Марину Цветаєву Василь Стус ніколи не називав своєю улюбленою поеткою, проте не викликає сумніву, що вона посідала чільне місце серед його поетичних преференцій — він вважав її, так би мовити, взірцем поета. Обох поетів об’єднують спільні контексти та інтерпретації проблеми творчості, а основними спільними знаменниками є постаті Бориса Пастернака і Райнера Марії Рільке (і їхній вплив на формування образу поета у художніх світах Цветаєвої і Стуса), а також Стусова рецепція текстів Цветаєвої, зокрема, її есею «Мистецтво у світлі совісті» — чи не найбільшого узагальнення філософських дискусій «срібної доби» довкола проблеми творчості.
В одному з листів до дружини й сина (від 14–15.11.1982) Стус пише: «Сидів, читаючи прегарні нотатки Марини Цветаєвої “Искусство при свете совести” […] Здається, підписався б під кожним її словом, де вона провадить про поета і його місію». Можна майже впевнено казати, що цей есей Цветаєвої Стус читав у журналі «Литературное обозрение» (№10–11, 1982).
«Мистецтво у світлі совісті», де Цветаєва сформулювала свою ідею поета, його місця в світі та в суспільстві, стає для Стуса підтвердженням власного розуміння мистецтва і ролі митця. Для обох поетів принциповим фактором в осмисленні творчості, свого поетичного кредо, є власний життєтекст і категорія долі.
У пізнішому листі до рідних (від 4.03.84), аналізуючи Пастернакову концепцію життя, Стус проводить паралель між поетом і звичайною людиною, каже про необхідність «по-справжньому прожити життя». Цветаєва у статті 1922 року «Світлова злива», присвяченій збірці Пастернака «Сестра моя — жизнь», називає життя своєю «спеціальністю». У цьому контексті особливо знаковим стає єдиний Стусів переклад вірша Цветаєвої «Ну й химерує лжа життьова!..». Вірш містить близьке самому Стусові розуміння ключових для нього категорій — поезії, правди, життя і, зрештою, поняття брехні як засадничої характеристики сучасного світу. Оригінальний вірш було написано 1922 року (під впливом уже згаданої збірки Б. Пастернака і присвячено поету). Але поняття життя для Цветаєвої не є однозначним: життя — це омана, «лжа», в інтерпретації Стуса, але воно також може набувати протилежних ознак, перетворене мистецтвом. В одному з віршів 1930-х років Цветаєва проводить пряму аналогію між поезією і життям: Невосстановимо хлещет жизнь/…/Невосстановимо хлещет стих («Вскрыла жилы: неостановимо…»).
Концепція життя як творчості, як становлення життєтексту — головні питання, що привертають увагу Стуса в зв’язку із творчістю Марини Цветаєвої. В одному з листів (від 10.08.81) він аналізує цветаєвські ідеї, надаючи їм власної інтерпретації: «Бо життя, пише вона, є нестерпне (такий її досвід, досвід не умов, а темпераменту, може: Марині все всюди не подобалося: коли б на землі був рай повсюдний, вона б нарікала, чому небо зверху, а не внизу, під землею – таку вже натуру мала). Отож, за Мариною, — жити це значить не жити. Тобто там, де живуть, жити неможливо». Важливі акценти: «досвід не умов, а темпераменту» і «таку вже натуру мала» дозволяють зрозуміти позицію Стуса. Надмірність неоромантичних поривань Цветаєвої він сприймає з легкою іронією; поет заперечує не саме життя (як профанний облудний простір), а «лжу життьову» — тотальну брехню, яка спотворює це життя. Відтак, більш зрозумілими стають слова Стуса, написані про Павла Тичину у «Феномені доби»: «за ідейну непомильність треба було платити життєвою правдою». Такий компроміс був неприйнятний, адже і для Стуса, і для Цветаєвої поет — це той, хто протистоїть «лжі».
Для Марини Цветаєвої проблема конфлікту поета і доби була так само актуальною, як і для Стуса, — перш за все через життєві обставини. Авторка зачіпає цю тему у багатьох своїх текстах — як поетичних, так і публіцистичних і епістолярних. У своєму есеї «Поет і час» Цвєтаєва вказує на особливий статус поета, на його особливу природу: «Всякий поэт по существу эмигрант, даже в России. Эмигрант Царства Небесного и земного рая природы. На поэте — на всех людях искусства — но на поэте больше всего — особая печать неуюта, по которой даже в его собственном доме — узнаешь поэта.» Належність поета до іншого «царства», до інших сфер — означає постійне прагнення вийти за межі цього світу, цього часу. Тому знаходимо у Цветаєвої твердження такою мірою суголосне Стусовим міркуванням про вибір Тичини як самогубство: «Гибель поэта — отрешение от стихий. Проще сразу перерезать себе жилы».
Можна говорити про певну сукупність тем і контекстів, що об’єднують двох поетів: це спільні літературні паралелі і контексти, спільні теми, спільні інтерпретації проблеми творчості. Постаті Пастернака і Рільке і їх значення для формування образу поета у творчості Марини Цветаєвої і Василя Стуса, низка мотивів, що формують ідею творчості і образ поета у поетичному світі обох авторів, а також про Стусову рецепцію текстів Цветаєвої.
Маргарита Єгорченко