До найвідомішої Стусової збірки - "Палімпсести" - поет включив вірші, написані впродовж 1970 - 1979 рр. Більшість із них було написано в Мордовських таборах (1973-1976), трохи менше в засланні на Колимі (1977-1979), зовсім небагато у Києві до арешту 1972 р. і в 1979-му.
Це були або окремі автографи, або начерки протозбірки, яка ще не мала назви і не була об'єднана творчим задумом.
"Палімпсести" "подарувала мені травма, - пише поет у листі до дружини, сина та друзів від 31.12.1977-1.01.1978 р. - Це майже те, що я бачив у задумі.
Нині переглядаю зошити — визбирую пропущене, чого нема в палімпсестах, хочу засісти за цю роботу: довикінчування. Буду надсилати подачами. Уявляю собі це так: є менший корпус палімпсестів, як на
мене, цілком самостійної ваги. А дасть Біг — то буде і більший. Але — як дасть Біг, бо погода злецька, та й умови житлові погіршали: вже троє, а творчої самоти нема".
Цей автограф містить багато варіантіфв віршів, що входили до складу збірок "Зимові дерева", "Веселий цвинтар" та "Час творчості".
Всі вірші цього зошита написані до 1978 р., отже автограф зошита був одним із тих джерел, з яких Василь Стус визбирував вірші до "меншого корпусу", з великою долею ймовіршості - "магаданської" версії "Палімпсестів". Також можна говорити, що даний рукопис - це початковий етап формування нової збірки, що пізніше отримала назву "Палімпсести".
V +
Учора, як між сосон догоряв мій день домашніх клопотів, я думав: життя —занадто довге задля нас. Червоні коні пристрасті давно відцокотіли брест-литовським трактом. Ось вийди в ніч — ніде тобі нікого - лише й живого: шлюбна служба псів. Вже сни мої - заблуклі овечата - не знають над собою чабана. Обпалених бажань зголіле поле безмірне, як голодний спокій мій. Лише кипить у ключ пораннє небо, усипане пітьмою гайвороння і крику пересохлі фіолети нагадують про тисячі смертей. Відшумувало вічне верховіття, де прозелень наївна, де суцвіття довірливо-немудре. Все. Задоста. Тепер, сердешний, дотлівай по пнях. Добутися б до п'ятниці. На тиждень бодай хоч раз пірнути в самоти невистояний алкоголь. Спинитись обличчям до пітьми. Хай буде сніг і хай на лиця падає схололі. Ти тут. Ти тут. Ти тільки тут. Ти тут — на цілий світ. І поєдинчим болем обперся об натужні крони сосон, бо стогін їхній, вічністю пропахлий, вивищує покари до покор.
V +
Цей став повісплений, осінній, чорний став як антрацит видінь і кремінь крику вилискує Люципера очима п’янке бездоння лащиться до ніг Криваво рветься з нього вороння майбутнього. Летить крилатолезо понад проваллям яру, рине впрост на утлу синь, високогорлі сосни і на пропащу голову мою. Отерплі очі збіглися в одно — повторення оцього чорноставу, насилу вбгане в череп. Неприхищений, а чуєш, чуєш протяг у душі
V V +
Сто дзеркал спрямовано на мене в самоту мою і німоту. Справді — тут? Ти справді — тут? Напевне ти таки не тут. Таки — не тут. Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти? У безодні вір? У вирві спраг? Ось він, довгожданий дощ. Як з решета — заливає душу, всю в сльозах. Сто твоїх конань, твоїх народжень. Страх як тяжко висохлим очам! Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може, і живий і мрець. І — сам не сам.
V V +
Лискучі рури власним сяйвом сліпнуть іззовні і зсередини. Струмить високий день. Як спирту штоф, стоїть осклілий обрій. Інші в душах тихнуть і віддаються щедро, як жінки, твоїй душі, що в сяєві оскліла Та довжиться твоє високе тіло, мов ажуровий міст, через віки.
V V +
Душа ласкава, наче озеро І трохи синім віддає - Тут поміж Туровом і Мозирем тепер призволення моє - Горить налитий сонцем оболок і день до берега припав А біля мене білим соболем тремтить коханої рукав Мені була ти голубинею, що розкрилила два крила і мужем, хлопчиком, дитиною мене до неба вознесла
V V +
Запахло сонцем, воском і зелом. В мосяжне колихання передліта летить бджола, любов'ю обігріта, мов янгол із надламленим крилом На обрії, одразу ж за селом, де оболоню тишею сповито, горять кульбаби, тішачи півсвіту глухим, журбою живленим, вогнем і надлетівши, зморена бджола відчує стебел плавне колихання, як дихання землі і як кохання і як плавбу до вічності. Мала вона пойметься ярим соком сонця як схочеться їй віщих таємниць запричаститися, припавши ниць до вутлого кульбабиного лонця.
+ V V Слово
Оте хистке і злякане, котре назвало нас і темінь означило, сягнувши споду, глибше суть бере, аби вона повік його корила щоб набухали жалем бинди вен і багряніли посмерком завзяття, аби збагнув, чий вік немов прокляття, що він отим прокляттям і блажен.
V +
Жовтий місяць, а ще вище - крик твій, а ще вище - той, хто крізь зорі всі твої молитви пересіяв, мов на решето Він, німуючи, одкрився з тверді, ніжністю спотворив і закляв і тобі, потворі, спересердя добру мову й розум одібрав А підвівши віщі дві долоні, а зітерши подуми з лиця, він промовив: радісні комоні, випущені з стаєнь правітця, радісну дорогу прокопитять і заграє пересохлий степ та світання золоте обіддя котиться, округле і пусте.
V +
Куріють вигаслі багаття, собаки виють до зірок а в річці місяць, мов латаття, доріс до повні і розмок і в ртутній спеці фіолету він невимовне довго чез лишившись тільки для прикмети, як цятка сяєва небес Як стисло спокій ліг! Як стисло німотне серце однімив Тепер значи щасливі числа, так як подосі ти умів Той день, як від земної тверді найперше сонце відійшло і той, що мітить знаком смерти ще нерозгадане число. а ти іще посередині ще посередині твоє - Отож, радій вечірній днині допоки в ребра серце б’є
V +
О що то єдність душ? О що то щирість? Розлука? Приязнь? Що то є — любов? То рівновага звички. Скам'яніле здивовання, подовжене в віки, і тільки й те? А вглибленння чуття? А самороздаровування — замість самозбереження? А крик добра, ці перші іскри самопрозрівання Хіба ж це тільки проблиски німі духовностей, що сиві од печалі, Аж ні? Кажи — аж ні? Кажи. Занадто ми передовіряємо себе тому, чому наймення ще немає але котре вже суть значить свою на помежів'ї шалу. Але ж правда?
Подумалося: спокій задубів, затвердлий мов чавун. А ні зрухнеться (твердиня б віри, мовити). А ми кладем свої немудрі головоньки і тішимося (неба доброта не поминає нас, а почезає) А скажеш — син. І вірю — син! Бо смерк із-за гори, з-за рогу ледь прогляне — і голову до узголів'я гну
губами і гнусь рукою, пам'яттю, душею туди, де ніби глечик молока синок колишеться в своїй колисці скидаючись вві сні. Що од століть — то пам'яті спрагнілий язичок: увічненим піти. Щоб залишити себе для проб. Для віри, за життя не вивіданої. Задля бажань — аби хай не собою, то нащадком експерименти вивершити літ (пізнання меж, які нас віддаляли від себе). О наломи гіркоти, що трудять груди! Ти недолюдина Хтось визначив лиш час задля покут щоб скверну німоти зірвати з уст лиш причаститися первоглагола котрий і не жалить, а тільки вабить, а тільки врочить — втраченим початком сподіваним кінцем. Ти варіант Невчасний гість. З запізненням зустрів тебе твій вік чи ти прийшов зарання і доростаючи, лиш серцем покривив, і ким ти став? і ким ти можеш стати? За самоперелетом - недолет! О що то єдність душ? Нестерпний простір заломлений, мов горло, у віки. Але — ти не жахайся. Спи спокійно. Синок крізь сон скидається. І спи спокійно. Чистота твого чола така потрібна в пів на третю ранку.
