер, Валю, висловлю Тобі свої
прохання. Мене дуже непокоїть, що Ти нічим не згадуєш за всі мої 10 елегій Рільке (чи є вони, чи вкрадені анімологами), за переклади з німецьких поетів (там у зошиті, було віддруковано вірші І.Бахман, Целяна, Е.Кестнера, Й.Бобровського, Г.М.Енценсбергера. Коли є, то при нагоді перепиши мені Реквієм Целяна (хочу подивитися на старий свій переклад та й вірш призабувся, як і наступний “Engführung“, чого я й досі не міг би перекласти доладу, як назву вірша).
Хай моя захалявна антологія Еліота, Донна збільшиться бодай у такий спосіб. (Роботи мені буде багато ще й з Гете та Рільке, а перегодом я собі ще що-небудь вигадаю). Так само, Валю, мене обходить уся решта мого доробку — що з нього взяли графолюби, що ні (це стосується і віршів, і статей, і перекладів). Скажімо, чи є стаття про В.Симоненка, Кордуна ets. Мені цікаво знати про долю моїх сусідів-друзів, як вони ся мають, про колишніх знайомих поетів і непоетів, про нараду молодих літераторів тощо. Одне слово, Ти сама мусиш знати, що мене цікавить: новини київські (тобто пермсько-мордовські) і новини пермсько-мордовські (тобто українські), яка погода і звідки вітер віє, чи не відправили мізерію в божевільню тощо. Певне, буду скінчувати на цьому. Вивчай той коментар, аби могла дати відповідну консультацію — про охорону здоров’я тут, про можливості самоосвіти й навчання, про спосіб вилучення і затримки листів (коли таке там є).
Кланяйся од мене Льолі й Лялі й Олені і Оксані Яківні і, звичайно, всьому товариству із чусовських печер.
Буде змога — почастуєш мене м’ятою і червоним яблуком із пасемцями, і смаженею, і чаєм із липового цвіту. Трав поки мені не треба, бо маю запаси (тут за півроку я ні разу з них не користав, бо “не паложено“). І, звичайно, повідаєш про все те, що мене цікавить. Як там ся має Іван Михайлович? Привіт йому од мене, коли він у стані людини, що не жахається таких привітів. А листа, що ти писала, я мав би одержати од оновлених друзів, певне, читають інші, — старі мої, як гаспиди, вчителі.
Прошу моїх батьків потішити (коли не гріх так казати) і одразу по одержанню цього листа, і перегодом місячним. Попередь лишень Марусю, аби нічого не клала в конверт.
Привіт мій Василю Карповичу та Ользі Григорівні. Зичу їм обом здоров’я, аби пильнували себе й допильнували Тебе з Дмитриком. Вітай Шуру, Тамарочку й Валентина.
Будь ласка — матимеш змогу — придбай книгу для Дмитра, що вийшла у “Веселці“: Мілн А.А., Вінні-Пух та його друзі. Для мене ж передплати гегелівську “Энциклопедию философских наук“ (у 3-х томах) — це на бульварі Шевченка, 10 чи й там, коло Твоєї роботи. А ще — Грамоти 14 ст., які вийшли в “Науковій думці“.
От і вже, моя люба. Цілую Твою карточку, хоч і обмацану руками воспітателів (подивись у Пастернака “Я живу с твоей карточкой, с той, что хохочет, у которой суставы в запястьях хрустят“). І — перепиши мені ту віршу. А за Донна — дяка.
Нарешті — не знаю, як буде, але покищо жду, коли відправлять нарешті на лікарню. Бо чуюся трохи гірше, ніж раніше, але “co komu do tego?“, як зітхала Ліна (теж заборонена поетка?).
Чи не могла б Ти разом із Дмитром систематично займатися бодай німецькою мовою? А яку іноземну мову вчать в його школі?
Навчи його читати латинську абетку, а потім — бодай по півгодини — читай із ним якісь цікаві іноземні тексти (поки, може, просто користайся шкільними підручниками, а потім можна буде щось придумати). Вчи його мислити — через арифметику, геометричні фігури, бажано було б йому давати й доручення — те чи інше зліпити, склеїти, скласти і т.д. Може, все це поєднувати із грою, аби було це навчання без нудоти мертв’ячини.
Ще раз — бувай здорова, люба моя, рости здоровий і щасливий, зернятко моє, синку.
Будьте!
P.S. Валю, в цьому листі дев’ять аркушів таких, як цей (тобто 18 сторінок, нумерую лише до 12 сторінки). Крім того — поздоровлення — мамам, Тобі, кумові, лист на картках — Дмитрові. Вірші дописую окремо — на трьох аркушах (10 нових і один старий — по давній пам’яті — віршів). Ти, певне, пам’ятаєш, що день народження моєї мами — за день до Твого. Отже, не забудь поздоровити і, будь ласка, — без спізнень, як то ти вмієш, помиляючись на думці про дорогу і час на дорогу листа — від Тебе до інших.
