Листи до рідних07 грудня 2020

Лист до батьків від 4.11.1984 р.

Дорогі мої!

[Закреслено цензурою.]

Зразок цензурних викреслень у листах Василя Стуса Пєрмського періоду

Од Вас так само давно нічого не маю. Вже думаю — чи все гаразд коло Вас, особливо з мамою. Чує моя душа, що й Валя слабує. Десь був лист Дмитра — од 16 вересня. Ще був лист Марусин. Ось і вже.

Я просиджую час головно за англійською мовою, що більше займаюся нею, то більше вона мені подобається — своєю стислістю, дуже продуманою граматикою, мовним мисленням, сказати б. Цікаво, що це мова германської групи, а стільки переваг перед німецькою (в плані компактності). Мізкую собі над пра-мовою бритів, тобто кельтською (чи — галльською) мовою, що широким потоком розлилася була аж до заходу України. І — коли б умови були — зайнявся б я підрахунками спільних лексем. Особливо цікаво, що сліди схожості є в синтаксисі (керуванні дієслів, формах вислову і т. п.). Мені, на жаль, невідомо, чи хто займався цим чи ні. Особливо — на рівні синтаксичних тотожностей. Чує моя душа, що ці синтаксичні тотожності, може, найглибші в часі, бо вони оформили форму, тобто сліди їхні майже на позасвідомому рівні, а тому сягають позачасової сфери (інакше — часові найменш підвладні).

Читати нині особливо нічого. Всі журнали порожні. Шкода тільки грошей, що їх збавляєш на цю періодику. Кажуть, нема лиха без добра. Так і мені. Насилу нашкріб на кілька журналів України на 1985 рік, бо не маю грошей, але це між іншим. Прошу не висилати мені їх, якось обійдуся сам. “Ларка“ частіше не дістаю, отож кожномісячних заробітків (5-10 крб.) вистачить на друге півріччя. Зрештою, маю багато досі не опрацьованих книжок, що вимагають великого труду (головно — іноземними мовами).

Зараз перебуваю такий час, що майже нічого не пишеться. Певне, потрібна повна самота і повне самозосередження. А це — завелика розкіш, як на мене.

Поступово застановляюся над думками про паразитарність культури, хоч і як боляче про це думати. Упродовж усієї історії 99% митців були служками можновладців: виконували їхні забаганки, маючи за те змогу добре жити (тобто паразитувати). Митці губили принциповість свою, діставали, як поденний наряд, те, що згодом стало зватися закономірністю мистецтва. А народ упосліджений творив свою культуру, часом — ніби-культуру (карнавальне мистецтво), програючи на одному (Пікассо і митник Руссо, Мир искусства і Піросмані, Кричевський і Собачко-Шостак — які ж вони різні!), але й виграючи на іншому (дусі, що відкривався примітиву і утікав од холоду академічного).

Так що т. зв. культура розтеклася двома струмками, геть несхожими і функціонально різними. От і виходить, скажімо, що інший народ має могутню культуру вищих верств, але народу байдуже до неї, бо вона його не запліднила, більше того — вона, ця культура вищих верств, правила за ще одного експлуататора, якого слід би було ненавидіти, але до ненависті не дійшло: байдужість народу до цієї культури — гідна плата за зраду, за станові привілеї, за рабство духу. Бо які то душпастирі, що не піднялися над рабством духу, що згодували душу компромісами і компромісочками, заким, як маркітантки, не опинилися в обозі ясновельможних усе-і-всіх-кривдників. Тому мистецтво лизоблюдів утратило на волі, на буттєвості, втратило на етиці й випендрюється чистою естетикою, яка буцімто най-най-вища за всякі інші приписи. Кому вона потрібна, ця безмозка, бездушна, безсовісна естетика! Так мало людей було, кому боліли ці питання — як-от Толстому, Швейцеру (та чи багато таких?).

Альберт Швейцер (нім. Albert Schweitzer; 1875 — 1965) — німецький філософ, музикознавець, лікар, місіонер в Африці. Лауреат Нобелівської премії миру 1952 р. за місіонерську діяльність. А.Швейцер говорив: "Я є життя, яке хоче жити, і я є життя посеред життя, яке хоче жити". І ще: "Ідея благоговіння перед життям постає як реальна відповідь на запитання про те, як людина і світ співвідносяться один з одним. Про світ людина знає лише те, що все суще, як і сама людина, є виявом волі до життя... А єдино можливий спосіб надати сенс існуванню людини полягає в тому, щоб підняти її природний зв'язок зі світом і зробити його духовним.