* * *
Порожні мчать автомобілі ні водія ані керма ані душі в порожнім тілі ані порожньої нема Дороги в'юняться лякливо сховавши голови в хвости їх затискає перспектива і б'є пропасниця мети Куди спішиш, рабине руху, куди стремиш, стофарий сказ? Куди простер захланну руку безбожникові богомаз? Немов з пожеж, з аеродромів залізні янголи летять а бог кошлатить сиві брови де у беззорянім огромі крилами зорі лопотять.
V +
Я знаю, ми будем іще не раз бродити з тобою слухати ліс притихлий, старих і мудрих сорок вирізняти гудки азотнотукового заводу чути постріли на мовчазному полігоні і лячна наслухатиме нас земля. Розгублена між роботою і дозвіллям вечірньою школою, чергами, перукарнею, дощовою погодою і театром комсомольськими зборами, подругами з гуртожитку ти прийдеш до мене самотня настрашена і чужа розграбована на всі свої 160 см зросту І разом з тобою ми заходимося визбирувати роздаровані уста, очі, усмішки, погляди, руки плечі, розшукаємо все — до останнього панігтя, щоб затиснена в себе, як в кулачок, ти ставала цільною й неушкодженою реставрована для мого охриплого горлового шепоту щастя Поки ж тебе немає ти виповнюєшся на мене самого Чекання, вибираючи мене обростає гудками, пострілами, криками зпоки не стане тобою лишивши мені велике нащулене вухо — відчути визубрені твої підбори самотні.
V +
Сиве небо обрієм пролилося лиловіє Труханів острів і Дніпро у моїх очах, катери і автомобілі і не виповнити себе ані вихлюпнути за тамбережні гони серця не виплескати Гримить радіо. Надсадно скриплять сороки.
Натужно здіймається автобус угору А ти відкритий — для всіх чотирьох вітрів відкритий, як шлюз, з котрого не витікає вода Жалами витягнулись трамваїв гальма. Човен моторний, задерши ніс, полишає чорну розбіглу тінь баржа — під жовто-зеленими вогнями за баржею — жовтувата вода Вижовкни, світе мій, споловій мою душу, ранній, хай запізно омолодитись, та зарано ще — старіти. Вижовкни, світе мій! Споловій мою душу, ранній. Хай запізно вже молодитись та зарання ще старіти Вижовкни, світе мій, від води, від берега вижовкни споловілим піском упади на захмелену душу Поки я, мов баржа, обважнений як шлюз з невитіклою водою поки пізні плавці на воді — застряглими спогадами у горлі Бронзові, як жарини з давнини, з теміні упокореної вихопляться ліхтарі, як півні з прохолоди
Ліхтарі — то про спокій вистояний. Ліхтарі — то про тишу вистраждану Ліхтарі — то трішечки теплоти, а більше — туги. А тобі хіба ж до тужінь? О ні, ти даремно не ввіруєш в доброчесність у власну не ввіруєш глупоту в те, що всі твої спогади і гризоти вигадані, як злодії ночі вони обкрадають тебе, вигадані, тобою живуть (ждуть принишкло
поки засвітяться ліхтарі) потім накочуються і п'ють з тебе душу: присосками хвиль, присосками недолюбленого присосками незбагненного присосками недопитих спогадів. А ти не бережешся, ні? А ти — не бережешся? Думаєш — вистачить на віки? На рік бодай — вистачить? Не муч, о не муч мене, річко спогадів, мого забуття течіє смертельного струміння Сиве небо, пролите обрієм витишений Труханів острів тамбережні колючі присмерки то все не кожної ж миті западає, виповнюючи тебе наче шлюз, з котрого ніколи не витікає вода
V +
Коли ти спробуєш себе перервати а я спробую перервати себе — жодному з нас не вдасться бути одночасно собою і кимось іншим Як колоті рани ми прагнемо вигоїтись Але ж рани були раніше нанесені? То ж, зустрічаючись разом ми тільки гамуємо вічний біль Завжди прагнемо доростати до себе (одвічний егоїзм людського серця) але ніхто з нас не може подвоїтись. Нас двоє. Завжди двоє (самотники, запраглі кохання, як пластиря вінчаємо червоний гребінь плоті дешевою сухозлоттю з універмагу). Коли ж нас покидає одвічний біль ми, нахиляючись над собою прозріваємо в полисках синю вічність
V +
О тим і дорога мені! Перегортаю сторінки книжок іду в крамницю, слухаю Бортнянського про тебе дума. Все. Ось - річище: Заглиблюйся. Помалу випростуй плечі межи берегами задосить світу Але перспектива — уже затвердла: сонце йде за ліс. Віддати іншому свою любов — то справжній егоїзм то вже наполовину чутись мертвим. Егоїстична — смерть. ерегортаю сторінки книжок О, тим і дорога
— V
Вчися чекати, друже. Вчися чекати. Ластівки на електричних дротах почорнілі од сині ночі ще наслухають стумні струми землі, ще жебонить струмок, власним сяйвом настрашений прагне мов ящірка заховатися в шпару несамовита жовна - грудка скуйовджених райдуг - зграбно шугає на безголів'я чиєсь Ще потерпає вивірка битий горіх з доброї брати долоні Ще тобі серце в грудях гуде, ніби джміль. Кам'яній, кам'яній, кам'яній Тільки твердь знає самозбереження
——
Вчися чекати, друже, вчися чекати Ластівки на електричних дротах почорнілі од сині ночі ще наслухають стумні струми землі, Ще жебонить струмок власним сяйвом настрашений прагне, мов ящірка, скочити в шпару притьмом несамовита жовна грудка скуйовджених райдуг зграбно шугає на безголів'я чиєсь Ще потерпає вивірка битий горіх з доброї брати долоні Ще тобі серце в грудях гуде, ніби джміль. Вчися чекати!
— V
Керея слави лопотить на вітрі і ріже виднокіл пегасів клус Скорописного фіолету літери гаптують неба золотий обрус.
На помежів'ї присмерку й світання нахарапуджений на тисячу орбіт імчить румак, надколюючи лід незайманого од віків мовчання О першого заїзду ліпота! Спіши вперед, зухвалості ізгоє! Ти не один — вас щонайменше двоє раз навпіл розпанахує мета Страшися поціляння. Проминання — воно підносить. І звитяжний лет не перепинить радісний поет коротким успіхом і довгим длянням Тобі не одірватися од тіні в ній проминуле вигадало нас Та уникаючи старих поразк перед новими стати ми повинні. Керея слави величаво шарпає — поневажай. Вгніздившись у сідло
не потурай, що стежку замело, де почет друзів із обличчям гарпій А вискочиш на вивістря ножа, де стогону ясне палахкотіння не забувай, що є велике вміння пізнати, де провалля і межа між духом і зухвальством. Шлях правдивий витворює тебе Великий Мус. Хай увірветься десь пегасів клус — ми канемо у вічність молодими.