Ти не здивуйся — це я дописую свого листа, хоч відіслав його був ще 30 квітня (мав із ним трохи клопоту). Після цього одержав вітання з великоднем — від М.Гориня і Гасюка, а по тому ще телеграму весняну од Рити і листа з Донном (дякую їй дуже!). А ще був лист од Юрка Бадзьо, такщо я тепер знаю про всі його клопоти. Більше не мав нічого.
Валю! Напиши, що знаєш, за Донецьк. Що там у батьків, чому вони мовчать? Дуже Тебе прошу — матимеш змогу — то поїдь до них улітку із Дмитром. Як би я того хотів! Але, звичайно, в Тебе завжди були якісь причини, аби таку подорож відкласти на потім. То, певне, знайдеш і тепер.Я не серджусь, Валю, ні. А лише прошу: буде змога — поїдь, подивишся за мене на них, витреш своєю хусточкою їхні сльози. Коли тільки можеш, люба, як тільки можеш.
Чую душею — спросоння і так, наяву, потерпаючи — що там або щось сталося, або вони мають серце на мене, або деякі психологи провадять недоречні експерименти (знаю, що є листи з Донецька, які відправили — чи сконфіскували — мені не показавши і не згадавши навіть).
За всі такі випадки — треба скаржитися — чи в Міністерство зв’язку чи в ЦК КПРС. А мені звідси, на жаль, багато чого невідомо. Зокрема, скільки листів, писаних на моє ім’я, пропало, зникло, сконфісковано і т.д. (тут цього, певна річ, не кажуть, роблячи це нишком, хоч і порушують положення якесь із кодексу чи циркулярів таємних, грифованих).
Пиши за Донецьк! Пиши за Донецьк!
Що там у них сталося, що вони мовчать ось уже більше місяця!
Передусім — про це й напиши!
8.5.74 року
А це — трохи віршів, нашкрябаних із дна запустілої душі:
1. Поранок був схожий на вишню досвітню — так кругло чорніла запечена кров цих сполохів довгих, чекань довголітніх, котрі гострожало вражали покров тутешнього пекла, тамтешнього раю. Як понічна вишня, тужавіє світ. Ти знаєш — не знаєш, коли накликаю, коли забуваю, бо грубшає лід мовчання і втрати, розлуки і долі, надії і горя, печалі і сліз. Простерла долоні — з дитячої льолі —аж ген, де Чумацький поскрипує віз.
(щось тягнеться за ночами - якісь ремінісценції, хоч які?)
2. Ти снишся мені — і сміється дорога, і сон, ніби сонях, пішов у танок. Та як тебе стримати, серця облого, як м’ятою пахне мені моріжок
тих пам’ятей давніх, що тужать сосново і в липовім цвіті, мов бджоли, гудуть? Святошинський примерк тріпоче святково і костуром спогад напростує путь. Ти шара, світанна моя лебедине, крилом запалила свічадо ставка і зграбно, грайливо і радісно рине у безчас, у безвість долоня тонка Рожеві пучки твої чую спросоння, вони сновигають на лицях моїх Нічного проміння високе осоння лоскоче мене, мов муаровий сміх. Ти снишся мені — і збігаються кола і віддаль, неначе в термометрі ртуть, ховається в шпару — і ось воно, поле, і ось вони — зустрічі — з мертвих встають. І вже ні знаку не пізнати на щасті і рутою-м’ятою стелеться шлях Дай боже — прокинутись більше не вдасться заради розкошей по чорних ночах.
3. Цей вулій полишив бджолиний рій і в ньому стало моторошно-тихо. Оце ти, сардонічно-тужна втіхо: живи — один. На віддалі людській. А вийде час — то й сам себе облиш, як плоть тобі до чортиків обридне і прозвістує “годі!“ серце бідне, котре у грудях шарудить, як миш. Тепер ти сам, як вулій цей гулкий, стаєш уводноряд до цілосвіту, коли з грудей твоїх несамовитих усі повийшли зашпори-голки. Дарма по всіх ударах життьових ти став прихильний, добрий і покірний, згубивши силу, твориш світ нагірний на людський посміх і на власний гріх.