Є ще один аспект: дивною тотожньою протилежністю цим маркітантам од мистецтва є творчість народних (буцімто) письменників — без народу і без читача. Скільки їх — етиків-першокласників, що все життя ходили до школи мистецтва, а так і не піднялися вище церковно-приходського рівня. Є їх чимало і в російській, а ще більше — в українській літературі. Такі вони полум’яні, такі чесні, такі віддані, але такі малоосвічені, а то й просто — неписьменні. Як казав Самійленко, “Тарас Григорович помер, Їван Степанович у нас тепер“. Щось я забув уже — який вододіл існував у М.П.Драгоманова, що розділяв великоросійську і російську літератури? Здається, у нього був інший план, інший принцип розрізнення, але попри інший принцип територія поділу буде, мабуть, однаково схожою.

Література втрачає вітальний дух. Література стає цариною анемічних душ, які не вміють (чи не хочуть) жити по-людськи, література стає схожою на продаж сиропної води, зельтерської. Тобто в міру т.зв. прогресування, література стає все більше й більше чинником не лише аморальним, а й деморалізаційним. Те, що вона сьогодні значною мірою стала явищем духовної немічі в мене не викликає (на жаль!) сумніву.

Незалежність митця, повна й безоглядна незалежність митця од ясновельможних — ось, здавалося б, панацея. Але чи можна увільнитися од народу? Тобто, чи досить самого тільки гіпертрофованого індивідуалізму, аби в такий спосіб повернути здоров’я в рядок, у пісню? Ось у чім питання. Чи можливі тепер такі пісні як “Ой на горі вогонь горить“? Чи стадія розвитку — саме та, на якій пишуться такі тексти — проминула назавжди і повернення до неї немає? Оце читаю теперішні поетичні тексти — усіх цих павличок і скирд — і стає дивно: як можна так формалізуватися! Цікавіші рядки у Бажана (Павличко надрукував посмертну збірку), але й Бажан — як не надолужував свій світ останніми десятиліттями (італійці, Рільке, Гельдерлін, Целян, Гете), але так і лишився холодно-барочним. Сказати б, аристократизму рядка йому додалось не дуже. Усе це давній стиль, давня стилістика, перегорілий попіл, не-вогонь. Власне, який вогонь у 80 років? А що решта наша — порівняно з Бажаном?

Коло мене мало веселого, але писати про це не можна, ви самі здогадаєтеся. Думаю, Дмитро або вже у війську, або лаштується. Це не така біда. Більше шкода Валі, що лишиться, бідна, сама, як палець. Дуже мені болить доля Валина. Болить, що найдорожчі мої люди — мама, Валя, Дмитро — не зазнали од мене ніяких радощів, а тільки журбу, тільки смуток, тільки горе. Так уже Бог поклав, що вдієш. Доля моя довершується, як стріла, що давно поминула апогей польоту свого лету. Це покладає свої обов’язки, а вони, ці обов’язки, усе зростають перед кінцем, коли зваба скапуститися пропорційно летові зростає.

Додаю вітальну відкритку для Дмитра, хоч і з великим запізненням (не знаю, чи дістануть вони в Києві мого жовтневого листа).

Про всяк випадок: попрошу — коли надійде час бандеролі — покласти в неї самого тютюну сухого і мундштук. Більше нічого вкладати не треба.

Окуляри Василя Стуса, які були в нього в таборі ВС-389/36, сел. Кучино і які повернули родині після його смерті.

Передплачувати мені так само нічого не треба. Бо от видання “В мире науки“ мені не видають, бо, мовляв, зарубіжне. А тутешніх не треба. За цілий рік майже нічого путнього не було (хіба що Літопис Київський та ще Еріх Лясота буде в Жовтні). Знову мої вірші од мене відібрано. Сказитися можна — од такої муки, од такої частої розлуки з цими віршами, од цих заборон — переписати для Вас те, що вже написалося й переклалося.

Коли ще є змога — просив би спільне фото — Валі й Дмитра. Хай сфотографуються разом — усе мені втішала б око така видівка. Будь ласка.

Турбуюся Вами і часто думаю про Вас. Обіймаю Вас, любі мої. Зичу найкращого. Уклін усім рідним, друзям.

Ваш Василь 4.11.1984 р.

dvstus@gmail.com
Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.