V +
Поприсідали верби у воді, стоїть у березі дівчаток зграйка і видивши лози, миють ноги, високо підіткавши спідниці Вода, нагріта сонцем вересневим ще не відстрашує. Несуться бистриною розгонисті козацькі байдаки і не докинути вінка. Приб'ється ураз до берега. Хоч кинь хоч ні А байдаки, солоні як тарані, просмолені смолою і вогнем підступних греків, замордують хвилю своїм жалким таранним кістяком. Підвівся зашмарований козак — дівчатам кинув щось та змила хвиля і понесла луна козацьке слово а хвиля швидко човен понесла їм навздогін, як молоді берізки,
сподобані духмяним днем червневим в ярилів день, у сотню довгих ніг біжать дівчата і мигочуть лози як ошелешене більмисте око дня Ледь-ледь відчутно, як зерно ячменю в тісті щось забродило у дівочім тілі солодкий дух ярилового меду і прянощі нічної свидини щоб поверталися додому вої і знов куниць в глухі ловили сільця щоб у бою не гнувся меч щербатий і не ламався гострожалий спис /?/ щоб раювали звеселілі верві пахучим хлібом і солодким житом і черевом дозрілих рожаниць
V +
Минає час моїх дитячих вір І я себе з тим часом проминаю І вже не віднайдусь. І вже не знаю чи б упізнав, життю наперекір, свій давній берег. Ні, напевне, ні. Бо сам-один, відринутий від болю, пливу за днем, за часом, за собою в новому необжитому човні Ні небожителі, ні жебоніння трав, Ні перехлюпи хвиль — ніщо не скаже тобі про повертання. Не розв'яже твого питання — годі чи пора Ти сам пливеш, відринутий від себе, і лиш за гребнем прозираєш гребінь
V +
Трипільських сонць шалена коловерть волого ллється у трипалі руки богів поганських. Спопелілі круки розлітані круг ватрища пожертв Волів і коней на кострі димлять патрошені гніді і круглі туші і лопаються лунко, як гладущики, обезголосені тіла захланні В гінких руках мовчазних рожаниць високі чари, димом прокіптявілі і рветься зойк, високий до нестями, тугими борлаками кобилиць Кружляє ватрище в рухливім колі чар простерті чари вкручуються в простір мов пасма дощові, долоні гострі жіночою колишуться печаллю Сколінені мужі тримають факели німотні руки перед себе рвуть і неба молять і дощу зовуть окляклі круг багаття, наче пакілля Зубчасті сосни і зубчастий хвощ нажаленими вітами благають дніпрові кручі б'ють чолом, волають пошли перуне дощ, пошли нам дощ Чотири сонця відгорять вгорі чотирикрилий день відмайоріє загрузнуть в ніч язичницькі бори самі тіла жалобні бовваніють.
V +
Удруге кульбаба в долині пророста шпориш удруге попри стежку пружиться і молодіє в жовтих пелюстках прижухлий очерет. І горобці беруться переспівати спокій і журу і тишу ковилево-полинову і прохопилось молодими врунами
осіннє поле — зеленіє знову. Тебе ж нема. Була ти — і нема і вдруге не пройдеш новими травами на окрайсвіту бродиш під вітрами під чорними вітрами чотирма
*
Бредуть берези, по коліна в небі в баюрах по коліна. І довкруг весняна твань. Болото — аж гримить і сонця спах — опукою на релях О стомо провесни і перших сподівань і вікових невдач. Твоїх убогих і перших сподівань, твоїх убогих і перших сподівань. Спасибі можна виходити душу і можна все забути До чобіт такого начіпляється болота — усе забудеш. Учора. Тільки вчора. Тільки так Як і годилось бути. Як годинами стелився ранок, реями прокладений а нині — все не так. І все — не так. І все — не так. Не так, як відучора Далека подорож — немов на край землі. чи навпаки — ти по краю остався. Остався — по краю. Один остався. Остався — по краю. І хто ти є? І хто ти тільки є? Отам, у твані звільненого світу? Чи там, ізвідки йдеш? Чи там, ізвідки тобі немає більше вороття.
+ V
Даруйте радощі мої і клопоти мої нещастя й радощі мої — весняні ручаї Просвітле небо аж кипить, просвітле —аж кипить Блажен, хто не навчився жить, блажен, хто зна любить О кара земле, окрай гри - бери мене, бери - спасибі, що вгорі кипить сонце! угорі!Спасибі, що росте трава і що душа жива і що біліє голова і вруниться трава Спасибі, коли ти є ти, що ти — це ти і ти що досить руку простягти — і рідний край і ти. і золота твоя габа на руті, не піску і на руках і на губах і на моїм віку пробудь же завше молодий пробудь же молодий в святому літеплі води ти сам стаєш святий І хай-но очі як вода, хай як жива вода, але ж бо горе не біда і горе — не біда.
За роком рік росте твоя тюрма за роком рік підмурок в землю грузне і за твоїм жалінням заскорузлим за безголів'ям — просвітку нема. Живеш — і жди. Народжуйся — і жди. Жди перед сконом. Жди себе однині. Не назирай — літа збігають згінні без цятки неба й кухлика води. Ти весь на бережечку самоти присмоктаний до туги, ніби равлик од вибухлої злості занепалий не можеш межі болю осягти А світ весь витих, витух, відпалав, не вгамувавши вікової спраги він висмоктав із тебе всю одвагу, лишив напризволяще і прокляв
Живі — у домовині. Мертві — ні хоча тюремним муром всіх притисло прадавні роки, місяці і числа перебирають у живій труні Сомнамбулами бродять щонаймертві і так їм хочеться межи чужих кісток свій непомітний віднайти куток щоб там боятись смерти
V +
Задумалася свічка — повечоровий спах Розрада невеличка — і голова в руках. Розіп'ятий на рами сосновому хресті звіряєш самоті днедавні тарарами Загублений між днів не спам'ятаюсь досі Під вибухами сосон мов на морському дні Тяжкі обвали літ і пам'яті провали але ж і дні настали — оцей вселенський гніт Мій боже, білий світ, це біле божевілля не варт твого зусилля, то й бідкатися встид
Але хто поверне руки рухи радощі нам але хто уперто вік рубатиме хащі? Але хто навикне жити, серце ївши своє? Де ті недоріки, кому пам'ять спати дає? Жий чи ні — намарне. Все намарне — живеш чи ні З вірою у парі, ми й без віри — самі — одні Коли сон крилатий немовляти запахне сном за життя розплата — вечоровим ознобом не оплакуй втрати душ бідою видублених за життя розплата — лізь до могил до виблих В знеосиллі, у покорі перепочинь Роки згінні як віки і замарне — чиниш що чуже то наше, а що наше — нам же й чуже наша доля вража нас доріже — нашим ножем Марні епітим'ї не врятує великий піст дотліває з димом край оспалих синів-лакиз мало йому горя — ще ховається в сповитки Нині — вчора і раніше за всі віки Та й діяння марні — суєта і мана бродять біди в парі — що ж то за біда за одна Причинивши двері, колінкую — отче ти наш Таж ніхто не верне руки рухи радощі нам
+
Урвалося. Гуль-гульк... Але провалля немов бездонне. Долі — не збагнеш. Бездомний: хоч — то вжалюйся до жалю, а жаль, немов провалля, теж без меж Час опаде за час не зачепитись. Руками не вчепитись мов за дріт О боже, винеси! Руки обидві немов вітряк, з зорі і до зорі блукають, шастають — ані тобі рятунку, ані тобі розрадоньки — самі і самоти згорьовані дарунки — рожеві панти досвітку з пітьми
V +
Не побиваюсь за минулим, побитим шашіллю зневір Високі думи промайнули, а потаймиру — водовир стражденних літ. Нехай. Не плачу. Не побиваюсь — задарма Усе, чим жив, сьогодні трачу, все рвуть руками обома Але ж чи все? Не все, їй-богу. І гріх казать — геть чисто рвуть навічним радості облогом, обніжком щастя — там, де ймуть малої віри на безвір'ї, малої ласки серед зла квадрат — чотири на чотири і окрай чорного стола якраз навпроти, на ослоні сидить нужденна удова і на змозолених долонях солоні сльози як жорства І так провадить: зглянься, сину. Руками горе розведи бо як не стане України, тоді не стане і біди і в щасті нелюдів пощербне її державний меч і гнів. і горе зітреться на мерву і відбіжить її синів невірних потовч-потороччя. За першим громом відбіжить Хто ж їй води подати схоче? Закриє очі хто — скажи Єси ти сам — з собою врівень. Один — на сотні поколінь Високим гнівом богорівен, хай, може, не ріка, а рінь, важка занадто Гнів стоустий, молінь столобих ти рука Ступай — майбутньому назустріч. І най хода твоя легка легкою буде. І не треба жалких жалінь. І задарма Тюрма не доросте до неба. Ще землю їстиме. Тюрма.
