Листи до рідних17 квітня 2021

Лист до дружини від 7.01.1975 р.

Дмитро - малий і великий - син і Гончарук з Єнакієво, далекий родич. Михася - Коцюбинська,.Світлана - Кириченко, Юрко - Бадзьо, Богдана - їх дочка. Олександра - сетра дружини, Валентин - її чоловік, Тамарочка - їх дочка. Вусате сонечко - Іван Світличний. Льоля - Леоніда Світлична.

Сервус! 8 сторінок, 5 відкриток

Отже, Валю, мені доведеться довго звітувати перед Тобою — за всі Твої дари (мав їх і після Нового року, але ще до Різдва). Тим більше, що водночас одержав менше висилання (бандероль) від батьків (підписано татовою рукою). Такщо до моїх тягучких бальзамів шостаковського, тобто бальзамів сурогатних, додалися Ваші справжні бальзами. Дуже тобі дякую, люба, і не май серця на свої зайві турботи через мої прохання. Коли дасть біг, я вже Тобі колись віддячу (сторицею, Валю, сторицею), а не дасть Біг — тоді хай сам і віддячує, аби йому, хто водить мною, не було гріха за мої негаразди.

Тепер звітую про листи: мав поздоровлення новорічні од Дмитра — малого й великого, Михасі, Богдани, Світлани, Юрка, Володі Міщенка, Тамарочки, Олександри та Валентина — красно всім дякую. Від Тебе, вірю, буде теж, але перегодом — у середині січня (ось твої вічні спізнення до мого швидкого поїзда!). Але це тільки побагачує твої барви янгольські, чи ж не так?

Боюсь наврочити, але поки я маю кілька добрих днів для писання і дай, Боже, аби так було і надалі. Одержав новорічний подарунок: проти Нового року мені снилося вусате сонечко, і від радості я прокинувся і довго лежав, мліючи в щасті. Шкода, що не маю адреси пані Льолі, і мої телепатичні зусилля не доходять до високих хорів їхньої господи, де живуть, нудьгуючи, добрі лари й пенати.

Мав іншу втіху, але оманливу: в 6 числі “Филологических наук“, які недавно одержав, є стаття про Сонети до Орфея, зовсім, правда, порожня, але автор її, якийсь Н.С.Литвинець (чути нашого брата!) на 10 сторінках власного пустомолотства дає уривки перекладів, зроблених А.Карельським. Оскільки це цікаво (особливо як на мого суворого суддю Юрка), то наведу перший сонет:

И к солнцу — ствол. О целый бор в звучанье! Орфей поет! О звонких крон хорал! И смолкло все. Но и в самом молчаньи зрел целый мир свершений и начал. И звери поползли из нор в низинах из гнезд, притихших в солнечных ветвях, и в первый раз не хитрость и не страх причиной были робости звериной, а слух привычный рев, и рык, и гам вдруг стали в их сердцах ничтожно малы, и где лишь норы жалкие когда-то растерянно ловили звук крылатый, где прежде в темном страхе тварь дрожала, там голос твой теперь, и столп, и храм.

Переклад нерівний, початок енергійний і досить оригінальний, але багато самодоточень і розріджень авторового тексту. Цей чоловік — засміливий, коли робить із прекрасного тексту Рільке своє, теж досить добре: Да, чтоб восславить! Он призван восславить гимном восстать из молчанья камней, сердцем своим преходящим заставить соки в божественном вспыхнуть вине.

Тепер, Вальочку, перепишу трохи своїх дозвершень:

Там тиша. Тиша там. Суха і чорна. І пишуть кола сиві голуби. І як не вдатися до ворожби, як ніч по горло мороком огорне. І вже здається: віщуни проворні перед тобою мечуть жереби. В квадратах жертв — чистописом журби — усепрощення, майже невідпорне. Свічадо спить. У ньому спить свіча, розплатана метеликом, акантом. В щопті аканту біль твій — діямантом кривавим оком дивиться одчай... Стань! Не стирай з свічаддя порохи! То все — твої страхи, страхи, страхи.

“Коли б не ти — оця зима…“, “Дозволь мені сьогодні близько шостої…“ - зб. "Палімпсести". Брест-Литовський проспект - нині проспект Перемоги у Києві.

Цей сонет мені якось виснився, і я його записав. При тому, що маю нехіть давати назви своїм віршам, цей міг би — дуже приблизно — означити як свічадо пам’яті. Але що це?

А це ще такий:

Коли б не ти — оця зима була б мені як нескінченна оскліла вулиця. Для мене без тебе і життя нема. Коли б не знав, що в тиші тиш і в пітьмі теміні немає твоєї свічки, що світає над тлумом спуджених узвиш, я збожеволів би давно. Щодень за днем, щорік за роком в набрякле дивлюся вікно і мигдалеве бачу око, Вітчизно, Матере, Жоно. Недоля ця, коли б не ти, мене б косою підкосила, коли б не ти, що проквилила і всі проглянула світи і, ніби райдуга, схилилась у сині ночі самоти.

