Лист до дружини від 9.04.1973 р.

Дорога Валю!

Ти хворієш? Що з Тобою? Хіба ж Тобі можна слабувати? Пишу Тобі нашвидкуруч, одержавши листа від батьків. Їхати можна, але думаю краще 24 або після 1 травня, бо Вам із мамою можуть зіпсувати і Великдень, і перше травня: промурижать кілька днів, а аж потім дадуть дозвіл. Але я нічого порадити не можу, бо це світ навпаки. Якщо запитати про щось у начальства чи — боронь Боже! — попросити, вони зроблять так, щоб вийшло ще на гірше. Бо їхній фах — збиткуватися, б’ючи по найболючіших струнах.

Згадка про хворобу дружини, очевидно пов'язана з повідомленнями від батьків чи сестри Марусі. Невдала поїздка на побачення на початку 1973 р. закінчилася не лише непобаченням Василя з Валею, але й нервовим зривом, а потім і розладом здоров'я дружини. Правдоподібно, що це було спровоковано якимось інцидентом в Мордовії, про що, втім, В.Попелюх ніколи особливо не розповідала.

Отож, коли Вам заманеться — тоді й їдьте. Май на увазі, що телеграму я не завжди можу дати, бо вона йде за рахунок одного листа. Мені то тяжко втрачати — цю змогу листа.

Я надіслав листа в Донецьк десь 2-3 квітня, а в зв’язку з тим, що одержав пізніше листа від Марусі, міняю термін листа до Тебе.

Отже, везти сюди нічого не можна, бо не дадуть. Хіба що майку-труси, спортивний костюм чорний за 5 крб., шкарпетки чи носовички. Ні продуктів, ні речей не дозволять. Листи я мав раніше, тепер не йдуть. Мав від Оксани Яківни /Мешко/ (один), Рити /Довгань/ (3), Олега /Орача/ (4), Міщенка (1). Дякую всім. Від Михасі /Коцюбиниської/ — тільки повідомлення про вручення, а листа не віддали, я зчинятиму тут ґвалт, а Михася — нехай там. Що немає повідомлень, треба зчиняти ґвалт, бо це явне порушення.

Надіслав листа на ім’я Руденка — кілька днів тому. Що там з Оленкою, Вірою та їхніми татами? Я в цьому глухому мішку ніц не знаю.

Чомусь нема чуток від обох Василів /очевидно, мова про Голобородька й Захарченка/. Як Дмитричок — пиши.

Мав бандероль із Донецька — дуже не до речі. Але вже як є, бо і слати в них нічого не можна, крім канцтоварів (зошити, олівці, ручки, стержні, гумка, поштівки, конверти) та сухих кондитерських виробів (вони ж — що схочуть, те й завернуть, або й зроблять так, ніби я від неї відмовився). Вони можуть брехати за сто песиголовців, але їм я вже не йму жодної віри. Брехуни, яких тяжко й уявити. Із совістю — так само.

"Вимріяна і жива донині..." - написаний 25.01.1972 р. і включений до зб. "Час творчості". В таборі відновлений з пам'яті чи створений наново, оскільки рукопис поетові не повертали. "Вік би не бачити й не чуть..." - 26.01.1972. "Невже ти народився, чоловіче..." - "Час творчості" (26.01.1972) і "Палімпсести".

Отже, далі — вірші. Це краще, що я Тобі можу написати.

Отже:

Вимріяна і жива донині, незнайома, але й знана теж, заховавшись в довгій самотині, вже мене не кличеш, не зовеш. Сто доріг, як змії, розплатались в тисячі незвіданих розлук. Все життя жилось, немов прощалось, як прощається з стрілою лук. Я тебе не відлюбив, не випив, навіть ти сказала — недопив. Сумовитий вечір десь захлипав і фіранки чорні попустив. Ти єдина в самоті розрада, просвіток смеркальної пори. Не кажи — тебе чекала зрада і любов ждала — не говори. Як тепер до тебе я вернуся? Сном? Явою? Мертвим чи живцем? І до кого словом обронюся зболеним? Перед чиїм лицем довго повідатиму про долю — ту, що ніби зашпори зайшла в душу. Але долю — славословлю. Ти страждала? - Отже, ти жила.