V —+
Незграбно ворон кружеля, незграбно кружеляють сосни, і кружеляє безголоса осіння крижана земля Галактик зірна круговерть спіраллю простаного болю значить людську голодну долю, снігами вимощенну вщерть
Саме кружляння вікове! Папір, перо і філіжанка, а свічка тріпотить світанком, котрий наш правнук днем назве
V +
Глухо сосни скриплять на світанні, хмурі плеса озер віддалі ніби спалахи світла на грані — краєвиди моєї землі Сосон бронза й березові плями — аж до обрію частокіл промигнули верби похилені і сховалися за горбами Україно, тебе вже не видно — ні тополь твоїх ні дубів За Михайлівським хутором, рідна, я надовго тебе загубив Сплять солдати накрившись бушлатами перед досвітом сном знеможені Снять обідами і дівчатами і обличчям матері може ти не вернеш уже не вернеш, ти втікаєш і груди рвеш витікаєш, неначе з вен, ніби горлом і через Лиш напнутий осіннім вихором упокорений ліс утікає ти ж, як свічка воскова під вітром палахкочеш, мигтиш і згасаєш. Прощавай, Україно, туго моя! Розіп'ялись тьмяні путі і сповитий димом, як думою, поїзд злякано цокотить.
V +
Коли я один-однісінький серед зелених снігів приуралля, коли в казармі порожньо серед ліжок і пірамід коли я стовбичу на цьому днювальному місточку самотній — на обидві земні півкулі як холодна колодочка сторожового ножа Коли ти така далека-далека така миттєва, потойбічна майже як спалах, вихоплений з ракетниці, швидко згасаєш на спиртовому полум’ї сизуватого, майже непомітного уральського морозу — Заклинаю, немов клинок: Віддалена від мене на 734 дні, на 734 здрастуй — скажи що ти мене любиш. Тільки скажи — люблю: одне, єдине, кругле, вологе, соковите, як плід біля вишневої кісточки червоне слово. І я почую тебе. І я радісно посміхнуся тобі — навіть нехай засіпається моє підборіддя, враз розм’якле, як губи доброго притомленого коня. Скажи — тільки одне слово — я нікому його не показуватиму. Коли ж до казарми повер- нуть друзі, я заховаю це слово аж під борлаком і нахи- ливши голову, розглядатиму набряклу колодочку ссторожового ножа.
V +
Шишки неначе кремові цукерки. І пересохлий травень залюбки тополь патрошить повстяні чемерка, одягнені, здавалось, на віки Проміння пахне глицею сосновою і нėзабуді світанковий рій легенько пінять журкітною мовою метелики, комашки, комарі Лопух зморився і розліг з досади, згорнувши руки, збувшися бажань крильми лелека ляснув — і навзаводи понісся літеплений гомін жаб. У лісі мулько. Колеться у лісі ялицею і листям і крилом задуже синім і задуже вирізьбленим, ще й вороновим зойком і ящірки мов коні шиї витягли із шпар у простір з теміні в весну і топчуть непідбитими копитами малу і недолугу сарану Великий ліс, заловлений ув очі малої комашини, безмір п'є — він цілий світ зворожує і врочить, охриплою зозулею кує задовгий вік — не день, не два, не три дні, а до вдоволення, до досхочу як заряхтить повітря фосфоричне — комахи тут у грунті й заночують і буде ніч вигойдувати землю. Здаватиметься дихає земля кузками світлячками снами й зеленню Не спатимуть лиш сосни на поляні, вижалюючись
V +
І не те, щоб жити — більше: щоб б до віку — без розлуки до віків і — після віку. Це — любов. Оце — вона І не те, щоб знову — з богом і не те, щоб чорту в зуби Ні, не те, а тихо-тихо — ані пестощів ні ласк.
Тільки б так — вона як щогла, в ріст Великої Дзвіниці (велич гнітиться доземно, ниць сягає до небес) Не дзвонар ти і не гицель, а відвідувач, закоханий. Наговори- но по вуха: геть поверх людських голів. Це—любов. Вона як жінка крутостегна. Це початок твій Це вечір. Смерк ласкавий. Це — перерва, як прорив. І не те щоб більше — жити б! І не те щоб жити — більше! До віків і після віку — перемрієш — тільки й того.
V +
Добрий день, мій рядок кароокий, чоловічку моїх очей ти проходиш лункими кроками через груди і горло - через мій гомункуле, біль мій зичений, вечоровий і пелехатий більше чутий, аніж помічений, більше мічений, ніж крилатий Слово слово, ласкавий смут мій! Набираючи висоту порятуй од тяжкої скрути і од радості порятуй поки круглі цвітуть долоні, поки з серця ростуть пелюстки поки думи як дзвони довгі і як дзвони круглі такі ти ж любов'ю мене, наче амфору, доливай, довіряй добру за розквітлу купальську папороть я пером і горбом віддарю.
V
З обличчям першокласниці-школярки, що перед цілим світом завинила дитинячою чистотою зору і немічністю власної цноти, такою, щойно вийшовши з трамваю, ти гамірну проходиш автостраду спустивши долу очі наполохані і несучи торбинку як портфель Двійним, трійним рятована видінням, цнотливістю рятуючись од лиха ти знаєш: шлях існує для дорослих, а для дітей — вузенький пішохід.
V +
Дні стали сторч. І рік — мов чорний бір прослав у хмари голову летючу він над минулим дибиться як круча і шлях заслав — майбутньому всупір. Мій янголе, страждання поводир, знеси мене над хвилю цю летючу, нехай востаннє поглядом омучу свій зір і з нього просто в водовир стражденних літ як рік ростав як лід непевний встид подовжить хвилю лету нема кінця суворому поету, немає краю, ні кінця ні літ ні віку вже не вистане — рушаю і перебіжно обрій озираю.
Недоля вже нитку сурову снує, а згадую знову і знову в каміння вмуроване серце твоє, незнаний, незвіданий Львове Здається, від панських полишений учт, камінний, кремінний, залізний, мені ти постав із підзамчових круч захоплень накинувши близни Торговище совістей, радощів, душ, де золо- том писані ярма, ти вився провулками - круглий, як вуж - од мене ховався недарма Бо що мені горда твердиня жаги, бо що мені пам’ятний цвинтар? Сплюндрована річко, твої береги стріляють ув очі, як флінта. Бо що мені гурмо веселих нездар, оцих джигунів і батярів, як колеться небо — за вдаром удар і дощ смертоносний ушпарив Бо пусто і голо і чорно довкруг, бо чорно, самотньо і голо (бо порожньо, чорно і голо довкруг, бо порожньо, чорно і голо) Нарешті! Зайшло за останній твій пруг, вогненне, як грім покотьоло. Задосить напастей! Весела поро опровесни, ти нескінченна! Боюсь обіп'ється червоне перо од праісторичного щему Та видиться білий, як смерть, гробовець зриваються вгору собори і хай би вам грець, і хай би вам грець всі нині, всі завтра, всі вчора.
+
Вийду в ніч. Під соснами пройду - промину завмерлу автостраду і на тишу раптом набреду – вклякни й згадуй. Глухо в сні колотиться ставок, ошалілі тріпаються сови і німує безголосий мрок і лютує розпач безголовий. Ртуть і ртуть. І тільки ртуть і ртуть совгається, як вагітна жінка – Стовбурами спогади ростуть і за ними ні греця не видко. Стовбурами спогади ростуть, бовваніє поніч ожередом відчайдушна самота і суть відчайдушна – обернутись твердю Схарапудженим дивись більмом понад зорі, хмари, понад небо, ти, перевантажений гріхом, ніби ніж, в своїх застряг- лий ребрах світишся по окраю води ледве ледь – по мерехтові втоми власного – на окраї – знайди, втраченого – в мерехті, незлому висповідайсь, давши на позір злигоднями збира- ну непотріб. Як німує трудно водовир! Окраї - олив’яні і гострі! Мертвий мій органе, лісу мій, вилляте і вигускле стозвуччя чуєш, не безумій, ставе мій! Безуме, завжди: росте, як круча ніч. Ти нею весь опоночів. Жально сяють божевільні зорі. І летить орда смертельно хорих виплесків пекельних – кажанів.