І ще так Вальочку:

Дозволь мені сьогодні близько шостої, коли повечоріє надокола і транспорт задвигтить в години пік, я раптом з туги, з затканого неба, із забуття, з безмежної розлуки, од довгої надсади захмелілий, на Брест-Литовський упаду проспект. Ти не перечиш, люба, не перечиш? О не страхайся: між юрби людської я пропаду, розтану, загублюся, щоб ненароком лячний погляд твій мені ножем у серце не ввігнався. Тож не жахайся: я пройду, мов тінь. В ту арку муки я ввійду, мов тінь. І вже, коли задуманим дівчатком що перед цілим світом завинило дитинячою чистотою ока і немічністю власної цноти, ти неквапливо із трамваю вийдеш і перейдеш дорогу, щоб пірнути в надзірних сосон кострубатий смерк, тоді пірву я серце за тобою, обранившись по чагарях колючих, пильнуючи твій слід, котрий від краю душі моєї ліг на цілий світ.

Василь Стус із сином і Валентина Попелюх. Київ, 1967 р.

Піду в твій крок, мов здичавілий пес, ховаючи в ступнів твоїх заглибинах свій сором, острах свій, свою образу і радість, і жагу, і лютий біль. Я буду тільки тінню тіні тіні, спаду з лиця, із тіла, і з душі Єдиним серця жилавим листочком котитимусь під вітром власних бур. Ось ганок наш. Ти вже перед дверима натисла на дзвінок — і легко так важезну прочинила райську браму озвався син наш. Крикнути б. Але подати голосу не стало сили.

Померти на дорозі повертання — занадто солодко, аби господь нам не поклав у долі узголів’я.

Ти, звичайно, вибачиш мені самоцитації, як і ламентації, а що не так написано — ти мені скажеш. Адже ти мій масштаб світу. І, признатися, вже чую, як з’явилася якась добра шпара — межи мною і тим, що пишеться. Тому на вірші свої я дивлюся майже очуженим, вірніше — невласним оком, а тому мені було б відрадно чути всяку добру критику, що йшла б на користь тому, що з мене видихається.

"Подиху, вірша ясна течіє!.." - Перший сонет з Другої частини "Сонетів до Орфея" Р.-М.Рільке. "Зима. Паркан. І чорний дріт..." - не ранній Рільке, а оригінальний вірш Василя Стуса, в якому останнє слово "дріт" замінено на "кіт", очевидно, з цензурних міркувань. "О зови мене в свої години..." - 23 сонет з Другої частини "Сонетів до Орфея" Р.-М.Рільке

А тепер, Вальочку, трохи Рільке (з другої частини):

Подиху вірша ясна течіє! Завжди чистий усесвіт ласкаво повиває своє існування. Протитяжіння моє: йому піддаюсь без угаву. Хвиля єдина, котрої поступовим морем я зрів, найощадніший з усіх можливих морів, здобич далечі світової. Як багато цих, обширу знаних, місцин у мені позначилось. Вітру інші потоки — ніби мій син. Ти повітря мене пізнаєш? З місць моїх не забуло нічого? Ти, гладка обволоко, аркуш і вигин кожного слова мого.

Це перший сонет. Кінцевий варіант: вітру інші струміння — ти, гладеньке лушпиння (обволока — мені здається краще). Маю клопіт і з місцинами, а особливо — “місць моїх“ — але, бог відає, що там я, шукаючи, знайду, хоч усе зрозуміло, що мав на увазі Рільке, але чого я віддати поки не можу.

А це Рільке — передсонетний:

Зима. Паркан. І чорний кіт на білому снігу. І ворон між вербових віт гнеться в дугу. Дві похнюплені сосни смертельну чують корч. Світ цього царства сатани — головою сторч. Дві брами, вгрузлі в землю, тьма колошкає Танар. І духу-продиху нема од жалібниць, од мар. Зима. Паркан. Чорніє стовп. Мережка шпичаків. І коней золотий галоп. Вогненний грім підків.

Коло сонетів я останнім часом трохи попрацював, тож перепишу іще кілька, зроблених у різній мірі кондиції:

О зови мене в свої години що з тобою в вічній боротьбі що благають, наче пси провинні, як би викрутитись, лиш тобі видасться: нарешті зміг піймати. В непокорі цій — ти й сам єси. Вільні ми. І звикли проминати уготовану нам мить яси. Боязко ми прагнемо підмоги, чувши: ще заюні для старого, а для небувалого — старі нам по правді славити годиться адже водночас ми — сук і криця і загрози трунок о порі. (Це 23 сонет).

