На вітрі палає осика і сяєвом сходить цвинтарним вільготна феєрія туги, хаплива мелодія мук розбратані протипотоки ’дне одного наздоганяють годують себе проминанням, мотивом заказаних стріч У штольнях ночей вертикальних іде схарапуджене дляння всебезруху (краяться плавно тягучі зусилля волань) Ану бо зізнайся мій брате чия це подоба висока обрізано всі припочатки нещадно обтято кінці Це ти четвертоване серце устеблене стромишся в небо уже без грудної клітини, ні уст ні очей ні долонь Які простовисні прориви у надвищ у темінь зазірну вспокоєні виплески зойків і глухонімих голосів О як ти існуєш обачно о як розкошуєш у тиші змаячене трепетне листя претяжко угору паде. Та всеобрушає нестерпно двопогляд. У ньому ти сущий померлий пантруєш живого, зориш за померлим — живий а світло біжить божевільне і рурами жил охололих намарне душі виглядає і тіло загублене жде на вітрі на жальному на вістрі уважного листя горить наче спирт палахкоче себе пригадалий вогонь на вітрі струмує осика і сяєвом сходить цвинтарним, защедра щопта вельзевула твій тойсвіт підносить до уст цілуй же чоло охололе очима вглядайся ув очі провалені в ночі провалля, щоб гостро встромитись у вись відшукуй блідими устами уста що струмують угору над зорі життя і над зорі по той бік оджилих бажань
Текст можна датувати 1977 р. - часом навикань до нових викликів, умов, розпачей та несправджених надій Василя Стуса, які стали фактом його життя після прибуття на місце заслання - в селище ім. Матросова, Магаданської області.
Вірш включено до "магаданської" та "київської" версії "Палімпсестів".