Мете надворі снігова пороша вишневе гілля торгає шибки заткала вікна поніч волохата десь голосно потріскує мороз. А ми, накинувши на двері клямку сухі поліна підкладаєм в грубу і сторожко радіємо; допоки на дверях клямка, в серці — певнота поклавши гострі лікті на коліна напростуєш свої сумні долоні як пам'ять про небачених дітей На плитці тонко чайник деренчить: Останньою цигаркою втішаючись, і дмухаючи на вогонь відкритий,
я думаю про те, що досить добре отак сидіти з любою дружиною її плеча торкаючись плечем і думати: допоки хуга зла і поки свище снігова пороша, схиляючи на сон, ми пересидимо перечекаємо годину-дві і запливе маленька наша хижа в високозоряну голчасту ніч. Парує шклянка чаю на стільці цитринове кружальце звеселяє
тарілочку блакитну. Тиша тиш Геть поснувала всі кутки і виходи а ми, вивищені господньою долонею, неначе відірвалися від падолу підносимося у надвишшя теміні, котра нас не оступить, не обранить і не обгасить жовтої свічі.
V +
Цей білий грім снігів грудневих оцей безокрай сподівань оця безодня полудневих винагород, немов карань цей спогад лижов і узлісся Святошин, тиша, свято. Днесь
обмерзлий, ти скипівся весь і — окрай себе простелився. 14.1.1972 р.
Обколоте, в намерзах стогне вікно і свічка у шклянці, у пляшці вино і ночі хурделиця, сніг і вода Скінчились маруди, і гайда, й гайда! Самотній, безплотній, в симплоні чекань на розпач зненацька, мов коршун, нагрянь вжени йому, смокови, пазури! Геть! хай благословенна оступить нас смерть Обколоте, в намерзах стогне вікно і свічка у шклянці, у пляшці вино у горлі застуда, у серці біда і вічністю скапує крівця руда. V
Так і живи: шукай утрачене, наздоганяй давноминуле, оте нечуте і небачене оте, що вічним сном поснуло Дорога долі неперейдена, спалахуючи синім жалем, сховалася за ожередами, мов за господньою скрижаллю. Життя минає, а не збулося. І - задаремні нарікання Воно привиділось, причулося і окошилось, як наслання
V +
Недоля вже нитку сурову снує, а згадую знову і знову в каміння вмуроване серце твоє, незнаний, незвіданий Львове. Здається, від панських полишений учт, камінний, кремінний, залізний, мені ти постав із замкових круч, захоплень накинувши близни Торговище совістей, радощів, душ, де золотом писані ярма, ти вився провулками, круглий, як вуж, од мене ховався недарма.
І що мені горда твердиняжаги, і що мені пам’ятний цвинтар? Сплюндрована річко, твої береги стріляють ув очі, як флінта. Бо пусто, і голо, і чорно довкруг бо чорно, самотньо і голо заходь же тепер за останній свій пруг, за висліплі геть виднокола Пора відлітати. Весела поро опровесни, ти нескінченна. Боюсь, перестигне червоне перо од праісторичного щему
Попереду білий, як смерть, гробовець зриваються вгору собори і хай би вам грець, і хай би вам грець - всі завтра, всі нині, всі вчора.
V +
Сосна із ночі випливла, мов щогла, грудей торкнулась, як вода — весла і уст — слова. І спогади знесла, мов сонну хвилю. І — подушка змокла. Сосна із ночі випливла, мов щогла, і посвітилась болем далина. І все — вона. Довкруг — одна вона, і тільки терням поросла дорога. Сосна росте із ночі горілиць над оболоком свінула Софія а галактичний Київ золотіє у мерехтінні найдорожчих лиць. Сосна пливе із ночі і росте, мов тінь Вітчизни в пору достигання А ти — уже по той бік, ти — за гранню, де видиво гойдається святе Там — Україна. За межею. Там, лівіше серця. З горя молодого сосна стриміє з ночі, ніби щогла, а Бог шепоче спрагло: аз воздам!
V +
Плач, небо, плач і плач. Пролий невтримне море тонкоголосих вод і серце одволож, здається — от-от-от, здається — тільки вчора раптово запопав тебе смертельний дрож. Струмуй, водо, струмуй. Минуле — не вернути. Сьогодні — згибіло. Майбутнього — нема. Щось на душі лежить, чого повік не збути, ні з серця вирвати. Несила. Задарма. Струмуй, ясна водо. Пролляйся, небокраю і зорі, опадіть з потьмарених небес Чи в світі є сурма, що по мені заграє останньої уже, щоб більше не воскрес. Клекочуть горла ринв, ревуть аеродроми Зривайтесь, літаки! Шалійте, лотоки! І землю впережи високий горній громе! А все ж, бідо, твої огроми затяжкі! Плач небо, плач і плач. Ти, смолокрила хмаро, благослови мене, ти, блискавко, - звістуй! Нехай святиться світ! Йому бо ніч — до пари. То ти, водо, течи. А ти, бідо, - лютуй.
V +
Цей білий грім снігів грудневих, грудного болю білий грім безокрай марень полудневих спогадувань рожевий дим В дуеті з лижвою - узлісся Святошин, тиша, свято. Днесь обмерзлий, ти скипівся ввесь і — окрай себе простелився.
V
Цей шлях —до себе. Втрачена земля в ясному розвидняла сновидінні аж зустрічні наїжилися тіні. І ти — чи то старий, чи немовля — геть розгубився в колі давніх років а світ знайомий тільки скинув оком — і не впізнав. Стоять дружина й син, радіючи між радісних ростин Так оберего, скрадно, ненароком ти близився до себе. Потерпав розбити шкло тремкого сновидіння та їжились і горбилися тіні від чорнобривців і гірких заграв
V
Світу — півдня і півночі. І половина життя. Час опочити, пророче. Більше нема вороття в пекло. Пророче, намарне світу —півночі й півдня. Сяєво світить полярне близнам очей — навмання.
Усе, мов сон, — пробігло й знебуло. Хіба ж ти не довлієш, злобо, дневі? Знов спроневіра спалює чоло і дивен див біжить поверхи древа і тінь біжить поверхи давніх днів і заволока — на ошроття часу Поезіє! Красо моя, окрасо! Я — перед себе чи до себе жив?
V
Ти творишся, синочку мій, у світ Ти творишся і жебониш, як бджілка на яблуні крислатій, що з причілка до тебе похиляє пасма віт Так тонко пахне яблуневий цвіт! Отак мені твоє дитинство пахне і вже попід ногами стежка тряхне, і, ніби дві бабусі, край воріт воркують теплі липи. Мій синочку, мій золотий пшеничний колосочку моя відрадо, пом’яни мене в цій галактичній, в померках, розлуці, згадай, як татко брав тебе на руці і нам світило сонечко ясне.
V Чорний ворон на осиці хилить голову страпату перебрид йому страпатий дротом виснуваний світ Чорна хмара однокрила круто обрій нахилила брязне /об/ землю обмерзлу віковічна тягота
А намісники господні зводять вежу вавілонську тешуть ребра безсоромні для старої каланчі
*
Із себе виклич лева і збагни безмежжя мурів у безмежжі люті коли волання, кригою окуті, клекочуть од стіни і до стіни із себе виклич лева і волай нехай ричання, деручке і чорне, і день, і ніч, і всесвіт геть огорне завівши душу в феєричний гай,
де спогади стримлять, як шпичаки, де літо - ніби вигорілі стерні /і/ де жалі - гієни ненажерні на тебе гострять ікла і клики із себе виклич лева і шалій між засувами, гратами, замками підносячи свій голос над віками чекань, волань, зненавистей, надій.