Чи:

Вік би не бачити й не чуть про тебе, скрипко чорна, а вірші йдуть, і йдуть, і йдуть, неначе кров із горла, і пахнуть рутою, котра уже напівзабута, і пахнуть м’ятою. Добра мені сам бог прелютий був зичив, даючи цей хист проклятий — віршувати на власну голову. А зміст? А змісту не добрати. Коли топилася душа в грайливім струмуванні, ти відчайдушно полишав всі приписи посланій, де стільки ком, рисок, крапок — сам чорт там шию зверне. Сердешний наживеш порок чи совісті каверни. Добром об’яснена душа велить вогнем палати. Ти лиш за хистом полишав право — обирати собі дорогу. Бо він, а ти — був раб. Не блазнем, а рудокопом. Домовин таланту вічним в’язнем.

Чи:

Невже ти народився, чоловіче, щоб зазирати в келію мою? Невже твоє життя тебе не кличе? Чи ти спізнав життєву путь свою на цій безрадісній сумній роботі, де все людською мукою взялось. Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі, твоїм нещастям серце пойнялось моє недужне. Ти ж — за мене вдвоє нещасніший. Я - сам. А ти - лиш тінь. Я є добро. А ти — труха і тлінь. А спільне в нас — що мертві ми обоє дверей обабоки. Ти там, я тут. Нас порізнили мури, як статут.

"Тут сни долають товщу забуття..." - "Час творчості" (27-28.01.1972), "Палімпсести". "Вертають журавлі на ветхі гнізда..." - "Час творчості" (19.04.1972).

Чи:

Тут сни долають товщу забуття і виринають з теміні, як змії. Тут на кону забутого життя блазнюють, корчаться, як лицедії вертепних інтермедій. Тут живе ховається у смерк і так існує, пропахле смертю. Небо гробове за нами назирає і вартує, щоб не згубити. І в хапливий сон убгався гострий, ніби ніж, прокльон, і провертається в душі розверстій. Бо він — найбільший ворог твій — спішить моєю кров’ю лезо окропить, щоб став і ти такий, як треба: черствий.

Або:

Вертають журавлі на ветхі гнізда, і знову гріють витрухлі кубельця —

то він посидить трохи, то вона: попустять крила, щоб було тепліше утраченим згадкам. Поживу носять, збираючи на древньому болоті, де ще позаторішня рогоза. Але для кого та твоя пожива? Журавлику, згодовуй журавлиху. Вона за тебе старша, але ти за сина їй і друга і дружину. Вона за тебе слабша, але їй нестерпніше оце життя старече, немов пригадування. Ці кружляння, сліпучі, плавні кола високості, солом’яні острішки, перші котики і літеплене кумкання в ставку. Це молоде курликання малечі і сіра тінь по голубому леті і жебоніння круглого струмочка, і задесення жовтодзьобий крик. Усе в минулому, що на ході пристало і довго-довго відступало в сутінь, немов понадморського перелету це перламутрове курли-курли. Усе в минулому, а ти на кладці віку постій на ’дній нозі, поляскай дзьобом, коли німує первозданна тиша, жовтогарячий і мосянжний світ. Усе в минулому. Та треба гріти його старечим тілом, щоб вернути з непам’яті те все, що не вертає, але на скарзі, ніби на крилі, ще допильновує старечих років на вірі, що од срібного шнурочка урветься чиста ясногорла тронка, і закружляє молода журавочка понад давно занедбаним гніздом, де журавлиху журавель годує, немов дитину, матір і дружину, і коло неї бідкається, ставши позаду смерти власної. Ізбоку життя, де згадок сірі вервечки. Спогадування — ніби смерть уроздріб.

"Цей шлях — до себе. Втрачена земля..." - "Палімпсести".

Або — для Дмитрика:

Ти творишся, синочку мій, у світ. Ти творишся і жебониш, як бджілка на яблуні крислатій, що з причілка до тебе похиляє пасма віт. Так тонко пахне яблуневий цвіт! Отак мені твоє дитинство пахне, і вже попід ногами стежка тряхне, і ніби дві бабусі, край воріт, воркують теплі липи. Мій синочку, мій золотий пшеничний колосочку, моя відрадо, пом’яни мене в цій галактичній, в померках, розлуці, згадай, як татко брав тебе на руці і нам світило сонечко ясне.

І:

Цей шлях — до себе. Втрачена земля в ясному розвидняла сновидінні,

аж зустрічні наїжилися тіні. І ти — чи то старий чи немовля — геть розгубився в колі давніх років. А світ знайомий тільки скинув оком — і не впізнав. Стоять дружина й син, радіючи між радісних ростин. Так оберего, непомітно, боком ти близився до себе. Потерпав розбити шкло тремкого сновидіння, та зустрічні наїжилися тіні від чорнобривців і гірких заграв.

Отже, Валю, в квітні мені не можна ніц, навіть телеграми чи поштівки. Цілую Тебе і синочка, обіймаю рідних і знайомих.

Вітання — всім добрим людям. Для Дмитрика поклав 5 марок.

9.4.1973 р. Василь

"Я там стояв на кручі..." - "Час творчості" (28.06.1972) та "Палімпсести".

Є час багато над чим думати — і тоді, коли працюєш, сіреч шиєш рукавиці, і коли читаєш, тобто працюєш, і тоді, коли спиш.

Оце переглянув число 3 “Радянського літературознавства“ — наукові статті Зубкова, Жулинського. Здається, тільки Івакіна можна дивитися. Люди ведуть паразитарне існування — на науці, що є тільки quasi. Вони набралися фраз, як бліх, вигадують проблеми, категорії, тенденції (хоч ці автори — і на те нездатні), цитують чуже, обсмоктують чуже, а чи чують себе кастратами духовними? Що їм відміряно? Що — покладено їм? Ніц. Смерть спостигла їх іще до народження. Бо — таке вже життя:

стара, як світ приповідка. Нічого живого, нічого справжнього, нічого свого. Що той поліцай знає про слов’янофілів? Чи задумувався коли чим живилося їхнє полум’я? Він лише проставляє знаки — як стрілочник залізниці, якою він “перепускає“ поїзди, що давно проїхали без його цуценячого дозволу. Але він існує. Він є: так йому здається. Можна було б брати ширші сфери — з прозаїками, поетами, що бовтаються в дистильованій воді, влитій у болото для природності вражень. Як би мені хотілося погомоніти зі старими друзями — про все це, але друзів нема — вони десь далеко, десь по той бік мене.

Прочитав “Сповідь“ Л.Толстого. Сподівався на більше, ніж знайшов. Тут бракує усяких біблій та євангелій. І я розумію, чому так спрагло прихилялися Шевченко і Достоєвський до цих криниць незглибимих, наслухаючи нагірню проповідь.

Ось Тобі, люба, кілька віршів:

Я там стояв на кручі між стовбурів дзвінких. Рожеві тьмили тучі мій осіянний лик. Між небом і землею червоно-чорний птах самотністю своєю знакує віщий шлях. Мідяногорлим гласом сосновий мрів орган. Красо моя, окрасо, бери мене у бран. Чи порабуй і д’горі навіки піднеси, ачи віддай покорі, чи в радості спаси. Почав я доростати сподіваних небес. Розлущувались грати, як крига, берег крес. І так звабливо звисли, мов кетяг виногрон, ієратичні числа бажань і заборон: постали між сузір’їв і знакували путь, котрою тільки щирі на смертний одр ідуть. Минулися бравади. В душі — біди трубіж. Провалля автостради вилискує, мов ніж.

