на 4 аркушах № 2 (№ 1 конфіскували)
Дорога Вальочку,
дістав Твого листа № 1 від 26.4. Дякую. Уже писав Тобі, як ми справляли тут Великдень. Ось уже два тижні, як я на лікарні — Ти це вже знаєш, напевне, із попереднього листа (досі не знаю, чи відправили його чи ні).
Спочатку відповідаю на Твої новини. Насамперед — дуже дякую за Каммінгса. Після павзи він мені видався ще кращий, ніж раніше. Радо його перечитую. А от вірш Рільке Ти вибрала менш вдалий — це, певне, з Neue gedichte, ранньої його збірки — підмальовки і вже. Не цього Рільке я люблю. А — пізнього, осіннього, кристалізованого. Згоден із Тобою, що Каммінгс — то високий клас. Радію, що Ти це чуєш.
Статті в “Неделе“1 я не читав і не прочитаю, бо ніде. Отож, дивися сама. Мені, власне, байдуже, що про мене хтось напише (бо добре знаю цього хтось і не переймаюся його оцінкою). Але — інформації ради: коротко зреферуй її, тобто перекажи, а більш характерні місця її — процитуй дослівно.
Засмутив мене Зорян Попадюк (я його, хлопчика 20-літнього, дуже шаную) — прислав телеграму із Матросова. Цікаво, як йому сподобається той райський куточок, що досі мені в пам’ятку.
Отож, Каммінгс: “вся в зеленом моя любимая“ — така музична (як маленька фуга) і така мальовнича і така як сон і така як туга. Граціозна, чоловіча, мужня туга. Туга мужнього поета. Туга краси. Гречний стогін її. Тут, на лікарні, я з Левком Лук’яненком спостерігаємо за дебілами-дроздами — у вікні, на галяві, бачимо, як горобці дзьобають кульбабину квітку — геть не схожу до нашої (такі ж проліски — не схожі геть). Химерно дзьобають — їдять, лікуються, може. Заздрю їм — самолікарям. Власне, ми теж не надто різнимося. Хіба що — не вскубнеш травички.
Чекаю Цветаєвої од Дмитра — немає досі. Каммінгс має дух Хемінгуея (американський дух?).
“Если поесть нельзя, так попробуй закурить“ — це чоловіча партія новели Хемінгуея “Кицька під дощем“. Але чоловіча партія — ніжніша за Папу, така — приблизно — як Фітцджеральд (прочитай його “Великого Гетсбі“ — стоїть на полиці). Прекрасний вірш засинання, відходу — в здружений сон.
Платон говорив — це телеграма, незв’язна чоловіча мова — такого чоловіка, що більше жестикулює, ніж говорить. Проте, ритм “мови“ (тобто: більше жестів, ніж мови) дуже енергійний, розвинений, розмаїтий. Одне слово, — торжество чоловічої енергії. Нарешті: цікавий ряд значеннєвого зростання: Платон, Ісус, Лао Цзи, генерал, більше того — ти сам йому казав і т. д. Тобто, логіка алогізму (я йому казав, не тільки якийсь там зачуханий Платон!). І — хід, розвиток теми: всі йому казали, а що вийшло: рейка примусила вірити. Оце — поезія: знімок душі, фотокартка психічного стану. Сучасна поезія. Що обігнала українську поетичну естетику так десь на 996-998 років, коли казати точніше.
Любовь — сильнее, чем забыть — це стереометрія духу. Форми космічні, тобто, може є октаедри які, але — не тільки (космічна метрія має ряд таких продовжень- в’яжень і площин, що кожен, вихований на гео- (не те, що плані-) метрії, голову скрутить. Бо ж — життя. Любов. Спробуй — залгебраізуй. От автор і грає в морі, як дельфін (попроси — при нагоді — когось із Тичинознавок: хай із “Кримського циклу“ 1926 року прочитають Тобі (а то — подивись сама в нашому вохровому Тичині: Дельфін не грав у морі). Грає, як дельфін:
И все моря в сравненье с ней лишь глубже всех морей.
Звичайно, мені трохи не до вподоби оця досконалість краси — у автора. Шліфуючи, рафінуючи — збіднює. Фуга веселого безуму — славно, славно.
Весна подобна, быть может, руке — весь вірш у красі цього рядка (гарного, що там!) + музики дві-три фразки-репліки, ливкі репліки (переливающиеся!).
Форма мислення, форма нового почування — ось радість — читати поета.
Если есть небеса моя мать добьется (сама) неба. Это не небо фиалок, не ландышей хрупкое небо, это небо роз черно-красных.
Усе це — геть сучасно: на рівні теперішньої музики, живопису, естетики. Поетика України — на 95% є поетика волоїзної (їхавши волами) “Чорнії брови, карії очі“, а нормальна людина дивиться на цю поетику як з якого паноптикуму чи — ератоми. Є складнощі, ввійти в які мені не під силу (и видеть не будете лицом поэта которое будет цветок і т. д.).
Ще складніша — мишка. Але — гра форми, чи багата змістом? Не знаю, що означує: убежал А (і чи перекладач не наплутав). Що означує: про(рыв)ая (може, просто підкреслення перерваності — графічне, дужками — підкреслення?. “Крохотное стихотворение с умными глазами“ — файно. Вкрай шкода, що на такі вірші я мав час і інтерес — до входження в Велике Горе, як незглибну (яко і — незрушну) тему. То був час, якому більше років, ніж Дмитрові. Точніше, може: 1962. Але і я імпресіонізував (чи підіймався вище цього шмаркатого залюбування — вільним поглядом, зірким серцем?). Отож: чи — тоді — здіймався вище? Пам’ятаю таке:
щось бризнуло попереду, наринуло і вдарило у груди подорожнього. Заледве голубим струмком бринів поранок між дерев, а потім повінь зринула і ліс заворожила. І солов’ї по горло в ніч загорнені почув- ши шум світання захлинаються — аж згіркло в горлі.