V
Стоять, як сфінкси, чий камінний час розтоплено. Пустилось за водою моє блукливе серце. Як пройтися днедавньою дорогою жалоб? Коли вони стоять, неначе сфінкси, ховаючись углиб?
V
Нерозпізнанне місто дороге мене вкололо скалком щастя незвіданого. Всі твої напасті обсіли серце, чорне і туге
V
Спередрання дзвінок. За порогом юрма Де той п’ятий куток? Заховатись дарма Десять пильних очей — захопили тебе Зимно — і гаряче. Не знайти, бо нема. Повернувся — веду. В дверях жінка стоїть по тонкому льоду плесо лячно лящить
У тумані густому розплився мандат Все відомо. Ти брат.
Білі аркуші тиші, немов голуби, кружеляють од хвищі, повище ганьби
V
Як гостро сколотий уламок, що білим болем голубів підвівся Ярославів замок і в груди ніж мені встромив. і виспівана вся Софія як лебідь хмарами пливе мені з туману йшла як мрія і улягалася завія
Усе до мене бігла бігла і виривалася з обійм А на Михайловім узгір'ї на Володимира горі мене чекало надвечір'я зорю клечавши до зорі
V
Вологі зорі дивляться згори загорнені у морок опівночі нашіптують про щось уста пророчі довкола стільки злої поторочі що краще і не тужся, краще вмри йдуть за тобою слідом явори і пан/ський/ пес, годований, як злидень, і голос довгих пащ, що й ніччю виден і тіні кострубаті, тіні три і поки ноші як ковчег пливуть довкола плетив і жалких мережив та ж ти собі ніколи не належав ще не ставав на заповітну путь Вологі зорі — то чумацький шлях натертий розтроюджений од Криму сліпою сіллю. Окрай сяє зримо на гронах шарлатових по хрестах
Зрадлива, зраджена Вітчизна в серці дзвонить і там росте, нам пригнітивши дух Ви нею марячи, зазнайте скрух і скрух і най вас Бог і най вас Бог боронить Розкошлані на всіх вітрах вагань, як смолоскипи молодого болю, в неволі здобули для себе волю, ногою заступивши смертну грань Щедрує вам безсмертя щедрий вечір в Вітчизні, що гряде громаддям спроб отож не ремствуйте, що вам на лоб поклав Господь свій світлий перст нищівний /Варіанти і поетичні теми:/ Заводіяка той призвідця відчаюх - як грім згуртовує і як гроза морозить вергає до проваль і на узвіз вивозить і все росте нам пригнітивши дух всезростає
Заводіяка той призвідця відчаюх і приском обдає і пряжить нас морозом Заговори душе. Мовчить триклятий розум і всезростає, пригнітивши дух
V
Як гостро сколотий уламок що білим болем голубів підвівся Ярославів замок і в серце ніж мені встромив Завійно-голуба Софія не видзвонена голубим до мене бігла наче мрія і виривалася з обійм А на Михайловім узгір'ї на Володимира горі мені світило надвечір'я зорю клечавши до зорі
*
Зашепотів весняний сніг забелькотав, задзюрив жалкий прокільчився моріг обмерзлу душу збурив пронозисто — чалап-чалап — тонкими калюжами на кладці із козою цап /з козою конозистий цап/ став буцьками рогами /побуцькався рогами/ з паперу човник на воді
ясніє між латаття /біліє/ і дочекався я тоді високого багаття Понад землею висів дим неначе кущ бузковий і став я поруч став я ним повік позбувшись мови сонце бігло в калюжах мов молоде лошатко а син мій любий — в любих снах — шепоче любо — татку
V О не дивуй, о не дивуй мені – коли життя для тебе незбагненне воно й мені чуже. І не про мене чужіти в чужаниці-чужині де я зацвів у потойбічні дні і щедро попускаю за крайсвіту по той бік світу й сонця зелен-віти усесвіту великого на дні Коли являється в солодкім сні моя Вітчизна, майже геть забута – Цвіте бузок і зеленіє рута і серце червоніє у вогні /А на екрані – серце ув огні/
V Відчув себе - й досить. А чуєш, бідо: три серця - розпуклі наповна і не береженого бог береже а здумана дума жертовна /мука/ Жертовна молитва, жертовна клятьба, жертовна любов і прокльони довіку не буде із мене раба 3.77 душа поневажить полони Їй радісно вмерти. Бо світ цей сліпить бо суще не любить живого Підносить і косить - пробудження мить /Яка ж бо ти гожа - засліплення мить/ а всепроривайся до бога /але - проривайся до бога/
V
Алея — довга і порожня, старанно вгорнута у ніч Каштани. Сотні білих свіч А посвітитися — не можна. І притінь. Примерк торжества і урочистої покути /і досить руку простягнути/ аби за край світів сягнути /а як за край світів сягнути/ за смертний окрай розставань. /за гостру кригу розставань/ Кохана, ніби кущ бузку обтяжений з задуми й тиші — іще дорожча й ще миліша — за все що стрілось на віку. Мовчить. Ображена. Застра- шена? Знова родженна О тричі будь благословенна лишатися. Мені ж пора Куди? О краще не питай. Мов іскра зиркнула. І походою /Сльозою обжалила./ //Рукою зверескнула/ геть розгойдала небокрай /І скрик бровою аж загойдався небокрай/
Куди здригнувся димний кущ Куди — суремила алея О краще з круч, аніж тебе я згублю. Із Видубеч. Із круч. Дорога — і порожня, дві чорні колії нічні вони лежать — на серці кожна — /що пролягли усевельможні/ мов басамани вогняні І там де вимерлі провулки погробли свідками німими ти ніби випорснула з муки розсипалася дзвінкими
підборами. Бігом, бігом туди, в /погибель/, за смеркання за той світ Пасмуги світання кололи небо колуном
V
О скрипки тьмавий гуд — мов скапує живиця зникають намерзи і вже хмеліє гін /тане й сохне/ дзвінкого дерева — і світ тобі святиться і вплав іде вода — і небо до колін О скрипки юний злет — навшпиньки підвелося зринаючи з зажур, ясне твоє чоло і гонами гріха струмить твоє волосся побрало обрій твій — і в хмари піднесло О цей порвійний спів — за днем, за далиною за сліпотою сонць, за окраєм бажань Тобі окрився край — вергає над тобою і ластівки тривог, і гуси звістувань /чекань/
V
О скрипки тьмавий гуд мов скапує живиця о серце дерева — співуче наче жаль Пливе Софія — і блакитні птиці /До чолопка Софії — сині птиці/ летять по вертикалі — із проваль По вертикалі — вгору, вгору, вгору летять і клякнуть, в мертвий вмерзлі мур /...обіймущі мур/ Пірви свій дух — услід, і душу завше хору од марних сподівань і визрілих зажур Ні не впадай у біль — до самонарікання О не впадай у біль — його як меч піднось Ятріє ватрою розгніване світання і грається в громи велешанобний хтось
V
Стовбури сосон — як стогони білі в стрілку пустились — з коріння увись о безголосі, майтесь на силі крони ж бо з хмарами переплелись снігом приструнчені горнуться ввись О ці розбурхані розпачем крони тяжко їм тяжко їм од висоти Здвиги й полони. Здвиги й полони Вирви і урвища. Мари й хрести Скільки вас скільки вас тут споночіло в цій безнадії см/ертельних/ снігів білеє тіло, коз/ацькеє/ тіло світ збож/еволів/ збожеволів та постають перед вами прогінні думи-передуми — в небо ростуть за пок/олінням/ ідуть покоління ось вона ось вона виз/вольна п/уть Край визв/олен/ий волі запрагне, горбиться світ тяготою волань В пломінь пекельний кожного тягне тож заступай заповідану грань /переступай.../
Врочило. Досить. Відваги чи люті ачи безпросвітку пружиться крок рвуться поле/г/лі й богом забуті в сяйво цвинт/арних/ зелених зірок Біль наче дим понад світом валує кумельгом /кумельгом кумельгом/ хмара, осонням /прошита/, звістує сонце у груди йде напролам Виросте ліс і міцних і завзятих виросте й рушить, немов Ельсінор Час бо собою світ заселяти з себе скидаючи шати покор
V
Ці сосни вбрані в синій-синій іній на взгір’я збіглі і завмерлі — мерехтом чи то цвинтарним ачи межисвітнім — мені відкрили візерунки душ омиті потойбічною весною у сяйві тамземних просвітлих весен у білій білоті незасягання вони стоять в короні сніговій. і світ — далекий — за малою тінню миттєвих роздоріж — посиротіє од холоду розлуки. І од стужі і од навічних сліпосяйних щасть Узорені роздумані прозорі вони — одне високе чудування — недоторканна є — оця зчужілість і всепрозріння добрих всеочей
Мені за березневі є дари — оця богорожд/енні/сть, стала святість оця пишнота знесення в півнеба, оце світіння полохких світань світів жертовних, що мене запалює всенепогасним і ламким як крига огнем співучих провесняних криг.
