"Наснилося, що я на тім дворі..."

Наснилося, що я на тім дворі, безмежно розгородженому щойно, де вже кортить колючими алеями прогулюватись тіням ворушким. Я став при чорній брамі. В сто очей вглядаюся і вже за назиранням себе не чую. Бачу: біла тінь у сардаку сіренькому бреде зі згаслим поглядом, золотокоса. — Ти хто? — її запитую. — Ти хто? і згадую, і сам відповідаю: — Це ти, це ти, кохана. Не моя (розпізнаю за чистотою щему) товариша... — Це та, котра мені повинна появити царство тіней щоб я себе в тім царстві розпізнав, зустрів віч-на-віч. В драних куфайках як немічні прояви, болі тлумляться чи розтікаються безлюдним широм чи товпляться, як самітні птахи. Така гуде зав’юга довкруги аж не зійти із дива, що трепети листок зелений — ані ворухнеться, як мертвий висить. Жду. Чого ж я жду? Щоб надійшов один болючий рот з попеченими тьмавими губами і злякано накрив мої уста проносячи движкий свій усміх далі. Весняна мжичка. І земля ще спить. От-от зі сну прокинеться дорога, і зблисне сонце, і забродить сік в тих овочах, що довго літа ждали і старіли в чеканні. Але вже троянда чорна пуп’янки пустила.

Вперше переписано у листі до дружини від квітня 1975 р. з мордовського табору ЖХ-385/3, відразу після повернення до нього з таборової лікарні.
Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.