Марина Цветаєва у рецепції Василя Стуса: проблема творчості

Марина Цветаєва. Фото Петра Шумова. 1925 рік.

Марину Цветаєву Василь Стус ніколи не називав своєю улюбленою поеткою, проте не викликає сумніву, що вона посідала чільне місце серед його поетичних преференцій — він вважав її, так би мовити, взірцем поета. Обох поетів об’єднують спільні контексти та інтерпретації проблеми творчості, а основними спільними знаменниками є постаті Бориса Пастернака і Райнера Марії Рільке (і їхній вплив на формування образу поета у художніх світах Цветаєвої і Стуса), а також Стусова рецепція текстів Цветаєвої, зокрема, її есею «Мистецтво у світлі совісті» — чи не найбільшого узагальнення філософських дискусій «срібної доби» довкола проблеми творчості.

В одному з листів до дружини й сина (від 14–15.11.1982) Стус пише: «Сидів, читаючи прегарні нотатки Марини Цветаєвої “Искусство при свете совести” […] Здається, підписався б під кожним її словом, де вона провадить про поета і його місію». Можна майже впевнено казати, що цей есей Цветаєвої Стус читав у журналі «Литературное обозрение» (№10–11, 1982).

Марина Цветаєва у Франції. 1932 рік — рік написання есею «Искусство при свете совести».

«Мистецтво у світлі совісті», де Цветаєва сформулювала свою ідею поета, його місця в світі та в суспільстві, стає для Стуса підтвердженням власного розуміння мистецтва і ролі митця. Для обох поетів принциповим фактором в осмисленні творчості, свого поетичного кредо, є власний життєтекст і категорія долі.

Перше видання збірки Бориса Пастернака «Сестра моя — жизнь» 1922 року.

У пізнішому листі до рідних (від 4.03.84), аналізуючи Пастернакову концепцію життя, Стус проводить паралель між поетом і звичайною людиною, каже про необхідність «по-справжньому прожити життя». Цветаєва у статті 1922 року «Світлова злива», присвяченій збірці Пастернака «Сестра моя — жизнь», називає життя своєю «спеціальністю». У цьому контексті особливо знаковим стає єдиний Стусів переклад вірша Цветаєвої «Ну й химерує лжа життьова!..». Вірш містить близьке самому Стусові розуміння ключових для нього категорій — поезії, правди, життя і, зрештою, поняття брехні як засадничої характеристики сучасного світу. Оригінальний вірш було написано 1922 року (під впливом уже згаданої збірки Б. Пастернака і присвячено поету). Але поняття життя для Цветаєвої не є однозначним: життя — це омана, «лжа», в інтерпретації Стуса, але воно також може набувати протилежних ознак, перетворене мистецтвом. В одному з віршів 1930-х років Цветаєва проводить пряму аналогію між поезією і життям: Невосстановимо хлещет жизнь/…/Невосстановимо хлещет стих («Вскрыла жилы: неостановимо…»).

Збірка Марини Цветаєвої «Версты». Видання 1922 року.

Концепція життя як творчості, як становлення життєтексту — головні питання, що привертають увагу Стуса в зв’язку із творчістю Марини Цветаєвої. В одному з листів (від 10.08.81) він аналізує цветаєвські ідеї, надаючи їм власної інтерпретації: «Бо життя, пише вона, є нестерпне (такий її досвід, досвід не умов, а темпераменту, може: Марині все всюди не подобалося: коли б на землі був рай повсюдний, вона б нарікала, чому небо зверху, а не внизу, під землею – таку вже натуру мала). Отож, за Мариною, — жити це значить не жити. Тобто там, де живуть, жити неможливо». Важливі акценти: «досвід не умов, а темпераменту» і «таку вже натуру мала» дозволяють зрозуміти позицію Стуса. Надмірність неоромантичних поривань Цветаєвої він сприймає з легкою іронією; поет заперечує не саме життя (як профанний облудний простір), а «лжу життьову» — тотальну брехню, яка спотворює це життя. Відтак, більш зрозумілими стають слова Стуса, написані про Павла Тичину у «Феномені доби»: «за ідейну непомильність треба було платити життєвою правдою». Такий компроміс був неприйнятний, адже і для Стуса, і для Цветаєвої поет — це той, хто протистоїть «лжі».

Для Марини Цветаєвої проблема конфлікту поета і доби була так само актуальною, як і для Стуса, — перш за все через життєві обставини. Авторка зачіпає цю тему у багатьох своїх текстах — як поетичних, так і публіцистичних і епістолярних. У своєму есеї «Поет і час» Цвєтаєва вказує на особливий статус поета, на його особливу природу: «Всякий поэт по существу эмигрант, даже в России. Эмигрант Царства Небесного и земного рая природы. На поэте — на всех людях искусства — но на поэте больше всего — особая печать неуюта, по которой даже в его собственном доме — узнаешь поэта.» Належність поета до іншого «царства», до інших сфер — означає постійне прагнення вийти за межі цього світу, цього часу. Тому знаходимо у Цветаєвої твердження такою мірою суголосне Стусовим міркуванням про вибір Тичини як самогубство: «Гибель поэта — отрешение от стихий. Проще сразу перерезать себе жилы».

Можна говорити про певну сукупність тем і контекстів, що об’єднують двох поетів: це спільні літературні паралелі і контексти, спільні теми, спільні інтерпретації проблеми творчості. Постаті Пастернака і Рільке і їх значення для формування образу поета у творчості Марини Цветаєвої і Василя Стуса, низка мотивів, що формують ідею творчості і образ поета у поетичному світі обох авторів, а також про Стусову рецепцію текстів Цветаєвої.

Маргарита Єгорченко

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.