Про згадку для Стефанії Шабатури
Москва. Столиця. В сотні лиць нас озирає при вокзалі. Нас автомати пронизали. О рідна сестро, падьмо ниць! Цей світ — це сон. Оця діра —цвинтарна. Шара вся. Примарна. Між ста потвор — сестра. І гарна, як смерть. Межи потвор — сестра.
Шепоче тихо: Отче наш, єси на небеси, — помилуй! Коб лезо — то відкрив би жили. А світ звіріє в сотню пащ.
Безпосереднім емоційним поштовхом до написання вірша стала випадкова зустріч під час етапу на пересилці в Москві осінню 1975 р. Спогад Стефанії Шабатури: