Не можу я без посмішки Івана оцю сльотаву зиму пережить. В проваллях ночі, коли Київ спить, а друга десь оббріхують старанно, склепить очей не можу ні на мить, він, як зоря, проміниться з туману, але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.
Ні словом не озветься. Ані пари із уст. Вусате сонечко моє! Несуть тобі три царіє со дари скапарене озлоблення своє.
Іваночку! Ти чуєш, доброокий? Їй-бо не знаю, що я зле зробив. Чого ж бо й досі твій поріг високий ані відчув, ані переступив.
Прости мені, недільний мій Хрещатик, що, сівши сидьма, ці котли топлю в оглухлій кочегарці. Що терплю, коли вже ні терпіти, ні мовчати не можу, що, читаючи, люблю твоїх Орхана, Незвала і Данте, в дев'яте коло прагнучи стремлю. Моє ж досьє, велике, як майбутнє, напевне, пропустив котрийсь із трутнів. Із тих, що білий світ мені окрали, окравши край, окрали спокій мій, лишивши гнів ропавий і кривавий і право — надриватися в ярмі.
Сидять по шпарах всі мужі хоробрі, всі правдолюби, чорт би вас побрав. Чи людська добрість — тільки доти добрість, поки без сил, без мужності, без прав запомогти, зарадити, вступитись, стражденного в нещасті прихистить і зважитись боротися, щоб жити, і зважитись померти, аби жить?
Коли тебе, коханий, покарають — куди втечу від сорому й ганьби? Тоді прости, прощай, проклятий краю, вітчизно боягузів і убивць.
6.12.1965 р. (Первісний начерк вірша зроблений в ніч з 4 на 5 вересня 1965 р., відразу після того, як Василь Стус дізнався про арешт друга і його викрику-протесту в кінотеатрі "Україна" на прем'єрі фільму "Тіні забутих предків" Параджанова). Спогад про кочегарку у вірші пов'язаний з тим, що після звільнення з Інституту літератури, Василь Стус, аби мати за що жити і якийся дах над головою працював кочегаром на станції садівництва в районі Теремків (Київ).
Іван Олексійович Світличний (20 вересня 1929 р. - 25 жовтня 1993) — духовний лідер національно-демократичного і культурного руху кінця 1950-1970-х років у Києві. У 1962-1963 рр. був ініціатором і одним із засновників Клубу творчої молоді, довкола якого згуртувалися культурні нон-конформісти. Одним із перших встановив контакт з українською діаспорою, поширював самвидав і тамвидав (заборонені в СРСР книги, які переважно надходили до нього з Москви через московську інтелігенцію). Незаперечний моральний авторитет для Василя Симоненка, Василя Стуса, Алли Горської,Ю Семена Глузмана, Генріха Дворка, Михайлини Коцюбинської, Зеновія Красівського та багатьох інших.
У 1963 р. внаслідок конфлікту з академіком Іваном Білодідом Іван Світличний залишив посаду головного редактора журналу «Радянське літературознавство» і зосередився на роботі з молоддю. Зокрема, працював як редактор з Василем Симоненком, Миколою Холодним, допоміг реалізувати себе в мистецтві художниці-монументалістці Аллі Горській, художниці по костюмах Людмилі Семикіній та художнику-керамісту Галині Севрук.
Найближчий товариш Василя Стуса. Саме арешт Івана Світличного в 1965-му штовхнув В.Стуса на протест в кінотеатрі «Україна».
Вдруге заарештований в 1972 р. Отримав максимальні 7 років ув'язнення і 5 заслання, які відбував у таборах ВС-389/35, 36 Пермської області. Був одним із лідерів табірного руху опору. Відігравав провідну роль у написанні табірної хроніки й передачі її за кордон.
07.05.1978 р. тяжко хворий Іван Світличний був етапований на заслання в с. Усть-Кан Горно-Алтайської обл., куди прибув 27.06.1978 р. На засланні Світличний працював нічним сторожем і палітурником у бібліотеці. 20.08.1981 у нього стався інсульт, внаслідок чого він став інвалідом 1 групи. Доглядала його дружина Леоніда Світлична.
23.01.1983 р. Іван Світличний повернувся до Києва. Але хвороба взяла своє і продовжувати громадську діяльність він уже не міг. Три останні роки погано розмовляв, впізнавав лише найближчих друзів і не рухався.
Член міжнародного ПЕН-клубу з 1978 р. Похований у Києві на Байковому цвинтарі.