Лист до ЄВГЕНА АДЕЛЬГЕЙМА

Шановний Євгене Георгійовичу!

Передусім — дуже Вам дякую. І — не стільки за позитивну, як у нас зветься, рецензію, скільки за те і, може, тільки за те, що вона — дуже людяний відгук на доробок автора, чиїх багатьох думок Ви не поділяєте. В авторові рецензії на “Зимові дерева“ я пізнав добру людину. За це дякую: людяність — найбільша, тому й така рідкісна достойність теперішнього митця.

Мені навіть захотілося самопрорецензуватись — для Вас.

Євген Адельгейм (1907-1982) - український критик і літературознавець. У 1970-му редакція видавництва "Радянський письменник" дала йому збірку "Зимові дерева" з "рекомендацією" написати розгромну рецензію. Є.Адельгейм написав глибоку посутню рецензію, реакцією на яку став цей лист В.Стуса.

Як на мене, песимізм мало чим різниться від оптимізму. Як і всі антиномії, сіамські близнюки: добро і зло, ніч і день і т.і.

Мій песимізм іде від розуміння безглуздості людського життя і його неможливості — водночас. Єдиний смисл — у народній приказці: народився — то мучся.

Але є мудрі поняття: так на роду написано, судилося; дав бог і т.і. Таке осмислення здається мені найсправедливішим. Тобто ніяких нарікань на життя, навіть абсурдне.

Мій оптимізм-песимізм: живу не я, а — мною. Живе природа — через мене, тому я мушу жити — мушу на рівні здатності моєї екзистенції.

Людина шанує життя — і тоді, коли їй важко чи й нестерпно важко. Але свічка індивідуального людського існування, запалена природою, землею, Богом і т.і., має горіти — стільки, скільки їй дано.

Коли Вам здається, що мені тяжко, то це тому, що тяжко живому — в змертвілому світі отруйних соціальних інтеграцій. Тяжко тому, що животіння мають за повне існування, а пробу квітування сприймають за асоціальну.

І ще одне: мої оскарження — глобальні, а не якісь вузькочасові, режимні і т.д.

Ось Вам іще одна вірша — з подякою:

Сто дзеркал спрямовано на мене — в самоту мою і німоту. Справді — тут? Ти справді — тут? Напевне, ти — таки не тут. Таки не тут. Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти? Урвище? Залом? Ачи зигзаг? Ось він, довгожданий дощ! Як з решета! Заливає душу, всю в сльозах. Сто твоїх конань. Твоїх народжень. Страх як тяжко висохлим очам! Хто єси? Живий чи — мрець? Чи, може, і живий і мрець? І — сам-на-сам?

З повагою

Василь СТУС

Публікується за автографом — ІЛ, ф.170, №2141.

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.
Інші публікації з "Листи до друзів та знайомих"