Що це? Риторика? Мабуть. Сама риторика — мабуть. Але той шлях був — до Поезії Часу (поза всім іншим, окрім єдиного орієнтиру — Неба).
Добрячі “кембриджские дамы“. Цікаво, що абсолютно покірна поетові стилістика (форма) — така довершена, що аж памороч бере (до выше Кембриджа им дела нету). Перечитав я тут якусь критику критики критики Макса Вебера. То Вебер пише, що капіталізм є наслідок протестантизму (як більш “реалістичної“ і “практичної“ релігії за католицизм). Ти, звичайно, знаєш, що це один із стовпів соціології як науки (подивись статтю УРЕ). За Вебером, протестантизм — це спосіб (метода) раціоналізації становища людини в світі. А раціоналізм протестантів став феноменом суто європейської культури. Вебер: ні конфуціанство, ні буддизм не формують життєвої активності людини. “Лише іудаїзм і християнство, що виникло на його основі, дають активне ставлення, бо в них на перший план виступав етичний бік, ідея індивідуальної відповідальності перед небом“. Чи не цікаво? Так ось таких протестанток (чому не запашних?) — подає поет.
Не сострадай — прегустий саркастичний текст (от прогрессирующего комфорта — така стилістика дає змогу збільшувати питому вагу змісту вдвоє). Але — публіцист із нього (смертельно /летально гиперизощренный сверхвседержитель), скажу так — своєрідний (не його план, ні, не його! тому й тороси!).
Всеобщее просперити — так само. І все далі — так само (але люблю оце американське: что я погибну за и так далее — вони не люблять голосних слів). Останній вірш — покращий, але що він порівняно з антивоєнними рядками Унгаретті! (подивись Антологию итальянской поэзии — тьмяно-жовтавий супер). Дай Дмитрові - почитати Унгаретті, Квазімодо, Монтале. Надто що сподобається Тобі — перепиши мені (дивись усюди мої підкреслення — то мої знаки захоплення).
А що ж Рільке?
Чи ти ще пам’ятаєш про те, як я приносив тобі яблука і твоє золоте волосся гладив тихо-лагідно? Ти пам’ятаєш, що це було тоді, коли я ще радо (вмів радо сміятися) сміявся, а ти була тоді ще дитиною. Потім подорослів я. І в моєму серці горіли молодеча надія і стара сердитість / гнів? / суворість? (щось так — подивися точніше: Gram) доти, поки якось гувернантка взяла в тебе з рук (відібрала) “Вертера“. Весна дозріла. Я поцілував тобі щоки, твої очі дивилися на мене велико і блаженно (великими очима ти дивилася). І була неділя. І лунали далекі дзвони і ліхтарі йшли крізь ялину (?). Чи є тут що? Мене це не зачіпає майже. Старомодно. 19 століття — з головою. Чи, може, попросити Тебе вислати четверту елегію (O Bäume Lebens, o wann winterlich?) — од одного цього рядка я не знахожу собі місця. Краще було б — останні його вірші — Рільке. Краще було б — діставши нове видання Поля Валері (невже там були самі його філософеми і жодного вірша?), зреферувати які шматики (геть краще було б вірші — і Поля Валері, і післябодлерівського поета (зараз забув прізвище — до Г.Аполінера, не...
[Одного аркуша (5-6 стор.) листа бракує.]
Дмитрику, чекаю від Тебе "Поэму горы" і "Поэму конца" Марини Цветаєвої. Певно, дістанеш цього листа, вже склавши іспити. Напиши, що то за меморіальний комплекс Бородая, присвячений Революції (це що, друге щось, не ця жінка з мечем на 72 м, куди їздив Брежнєв?). Де встановили цей меморіал війни — на Володимирській гірці?
Переписую тобі Кіплінга:
Коли ти бережеш залізний спокій всупір загальній паніці й клятьбі, коли наперекір хулі жорстокій між невірів ти віриш сам собі. Коли тебе не порабують мрії, в кормигу дум твій дух себе не дасть, коли ти знаєш, що за лицедії — облуда щастя й машкара нещасть. Коли ти вмієш ждати без утоми, ошуканий, не станеш брехуном обмовлений, не потураєш злому і власним не хизуєшся добром. Коли ти годен правди пильнувати, з якої вже зискують махлярі, розбитий витвір знову доробляти, хоча начиння геть уже старі. Коли зотлілі нерви, думи, тіло ти владен знову кидати у бій, коли триматись вже немає сили і тільки воля владно каже: стій.
Коли в юрбі шляхетності не губиш, а бувши з королями — простоти, коли ні враг, ні друг, котрого любиш, нічим тобі не можуть дорікти. Як знаєш ціну кожної хвилини, коли від неї геть усе береш, тоді я певен: ти єси людина і землю всю своєю назовеш.
Прочитав у 4 числі "Вітчизни" добірку Драча. І стільки робленого, вимученого завважив — на кілька сторінок тексту — два-три живих рядки. Не знаю, як буде мені, бо не пишеться, бо задушений сірістю, одноманітністю, не-самотністю.
Кінчатиму — будьте. Обіймаю всіх.
До мами й Марусі я напишу, бо це ж квітневий мій ліміт.
Дмитрику, повітай маму із Днем народження — за мене теж. Хай мамі здоровиться, хай Вам здужається і на краще живеться — Василь
16.V.81 р.
Пишіть, звичайно, на адресу Кучиного, бо, гадаю, поки Ви дістанете цього листа, я там уже буду.