Нотатки на marginesi
/Вірші та їх фрагменти Ірини Калинець/
Ночам навздогін шляхам навздогін Чигирин, Чигирин, Чигирин. _____
а вже на раді в Глухові криваво світить ніж
__
не ячіть мені своєю тінню білою Від всіх жінок тією милою понесла б кару я
А що ж нам діяти? Як бути? Як ласку ложа позабуто як у п/олон/і всі мужі?
просовгом
око праве /к/аправе око ліве направо
А світ - хай займеться!
Під білою свитою шовком підбитою шабля зроблена сріблом з турець-
кої сталі. І яріють червоно-ярі шаровари. І довкола рамен голубі горностаї. І під білою свитою шовком підбитою - аж полощуть огнем шаровари.
Щоб голота і шапку і очі долів І злетів дикий рейвах над хатою ______
Не помічено зверху вашу так перетак що у вашій душі - чи підляк чи козак ____ і плаче впавши до колін клянеться ревне Мног-й а ззаду хижо наче звір, голодний здиблений /нерозбірливо/ і комиші, що на сплавах ростуть у дикім полі Слів кобзарю замало, щоб розвіялись чари йдуть вмирати за славу за облудну лукаву
Сніг біліє на вусах сніг дорогою стелеться може, ми не забуті може, ми ще повернемся
_______
Оце єднання в слові і у крові
Серце стало на мить наче небо зазорене Оце єднання в слові, і у крові оце єднання днесь благослови не просим боже, вічної любові /н-і/ подай до м/олит/ви але єднання просим, щоб не стих не оскудів цей голос віщий не перелився в раболейний дух коли до зір - все вище й вище й вище здійметься /нерозб./ наших рук Оце єднання в слові і у крові оце єднання - дай нам днесь! Не просим, Боже, вічної любові але єднання, що сильніш за смерть
V
Самотній стомлений кобзар у далину свій путь подвигав Мости віків на дзвоні струн лише торкни - й озветься лячно І на мандрівку в світ і сніг в різдвяну ніч тебе покличе
Танець свічників (містерія) Випливають свічники трійцями доокола себе колують коло засвітимо прозимець, просинець засвітим на ціле зимове коло
_____________
жовте око на свічці - у віці - у вічці зазирає, колошкає: не відходь, не іди! Випливають свічники трійцями 2 із горищ, із пивниць, з забуття і біди ________
вас померлі вас вічні зове Бать/ківщи/на і вертають вони - з-поза віку, з-за світу в білім савані з гілкою цвіту повертають назад наче ждали повернень
благовістя - чи дім, і сім'ю і вечерю Білий снігу обрус і чекання засвічене і пошерхли вуста: звідки напасте ця?
Вітровійно задуло, вогні загасило і налякано шепіт: во імя отця!
Лиш раз тоді відхилено хитон, де всіх поєднано у почуванні кревнім а вже на знакові твоїх долонь твоє майбутнє дивиться безмовно і марно руку простягаєм - тут де це було, вже дотліває тиша і кривоногий жадібний табун пасеться тут
порожній стіл на чорнім згарищі безмовних свічників.
Довкола тиша, пустка, безгомінь затихни й ти, чолом припавши долі розгорячілих дум спинивши плин Ти просто сніг, ти просто біло-голий чи розпростертий в безсловесній тьмі і тільки слід звуглілий за тобою...
Як в маячінні проминули співи
В тенетах власних бийся і мовчи слова горять на свчці безімення даремний голос твій. Даремний клич. І світ заслуханий в своє тремтіння темне
Оскомно, гірко, осоромно так на душі, хоч степ засій цим полином.
во ім'я волі і синів нехай веде вас правий гнів.
Місяць вдарив як бубон, Місяць обачно скрався з неба
І око в око Чигирин із цілим світом на один Із цілим світоньком на прю!
А з низин із хат солом'яних вдовіє жіночий голос: не гуди! Лиши нам жити!
І дивним видивом протятий - а йду наче в коло лицедіїв
Такі сумні, такі земні ті очі, вдивлені глибинно а поза ними ув огні як в ореолі - Батьківщина
Догори піднімались церковці. І маліли в ясі
Ця дрібненька мачина, де є все - козаки, Чигиррин, Б/атьківщи/на і поля і сади.
І летіла дорога, спотикалась, текла. І до ока поволі підіймалась рука
Ні, він не плакав. Він не міг! Хто б зборов в собі ще ячання слова, це переглухле, <нерозб.>
і гостро в серце світу цілить його дорога вигнання
__ Добрий вечір, краю любий Г Хоруговок коляда понад стелею зліта осідає всі закіття Добрий вечір, краю любий Г
тонким голосом виводить наймолодшенький звіздар В похололих у руках сам мороз синьобородий скалить в усмішці вуста притулилось до коліна янголятко склавши крила довгооке, біло-біле. - десь була тут Батьк/івщи/на? Де була тут У/краї/на? Затремтіло і погасло срібне берло у вікні. /Примітка: Закінчення конспекту віршів і поетичних фраз та фрагментів Ірини Калинець/
V 3.77
Боже не — літості — лютості боже не ласки, а мсти дай розірвати нам пута ці ретязі ці рознести дай нам серця неприкаяні дай стрепіхатий стогнів /нам розгніваний гнів/ душ смолоскипи розмаяні між чужинецьких богів /огнів/ поривепоривепориве разом зриваймося в лет /пірвемося/ Синню скипає нам зориво /Глянь розсвітається зориво/ //рвися ж гамований пориве// Хай і не мед — а вперед /на смерть/ Благословенна хай буде та куля дужа, що разить /жальних мов жимолоть мет/ плоть, щоб її не марудити в перечеканні століть /перечамрінні/ ? Боже розплати шаленої боже шаленої мсти лютості всенаученої нам на всечас відпусти
V
Вже вечір тіні склав у стоси, за обрій котиться курай і дальні пахнуть сінокоси і дальній пахне рідний край ще пахне сонцем біла стежка, медами пахне сон лугів, і пахне юністю мережка червоно-чорних поликів Кімната пахне ще духами твоїми, але ніч руда вже щирить ікла над ярами, голосить голосна Біда Муругий кінь іржить на зорі, в голодні висі виє вовк а ти в вузькому /огригорі/ своїх святинь проносиш начування шовк
Так часто цокотять обчаси так часто серце стукотить Так закінчились баляндраси і в гніві кров хмільна кипить.
