Дорогі мої! 6 сторінок
Сьогодні лише 7 грудня, а я вирішив написати до Вас новорічного листа, зважаючи на велелюдні розпуття до Вашої доми.
Я ще не на лікарні, сподіваюся зустріти там новий рік, а, може, й різдво, бо останнім часом чуюся дещо гірше, ніж звичайно. Крім того, надійшов мій час кожнопіврічної перевірки.
Останнім часом листи йдуть надто сутужно. Мав листа від Рити із Мандельштамом, великого листа від Шури з Рільке (велике Тобі спасибі, Шуро!), а від Тебе, Валю, лист був місяць тому, тобто нормально одержую те, що ти пишеш (окрім листа № 17, якого заарештували тут — “не подлежат разглашению сведения“ (і що Ти там тільки могла такого “неподлежащего“ написати!).
Вчора закінчив останній сонет із першої частини Рільке. Отже, всі 26 сонетів переклав — деякі близько до того, що хочу, кілька — якраз те зробив, чого прагнув, а чимало — таких, над якими ще працюватиму, аби хоч наблизитися до вартісного рівня.
Звичайно, перекласти 26 сонетів за 1,5 року — то не така вже й працездатність. Але коли зважити на особливості умов і часті розлуки з Райнером — то коефіцієнт віддачі значно підросте.
Зовсім недавно прочитав “Сина Кабарди“ і з приємністю зауважив деякі властиві Іванові стильові надверхи, яких майже не було досі за цілий рік нововисвяченого Івана. Зрадів, звичайно, й оповіданню Валерія (в тому ж номері). Прочитав статтю В.Міщенка в обласній газеті (за серпень) — з відповіддю тим, хто опікувався долею його попередніми роками (остання лектура — підсунута мені).
Коли дивлюся українську пресу (до речі, від “Вітчизни“ на наступний рік відмовився), коли порівнюю її з пресою балтійською (з неї часом мені деякі шмати перекладають), то впевнююся, що черговий напад інтернаціонального виховання окошився на нас і, здається, переважно на нас. І вже не хотілося б читати і “Літературної України“, яка кожного разу лише псує настрій і нічого не додає до того, що вже знане кількома минулими літами.
Валю! Щось незрозуміле сталося із пакунком, про який я писав і Тобі, і Світлані, і батькам. Маруся повідомила, що ніби Ти все вислала, що я просив (отже, і пакунок?), але пакунка немає. Тепер, звичайно, вже вийшов термін скористатися з нагоди, але якщо ти той пакунок на 5 кг вислала, то знай, що тут його не одержано (бандероль була місяць тому).
Як там Ольга Григорівна, як дєдя? Напевне, щось не дуже добре, бо мені днями снилася Ольга Григорівна і не дуже був добрий сон.
Ще одне, Валю. Можливо, Тобі всі мої неперсональні прохання затяжкі, через це, будь ласка, не збавляй труду робити ці ж пакунки Михайлові, як я Тобі казав при зустрічі. Я йому дам про те знати і буде простіше — і йому, і мені, і Тобі, звичайно.
Нарешті, дуже просив би Тебе сповістити, як ти чуєш себе матеріально (бо я не знаю навіть, чи на пенсії Василь Карпович чи ще працює). Будь ласка, напиши чітко. В мене тут є 80 карбованців, і я міг би їх Тобі переслати. Чи одержала Ти пакунок із книжками?
Попрошу Тебе, Валю — передплати Гете 10-томовик (десь саме тепер час передплати на нього). А коли не встигнеш чи не зможеш, то передай тоді це прохання Марусі. Я дуже хотів би мати цей 10-томник, хоч і роками ще не користуючись із нього.
Оце, здається, всі свої прохання до Тебе я висловив. Тепер — перепишу Рільке. Отже, по черзі.
XI В небо глянь! Там вершника немає?Надто рідко виявляє нас гордість долу, котру спонукає гордість висі, несучи всякчас загнана, приборкана природо, суть буття, себе ти пізнаєш? Тільки гніт нові звістує броди, рух вперед, вертання — не збагнеш. Це вони? Чи може, їм несила спаруватись в упряжі одній?
Далеч безіменна розлучила стіл і луки. Спілка зорегрон ошукає. Краща із надій: вірити фігурам в однотон.
Зразу скажу, що цей сонет був мені дуже темний, а тому всі вади його, помітні з тексту перекладу, я чую, але поки не докладатиму рук, поки не збагну цілої структури, як вчить замовклий Юрко.
XVI Друже мій, ти сам-один, бо то ж... світ цей ми жестами і словами робим своїм — тільки тими частками, де він найслабший чи вводить у дрож. Хто пальцями вкаже на запах? Хіба сили ворожі ти не помічаєш, скільки не є їх? Померлих ти знаєш і острахом повнить тебе ворожба. Бачиш, судилось нам разом терпіти частку цю, працю незвершену, ніби то є вінець. Хто зарадить цій хибі? Адже не ти мене в серці плекав. Ріс би я швидше, щоб, космами вкриті, бог упізнав мої руки: Ісав!
У цьому сонеті бракує мені ясноти логічної в’язі. Крім того, маю клопіт із дольником чи синкопованим ритмом (надто тяжко дається оця органічна аритмія, ця наближена до невимушеної розмови оповідь). Тут, певне, доведеться деякі рядки чи й катрени перебудовувати, але так само кладу напотім усе це.
