Ми дивимось зі смерті в спалий з нас, подаленілий, ледь відбіглий простір, що ще мигоче назирці і потай навтьоки дременувши. І притуга уже не знана нам. Немов горіх розтрісле полишає шкаралуща ще менший за здавнілого дитя. О як нам видно вже легкий очам навкіл, що став за чорноводдям долі (та гріх - в своїх талапатись сльозах!). Обсохли щоки. Спокій спередлітній обліг нам душу, ніби перловиці безмірна товща моря, що в воді збавлялась і творилась.
"Палімпсести", частина 3.