"І світ існує мій по той бік мене..." - "Час творчості" (27.06.1972). "Стань збоку, подивляючи вертеп..." - "Час творчості" (29.06.1972). "Мені зоря сіяла нині вранці..." - "Час творчості", "Палімпсести".

Або ж:

І світ існує мій по той бік мене. Увесь, немов покинуте багаття, спокійно дотліває чи вогнем пойметься зопалу у кілька нападів — мене до себе марно привертає, бо вже туди заказано путі. Живи на віддалі од себе. Слухай забутих голосів різноголосся, щодня-щоночі позирай назад — туди, де, відгороджене довіку, минуле скулилось, немов за шклом. Воно горить, немов свіча, — по той бік твоєї пам’яті: твоя кохана відносить сяйво далі, далі, далі, як голка, прошиваючи пітьму. А ти дивись і жди. Вона от-от, от-от вона розмиється у темряві і ти пірнеш у темінь. І кінець благословить тебе своїм пришестям, що квапилось до тебе. І — занадто.

Ти ждав його? Ти - ждав його? Мовчи. І не розпитуйся. Мовчи. Не треба троюдити відгомонілу душу. Вона хай спить. Хай спить вона. Хай спить.

Або ж:

Стань збоку, подивляючи вертеп. І непричетний вже до інтерлюдій, віддайся довгій, мов життя, маруді. Ти ніби стерп? Ти - стерп уже? Ти - стерп? Піднявся кону моторошній креп: забігали, заговорили блазні — украй щасливі ачи вкрай нещасні. Стань збоку, подивляючи вертеп. Лише добудь вистави до кінця. Не мед, здається, навіть глядачеві? Усе — дарма. Довліє злоба дневі. І - дотлівають рампові сонця. Ти в межипросторі. І — посеред. Життя і смерть — оце і вся вистава. А німота заходить, ніби слава. Проте й вертепна слава — теж не мед.

Проект Стусове коло".

Або ж:

Мені зоря сіяла нині вранці, устромлена в вікно. І благодать — така ясна лягла мені на душу сумирену, що я збагнув блаженно: ота зоря — то тільки скалок болю, що вічністю протятий, мов огнем. Ота зоря — вістунка твого шляху, хреста і долі — ніби вічна мати, вивищена до неба (від землі на відстань справедливості) прощає

тобі хвилину розпачу, дає наснагу віри, що далекий всесвіт почув твій тьмяний клич, але озвався прихованим бажанням співчуття та іскрою високої незгоди. Бо жити — то не є долання меж, а навикання і самособоюнаповнення. Лиш мати — вміє жити, аби світитися, немов зоря (це перший мій вірш у КГБ, 18.1.1972).

Або:

"Яке блаженство — радісно себе..." - "Час творчості" (18.01.1972 р.). "Оце твоє народження нове..." - "Час творчості" (18.01.1972 р.), "Палімпсести". "За читанням Ясунарі Кавабати" - "Час творчості" (21.01.1972 р.), "Палімпсести".

Яке блаженство — радісно себе пуститися, неначе човен берега. Не нарікай і не шкодуй, сердего: тобі все ближче небо голубе. Як легко, збувшися старих вериг, почутись вільному, з собою в парі! В нічнім вікні горять волосожари снігів і криків, усмішок і криг, що, слава богу, видяться крізь відстань. Блаженна смерте! Рано ще! Не надь. Та довжиться твоя висока падь і душу виголублює пречисту.

Або:

Оце твоє народження нове - в онові тіла і в онові духу. І запізнавши погляду і слуху нового, я відчув, що хтось живе в моєму тілі. Нишком вижидає мене із мене. Вабить повсякчас, щоб погляд мій засвічений обгас, неначе свічка. Врочить і навчає, що хай би грець, що й місця не знайду

од погляду зухвалого, що сниться і видиться, коли мою біду дотіпує громохка громовиця. Це він для тебе обживав ці мури, іще тебе не знаючи? Це він шукає шпари у твоїй натурі, аби солодкий близити загин? Розкуто як аероплан реве, лишаючи про згадку пасма сині. Ввійшло у душу радісне тремтіння. Це - смерть. І це - народження нове.