V
Знову друзів додому веду напівщирі, напівнезнайомі, повсідались на житній соломі на трипільському сонці в саду Потім пісню сумну заведу, як пітьмою укриє крайнеба — як судилося нам, так і треба — не одну пережити біду А насунуться спогади —хвощ під чиєюсь хитнеться рукою /дригнеться/ Ой і хороше! Над головою кругосвітній збирається дощ. /цілосвітній/ //кордубатий// Запарує вода в казанку, обібравши картоплю і рибу ми наваримо юшки — і з хлібом посьорбаємо в прохолодку. Що то шкода — цибулі нема і не буде як салом затерти ані жити немає ні вмерти ані вільно дихнути нема Тільки сіль, і вода і житняк і світанок, і ніч, і стозора небезпека, і сонна і хора вседуша, що запрагла успак Часником натираєм коржі от і збилась життєва оскома. золота припахає солома і пороснула кров по ножі.
V
Такий близький ти, краю мій, і безнадійно так далекий У вирій відлетять лелеки а ти пробудь один. І скній. О звомплена душе, ярій — коли докучили ці втеки /ще не докучили/ в лет, до вогненної пащеки, /а із вогненної пащеки/ Як він ощирився стозмій! /аж бухає вогонь — стозмій/ Душе, в цій тиші гробовій почуєш мить, як: орлій клекіт шикує молоді шереги Я твій, н/азавжди/. Болю, твій.
V
Таке незрушне все — куди не глянь немов омите вічності водою мене лишило зі світай-бідою а доокруг — болото, луки, твань Немає нас. Немає нас. Поглянь — світ міниться і мерехтить і стогне і як душа одкрита одвологне задля години довгих почезань
V
Ту келію, котра над морем (гуде басове жалюзі) ми смертній віддані жазі очима нетерпляче борем А за вікном — крізь чадний гуд крізь пугача ощадні крики — твій шанталавий, без’язикий /бо начувайтесь, без'язикі/ весь недорікуватий гуд Пустеля. Спогади. І дух морських лагун і риболовлі такий театр на безголов’ї — аж пір’я сиплеться, аж пух
Гуде басове жалюзі, йде репетиція страждання прем’єра самопочезання і моторошне хвилювання І досвіт-сонця наразі /бо досвіт- сонця наразі*/ /(бо меркне мертвий кін) Чекання**/ немов божественне наслання.
V
Грудневого добридня, вже надвечір побравшись грудкуватою дорогою, що повелась промежи сніжних піль котрі обачним хрестиком мережані лежали мов непам’ять вікова я думав, що обледачіле горе притерлося до мене хоч і я нівроку вже до нього попритерся І вже нема ні спогадів колючих ні забуття що в сонці мерехтить осліплим шклом. Я дожидав, коли моя душа оклякла, ледь відтеплена проблисне тужним сяєвом скорботи і зашпорами як огнем обдасть Відкриються мені далекі далі за межами терпіння, ті, що нам немов просмертний одяг приготовані – останній приобіцянок життя О вічне забігання наперед то знак душі що прагне шелепочка як вирв як урв. Перестрахом межі відлунням скону –знак цей закарбовано /зупином.../ аби іспитувати пізній крок (Це рух за край. Обачне заступання межі за міріадами смертей, бо скільки не живи, а що не думай вона – край тебе: руку простягни – і вже почубиш). Проміж сніжних піль я брався грудкуватою дорогою грудневого добридня. Грузли ноги і хмелем кучерявилась душа. О білі зайчики німих снігів що скачуть довкруги несамовиті о сині бризки поспіву німотного ці релі втіх, ці скалки скавучкі ці алкоголі радості німотної жалкі голки солодкі цей движкий
незбутній прасвіт, передсвіт, недосвіт ця відволодана минула смерть призбуджена бажанням ще невкоськаним мені була за берло золоте. Іди. Іди. Іди. Не оступайся. Не оставай за ними, днями туг. За днями туг не оставай. Прослалась весела й тлуста сита німота Твій прасвіт. Твій недосвіт. Твій передсвіт. І засвіт твій. Твій ранок вечорів і вечір ранків. Там – пройди тропою між чорних стелл де рить твоїх подоб –розгублених – ридає в чорну туш. Пройди – спокійний і легкий і вільний од власних гравітацій. З краю в край мов тінь – між анфіладами подоб –пришпилених до мурів ніби двері Зайди і вийди. Вийди і зайди. Зайдеш у перші двері – помаранчі диточих сонць, у других – тінь води розтопленого срібла, в третіх дверях –то синій глід у паморозі снів. А там, де крізь одвірок червоніє од сопуху аж чорна хижа хіть – там промайни. Проскоч ані помічений і далі йди згубивши власний крок
V
Хоч покоти м’ячем по цій дорозі надсадний погляд скинеш за собою і ніяк зачепитися на ній: там радості що й пам’яті не варті там горе в борозні леміш лишило і ніяк утекти її проклятої ні збутися ні спекатися ні. /ані забути/ То погар доль, осмалені хрести знакують путь охлялої вітчизни /вотизни/ блукає мати битим бойов/исько/м /котра клене клене тебе проклявши/ ламає руки, плаче і клене /бо чує мало зазиву й волань/ Кринице незглибима, доки ще до тебе воду лити джерелову щоб не всихала? Жухне попри березі попряжена і немічна трава
- Таке виділення - /вотизни/ - означає, що це правка, зроблена з конспіративною метою.
V
Пощо мені життя суремного тривога як більше опертя не виблагати в бога Пощо усі труди усі тяжкі маруди коли в усі сліди ступає тінь Іуди /оруди/ Ошукана чота за пагорбом зникає і доли посідає маркітна марнота /святенницька цнота*/ /темниця-чорнота**/ /темниця-темнота***/
V
Нарешті — ось ви присмерки душі що вигасили гамір тогосвітній і безгоміння — геть туге мов бич обклало простір. Вибринь через силу Надпоривом і надвигом пробийсь. Чи обережно з темряви густої скрадися вгору, сну не наполохавши одвертого як біль. Пройди між тіней і заблукай між них.
Пройди між тіней і заблукай між них
V
Сни складено у стоси, неначе кістяки /остюки/ на відстані руки ридання безголосе Світ вишито хрестом, гудуть хрущі травневі Зла що довліють дневі ввижаються обом Між нами стільки тьми обснованої ночі аж обірвали очі аж посвітились ми
V
Жовтава більше ніж зелена прокільчується вже трава Росте і тягнеться до мене аби зродити ці слова /розчути/ Забутий більше аніж знаний мені відкрився білий світ де піє півень сонцем п’яний так хвацько скочивши на пліт /кричить до когось навідліт/ А дума — думочка сокоче курчатком жовтим в шпориші Душа зродилась. Жити хоче А глузд шепоче — не спіши. Все, що наснилося —то дивна дивниця й тільки. Адже ти спізнав, що сон і світ зарівна ворушать стебла самоти
V
Горобчик цвіркнув на бантині І плиски білоногий злет І сніг останній — синій-синій і перегуда-очерет Шпаків трикутники любовні коло шпаківень, до осик ув’язаних. І очі, повні од сяйва сонця. Й лячний скрик 3./19/77 ген з-за обтятої діброви людей дерев ачи води. І перше мукання корови і рання прорість лободи знов чисте зерно заронило у ярну душу. Прорости ж, Аби заколосилось тіло діждало взятися у спиж.
V
Ніч — хай буде тьмяніша за темну день — хай буде чорніший за ніч Хай проллється сяєвом потаємне /образом/ в скалках ласки — з облич. /сяєві/ Хай пробуде в віках — десниця твоя простерта багряна твоя тога і голубий хітон треба славно — коли судилося вмерти /раз/ перебути вік свій — спокій, а не покон [Усмішка голубина — в пам'яті незатерта наче місяць — світиться між опон) /з-за/ треба щедро — серцем одним, устами ледь розпуклими — розпелюстити втіхи гін, /пелюстити/ всевідради! Сонце бо йде за нами Набирай же — свій смертельний розгін! Треба мудро — день за днем перебути треба ніжно — вилоскотати шал серця! Треба виринути зі скрути,як із рури —срібногорлий хорал.Хай багаття вигорить геть на порох, д’горі зійде весь голубиний дух —спогадає і нерозумний ворогспогадає і незбагненний друг.