"Тихий друже далечей, ти чуєш..." - 29 сонет Другої частини "Сонетів до Орфея".

V

Тихий друже далечей, ти чуєш — дух твій множить сфери світові, як з дзвіниць суворих край звістуєш. Те, що з тебе соки п’є живі, за саму поживу дужчим стане. В вічнім перевтіленні творись. Що страшний твій біль? Вино духмяне з пива-трути встоїться колись. Будь же смислом ночі, на хресті власних дум, зібравши надмір моці: бо ж остання зустріч настає. А, забутий у земнім житті, мов притихлим долам: я в потоці і швидкій воді кажи: я є.

Цей сонет, 29-й, про який я Тобі не написав був, що маю (повторюю ще

раз: маю 1-3, 6, 18-29), мені, звичайно, найдорожчий і, окрім першого тривірша (Будь же смислом...), надзвичайно тяжкого, як і темного досить, для віддачі, я, здається із ним упорався, предобряче намучившись.

"Вашу природу, свічада, в цім світі..." - 3-й сонет, "Знала, трояндо, ти давні трони вершити..." - 6-й сонет Другої частини "Сонетів до Орфея" Р.М.Рільке.

Вашу природу, свічада, в цім світі жоден збагнути, як слід, не зумів. Ви наче діри гучливі в ситі заполонили перерви часів. Звикли ви тринькати залі порожні, смерком повиті, мов плетивом віт. Крізь живопліт ваш дереться вельможно люстра, мов хлопець шістнадцяти літ. Часом ви барви живої потік, дехто, здається, в вас сновигає, інших ви лячно справляєте вбік, лиш найвродливі лишаються в вас, поки за вашим лицем не засяє спалах нарцису в окрасі окрас.

Це сонет третій. Маю такі варіанти: крізь живопліт ваш іде переможно (це задля того, що слово вельможно має не зовсім прояснений для мене стилістичний тон). Крім того, фінал вірша не дуже здалий вийшов, а наявні варіянти-заготовки (квітка нарцису, розквітла враз; чи: квітка нарцису в чарі окрас) мене так само не задовольняють. І я не знаю, чи знайду ближчим часом що вартніше.

Знала, трояндо, ти давні трони вершити, простий вінець лямував келишок твій, нам же оці незчисленні повняві квіти невичерпні у вроді своїй. В одязі одягу ти ховаєш страждання, що, наче дух, схоже на жмут мигтінь, А окрема пелюстка — то уникання, зречення всіх одінь. Запах твій вабить нас од століть, назва кличе — бальзами її спивати, а нараз він, як слава, в вітрі стоїть. У найменні його ми ще й досі не певні. Прагне в лоно його знову вертати спогад, який нам дали наші благання ревні.

Це шостий сонет. У ньому маю варіант початку:

"Де ти набралась духу..." - 18-й сонет, "Так, як майстрові жест передчасний..." - 2-й сонет Другої частини "Сонетів до Орфея" Р.М.Рільке.

Знала, природо, ти давні трони вершити. Просто мережані вінця твої навсібіч. Нам же оці незліченні повняві квіти - то невичерпна річ.

Цей варіант початку мені видається кращий за те, що я перед ним написав, але все одно і йому багато дечого бракує.

Де ти набралась духу, о танцівнице, минуле перенести в животік? Цей ураган кінця, оце дерево руху — як їх цілком у свій спадок прийме добутий рік?

Чи не від того цвітеш ти, що виром своїм захопила тиші його чолопок? Не через тишу оця — (адже тиша — не сонце, не літо, ані тепло) — твого тіла спека — без краю й кінця. Але він ніс його, ніс — дерево твого екстазу? Чи ж не його це плоди спокійні: цей дзбан з пасмами стиглості, або визріла ваза? І в подобах: хіба ж не ти абрис лишала, коли твоя брова швидко писала тьмяну стежку блукань і перевтілень бран.

Тут, у цьому 18 сонеті, так само не задоволений фіналом, зробив варіант, яким теж не дуже втішаюся. Отже, замість дзбана — коряк (куди гірше) і:

Або в подобах: хіба ж сліду не залишалось, що твоєю бровою похапцем так на манівцях оцих самовертань писалось.

Переписую далі другий сонет:

Так, як майстрові жест передчасний щирі мазки з полотна зітре, часом свічадо усміх прекрасний враз із обличчя дівчат забере. Марно прагнуть при сяєві свіч ранком, чи ввечері при абажурі усміх піймати: лиш маски похмурі там, за серпанком справжніх облич. В що ви вглядалися, очі, як дихав жаром камін, що згасав без часу? В погляд життя, що навіки згубилось? Хто знає, земле, про всі твої лиха? Той, хто співає щедру ясу серцю, що в світі цілому забилось.