Або:

Ясунарі Кавабата (川端 康成; 11 червня 1899, Осака — 16 квітня 1972, Токіо) — японський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури 1968 р.

За читанням Ясунарі Кавабати

Розпросторся, душе моя, на чотири татамі, або кулься від нагая або крийся руками. Хай у тебе є дві межі, та середина — справжня. Марно, невіре, ворожить: молода чи поважна. Посередині — стовбур літ, а обабоки — крона. Посередині — вічний слід (тінь ворушиться сонна). Ні до неба, ні до землі — не сягнути нікуди. Чи у мене ви замалі, хорі добрістю груди?

Чи не мріяв я повсякчас, чи не праг, як покути, щоб заквітнути проміж вас, як барвінок між рути. Як то сниться мені земля, на якій лиш ночую, як мені небеса болять, коли їх я не чую. Як постав ув очах мій край, ніби стовп осіянний. Каже — сина, бери, карай, він для мене коханий. Тож просторся, душе моя, на чотири татамі і не кулься від нагая і не крийся руками.

Або:

Саморобна ікона, зроблена з листівки Василем Стусом у сел. Матросова у 1977 р. Стояла на його робочому столі і в Києві в 1979-1980 рр. "Наснилися мені мої кохані..." - "Час творчості" (22.01.1972). "Аж ось воно, блаженство самоти..." - "Час творчості" (23.01.1972).

Наснилися мені мої кохані і кожна з них чужа і не моя. І кожна, мов холодна течія, моєї віри підмиває камінь. І кожна з них, убрана до весіль, несе в руках сумний букет трояндний - рясний, як радість, ярий, наче біль, що чим нестерпніший, то більш принадний. Гуртом рушаємо до когось в гості, а тому очі круглить переляк. Не сподівався він стількох друзяк: стоїть блідий, сумний, простоволосий. О ні, не надарма оцей парад, мов поховальний хід. І я сумую, не знаючи, котру з своїх троянд - червону ачи білу подарую, аби не сприкрити. Здається, сто смертей взяло мене під руки і згубило межи собою. Ледь допіру дніло, і ледь торкався сон моїх очей.

Чи:

Аж ось воно, блаженство самоти, й розкоші спокою - на всю планету.

І стільки сили додалось поету, і стільки дум, і стільки висоти! Ану скажи - ти був її запраг коло ставка, де в соснах висять зорі? Світлішала душа у мертвім морі? Ти, навіжений, був її запраг? Тепер свої бажання недозрілі крізь штольню спроневіри пронеси. І більше вже нічого не проси в богів, що все життя тебе дурили.

А це було розлукою:

"Мов лебединя, розкрилила..." - "Час творчості" (25.01.1972, 12-й день після арешту), "Палімпсести". "Як моторошні сни, ці дні і ночі..." - "Час творчості" (25.01.1972), "Палімпсести" (модифікація першого рядка "Як моторошний сон...").

Мов лебединя, розкрилила тонкоголосі дві руки, ледь теплі губи притулила мені до змерзлої щоки. Сльозою темінь пронизала в пропасниці чи маячні, казала щось — не доказала. Мов на антоновім огні, не чув нічого я й не бачив. В останньому зусиллі зміг збагнути: все, тебе я втрачу, от тільки заверну за ріг.

Або:

Як моторошні сни, ці дні і ночі пригнічують мене і додають безмежних сил. Хоч силоміць ув очі засилюй сон. Привиддя

постають спогадані, згорьовані, урочі. З моїх артерій кров солону точуть, а як уп'ються - з мертвих постають. І перегуслі зойки, мов туман, зависли над вікном, беруть у бран мене, німотного, і вгору зносять, де по тобі вітри тонкоголосять, і вже в путі нашіптують мені якісь слова, облесні та чудні.

.

dvstus@gmail.com
Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.