XXIII О лиш тоді, як літ, мет котрому не треба, випірне в тиші неба сам свавільний, як світ, щоб подоб яснотою ніби меткий літун бавити вітер грою, крутячись, наче в’юн. Тільки як щире “куди?“ зрослого апарату зборе дитячу пиху, стане зухвалий з жади успіху далям за брата близячи їх на шляху.
Коментувати особливості цього сонета — зайве; всі вони — перед очима. Скажу просто, що тут така ж мені рахуба, як і з 16, але рахуба побільша. Це той сонет, перекладом якого я найменше задоволений, а зробити щось — поки просто безсилий.
XXIV Що ж, боги ненадливі, нашої дружби старої маємо ми поцуратись ачи напитати тільки на карті її, ту, що міцної криці не знає і як ту зброю плекати? Велетам-друзям оцим, котрі з мерцями нас розлучають, про наші муки байдуже, наші учти далекі, між купіллю і нами відстань росте, а їхнім гінцям, що загайні дуже, нас не настигнути. Кожен самотній нині геть залежить від того, що другого він не знає, стежку ми кладемо не як меандр на глині, але як міру. Давній вогонь палає тільки ще в казанах, де молотки все тяжчі. Тратячи силу, ми наче плавці пропащі.
Скажу, що 10-12 рядки цього сонета я проходив навпомацки і не певен, що не збився з путі.
XXV Нині тебе я волію, лиш тебе, о мій квіте, назви котрого не взнав я, — це єдине з жадань: ще раз згадати і вам, окраденим, появити посестру славну оцих неподоланних волань. Як танцівниця нараз, чуючи в тілі вагання, спиниться, ніби її юність проймає метал, мрійна й заслухана — вже бог усеможною дланню в серце її нестійке пісні заронює шал. Неміч близька вже. І кров, зборена тьмою, стемна вилискує, ще марить весною, ще, начуванне, вирує серце, немов молоде, але гамується рвіння смерком і яром заки та кров під страшним долі ударом в навстяж відкриту смертну браму зайде.
XXVI Але, божественний, ти й наприостанку співаєш, сонмові лютих менад серце не давши своє. Ти, чудовний, цілком їхній зойк заглушаєш, а нагірній твій спів понад хаос постає. Хто б з них розбити спромігся ліру твою або дух? Як не шаліли вони, як у борні не жбурляли камені гострі, що їх в серце тобі метали, — ніжність поймала твоя, їм відкриваючи слух. Помстою знищений ти, караний, ти відбринів, але відлуння твоє в тілі левів відгукнеться, скелям, пташкам, деревам чути подосі твій спів. Боже утрачений, ти знак, нескінченний в віках,
дертий злобою, твій дух проскурами роздається, отже, ми вуха твої, ти — на природи устах.
Ну, ось, Валю. В Тебе тепер мають бути всі мої 26 сонетів першої частини.
Якщо я зберуся з часом, силою і т. ін., то якось перепишу тобі в листі їх усі 26, але, певне, це буде вже тоді, коли вони стануть більш-менш кондиційні.
Сієї ночі знову снився Дмитро — підряд кілька ночей — і все якісь хованки-настигання, майже онтологічний мотив.
Ось тобі трохи своїх віршів.
Посоловів од співу сад, од солов’їв, і од надсад І от самотньої свічі, і од жалких зірок вночі. У небі місяць горовий скидається як пульс живий. Як вщухле світло, сяють вишні опонічні. Допіру лив високий дощ. І многогрішні мої бажання остудив.
Я двері прочинив з веранди, де кострубатий вертоград, собі не в силі дати лад, пильнує перший сон троянди. Свіча затріпотіла — й світло, мов голуба, пустила в лет і зір замерехтіли титла, зверескнув мерехтом букет, обпившись ніччю. З того раю радів я, згублений в світах, коли по звомплених зірках сам — і смеркаю і світаю.
Схились до мушлі спогадів — і слухай. Усе, чого не зволиш, донесе насторчене струною пружне вухо, що, як не ошукає, то спасе. І визволить із німоти і тиші і від тяжкої — з кулаки — журби. У сивому, у сніжному узвишші налаштувала доля жереби. Поверне все — ні в чому не відмовить і обдарує певністю сповна блакитна мушля, та, що луни ловить і від вслухання стала голосна.
V
Пірнай у сон - і забуттям окрийся! Хай зашпори від серця відійдуть І, терплячи покару, покорися і поцурайся навернути путь до зустрічі. Бо пам'ять відбігає, як кров тобі з обличчя відійшла. Десь погорою голос сновигає, згубивши рідні контури села. Із тих узвиш, з тієї високості пади, згорнувши крила, до долин, де ясмину набрякли ярі брості і склеплено повіки білих стін. Там цятка є: метеликів чотири усілись по кутках - і тугу тьмять. Кохана спить. У синьому потирі - вино кохання і вино проклять.
Бувайте здорові, любі мої. Щедрую Вам щастя-долю в Новому році. Цілую Вас, славні. І — дякую — за добрість Вашу. В.Стус 8 грудня 74 р.