"Золото мешкає в пещених банках десь..." - 19-й сонет Другої частини "Сонетів до Орфея" Р.М.Рільке

Щось мені ця робота над другим сонетом не дуже до вподоби, але вже як є. Так само мало радості мав я і від розволіклого 19 сонета. Ось він:

Золото мешкає в пещених банках десь, і приватні справи заводить з відвідувачами. А сліпий той, жебрак, — він для мідного шага весь — наче місце порожнє, як порох поза кутками. При гешефті ці гроші чуються, як удома, перебравшись у шовк, гвоздики, хутра нові. Він, мовчазний, стоїть — слухає, як нерухомо сплять ачи прокидаються гроші, наче живі. О як вона прагне стулитися на ніч, долоня простерта ця! Завтра долю свою вона іспитує знову,

жебрами зморена, виснажена до краю, поки хтось, споглядаючи, з дивом збагне до кінця і прославить довге стояння. Тільки оспіваним — слово і лиш божественний — наслухає.

Узагалі, мушу сказати, що із тих 35 сонетів, які я вже переклав, далеко не всі мені до вподоби (на рівні, скажімо, 29 чи близько того). Так уже хочу звільнитися з цього квазісонетного рабства і одержати що інше до роботи (довша нехіть докінчити майже готові “Римські елегії“ Гете — того ж гатунку). І тепер, розігнавшись на Антонича, не знаю, що з того буде. Бо доба суперлятивів закінчилась, а з нею — і стара структура, форма письма. Коли вдасться відчути масштаб цього нового критичного письма, то, може, і з Антоничем щось і буде. А так — шкода й мови. Тим більше, що аж надто багато чого бракує для того, аби займатися Антоничем і доконати своїх роздумів коло нього (ні, не на тему поета, а саме поета).

Світлана - Кириченко. "Руді вуса" - мова очевидно про Вячеслава Чорновола, "чорні" - про Івана Світличного. "Довготриманий" лист - мова про довгу перевірку листа від дружини таборовими цензорами, які вирішували: віддавати листа в'язневі чи - ні. "Уривки зі статтіі" - очевидно мова про одну з чергових статей у "Літературній газеті (нині - "Літературна Україна", де в різних контекстах засуджували Василя Стуса та інших ув'язнених поетів, посилаючись активно посилаючись на заклик Миколи Холодного до тих, хто «заплутався в тенетах українського буржуазного націоналізму» від 7 липня 1972 року, надрукований в «Літературній газеті».

Повернуся до одержаних листів. Світлана прислала мені другу подачу Свідзінського — воднораз легкого і тяжкого, граціозного (шугне дрімлюга блискавицею) і цікаво незграбного (гарантом будем-перебудем) — а обидва з цікавою мовою, що часом заздрощі беруть (над дуроломом велелюдним). Цей другий Свідзінський, без грації “іще літо у телефоні“, але, здається, що він прагне до тієї ж грації, але тягота висить над ним і світить із рядка.

А конструктивність забудови, як і окремі міти (як ось: живицею не рану тощо), знають високе авторове мудре чоло — під сивиною волосся. Найбільше, звичайно, припали мені до вподоби “Гелгочуть гуси“ — із зумисною формою, в яку, як у перловиць стулки, закладено багато змісту. Тільки там бракує чогось — може, техніки, може напору, який покриває своєю хвилею той чи інший недогембльований текст. Хай мені вже вибачать чиїсь усміхнені вуса! Лиш не руді, а чорні!

Валю, тепер відповідаю на Твого останнього листа від 11.12. Отож,

одного листа, довго триманого, я одержав (де був Рільке), другого — з переказом статті — ні. Певне, їм вона теж не здається дуже переконливою, коли завертають її виклад. Уривки з неї, прислані Марусею, я прочитав — без особливого клопоту, бо чи ж може мене зворохобити той п’яничка з очима вчорашнього відірвиголови. Шкодую дуже, що слабує мама; їй бракувало ще тільки тромбів. Що ти мені казала, аби звернувся з ногами, вже не пам’ятаю.

Останнім часом я вже зовсім один, як бубон. І тезки нема, та й не буде скоро — десь чи не на цілий квартал залишаюся сам-один. Сподіваюся через кілька днів повернутися до роботи, але ще не знаю, як буде.

П’ю бальзам шостаковського, варю рум’янок, бабку, чуюся ніби краще.

Це, Валю, й кінець моєму листові.

Цілую Тебе, люба моя. Цілуй за мене сина, рідню, моїх добрих друзів, що не забувають мене. Вітай, будь ласка, моїх побратимів і посестер. Христос ся рождає!

Безсилий перед Твоєю добротою

7.1.75 р. Василь

dvstus@gmail.com
Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.