Не побиваюсь за минулим, побитим шашіллю зневір. Високі думи промайнули, у потаймиру — водовир стражденних літ. Нехай. Не плачу. Не побиваюсь. Задарма. Усе, чим жив, сьогодні трачу. Все рвуть руками обома.
Але ж чи все? Не все. їй-богу. І гріх казать: все чисто рвуть! Навічним радості облогом, обніжком щастя, там, де ймуть малої віри на безвір'ї малої ласки серед зла, квадрат — чотири на чотири — і окрай чорного стола. Якраз навпроти, на ослоні сидить нужденна удова, і на змозолених долонях — солоні сльози, як жорства. І так провадить: зглянься, сину, руками горе розведи, бо як не стане України, тоді не стане і біди. І в щасті нелюдів пощербне її державний меч і гнів. І горе зітреться на мерву. І відбіжить її синів невірних потовч-потороччя. За першим громом — відбіжить. Хто ж їй води подать захоче? Закриє очі хто — скажи? Єси ти сам — з собою врівень, один на сотні поколінь високим гнівом богорівен, хай, може, не ріка, а рінь, важка занадто. Гнів стоустий, молінь столобих ти рука. Ступай — майбутньому назустріч, і най хода твоя легка легкою буде. І не треба жалких жалінь. І — задарма. Тюрма не доросте до неба: ще землю їстиме тюрма.