4. Як тихо на землі! Як тихо! І як нестерпно без небес! Та допильнуй - за лихом лихо - коли не вмер і не воскрес. Тобі змайстрована голгота запрагла падолу, не гір, де тінь блукає потаймир,
надокраєм блукає потай. щовбами сновигає Бо середина - осоружна! Оця прострація покор, ця дума, як стріла, натужна, оцих волань охриплий хор, ці мури, що, із мертвих всталі, похмуро мовили: чекай, ще обрадіє із печалі твій обоюдожалий край.
5. Немов нурець, що цілив просто в зойк, але не влучив, бо, занадто прагнучи, змістив бажанням вертикальний лет, ачи гордливе небуття відтрутило, чи в мить благого самопочезання він надто пильно стежив шлях утрат, лиш так його це знесення спотворило гримасою вибачливих жалів, самодосад, стеребленої втіхи, бездонням перекляклих порожнеч і блекотою погляду спустілою, що він навік лишився під собою для пробування, гіршого за смерть.
6. Пожухле листя опадає з віт, голосить голий стовбур схриплокронний. Це — похорон життя. Безоборонний і безоглядний розпач. Пізній міт, на час розради. Пітьма наросла від суходолу д'горі. Мов тумани даремних змáгань, поривів, омани твоїх безкрилих злетів без числа. Хай по отавах зеленіє рунь - а ти холонь. І поцурайся світла і відвернись від долі, що заквітла сльозою любих, жалібниць, красунь.
7. А це щось мотивне, збережене пам’яттю од першого етапу:
Уже Софія відструменіла, відмерехтіла бузковим гроном, ти йшла до мене, але не встигла за першим зойком, за першим громом. Листопад ронить бухкі каштани і гайвороння похмурі зграї Ти ж проминаєш мене, кохана, на чотирнадцятому трамваї. На чотирнадцятому маршруті, ледь автострада подерлась вгору, на приостанньому перепутті збагнув, що день мій минув учора. Дрібненькі вічка, дрібненькі грати у тьмущій пітьмі гарчить сторожа Навіщо жити? Навіщо ждати? А що, як, може... а що, як може..? Мигочуть лиця в пекельнім колі, в танку пекельнім зайшлися, сірі. Заки прошили в безлюднім полі у голім полі вітри чотири Уже Софія відструменіла, відмерехтіла бузковим гроном І спромогтися тобі несила за цим тягучим, як сон, вагоном.
8. Пощо ждання? Та ж сама порожнеча, що і була, і буде — заки й світ (один — заповідався, як предтеча, але нестерпний ошукав зеніт) І серце, неоговтане до смерти, чекатиме чогось спередодня А ну, зізнайся, чи спостиг тепер ти той шлях — повз себе, в безвість, навмання. Чия — не знаю — довга тінь журлива притьмом, настирна, в слід ступає мій. Об пруття ґрат весняна б’ється злива мій чорний сон турбує гробовий.
9. Весняні стугонять вітри, та бережуть грубезні мури і од вільготної зажури, і од вільготної пори. Тюремний квітень надворі, паркани, вишки, загорожі перетики, наслання божі, плафонів жовчні пухирі Спиваєш тугу самотинну
і душу, мов малу дитину, до рання присипляєш: спи. Не прокидайся спозаранку, допоки доля невблаганна не спинить нашої ступи.
10. А це старий — по пам’яті — вірш, певне 10-15-літньої давності:
Харон суворо мовив: ні! Паром відчалив. До Тенара надходить чорнокрила хмара, в вечірнім палена огні. І причувалося мені: гучить стривожена кифара: Запевне, смерть тобі не пара, ганебна смерть на чужині. І знову “Ні!“ І в дужім тоні ударив грім. І дощ. І град. І рвуться сідлані комоні з печери, до світів, назад. Принишкли привиди похмурі, і дальні далі на меті: Ще варто жити, заки бурі клечають хмари золоті.
11. Земля хитнулася під нами і небо, ніби маячня, накликана нічними снами так необачно й навмання. Нема ні висі, ані долу:
єдиний кривокрилий птах проносить душу нашу голу то проміж зір, то по тернах. Людино, що твого воління віками значені сліди? Лиш успокоєне струміння прозрінь — провісників біди. Розбіглися твої напасті, мов кола по воді — жалі. І тільки по вітчизні страсті ряхтять, як зорі, на шпилі. Порвались ланцюги надмостя межи світами порожнеч мов блискавка, господній меч трощúть і трóщить наші кості.
І на цьому докінчуватиму, бо усі вишкребки. Буде мога — то доторочу ще, аби вистало якраз до страсної п’ятниці. А страсний четвер я вже перебув — і як годиться християнській душі — надголодь. Отож — не матиму гріха — більше за той, що маю.
Валю, але я ще помережу, помережу, аби тільки перебути ці напади малої падучої моєї самоти і безвідрадности.
Будь, люба моя!