Отак собі й живу, позбулий часоплину, і рідну Україну не кличу не зову. В невільницьких шляхах відмарилось поволі, вже не шумлять тополі у мене в головах. І рідний Київ мій у золото гучливе не вдарить шанобливо і не окрилить мрій, медяні гуки бань стар-княжої Софії не оживлять надії і чару повертань. Отак собі й живу, неначе лист опалий, лиш місяць гострожалий насуплює брову. Таке твоє життя і просте і нехитре, кульбабою на вітрі під буряне виття. Та рідний син біжить — пустився з крутояру на радість і на кару — аж вся земля дрижить. Оце ти й є моя дружина і вітчизна, і трунок і трутизна, і смертна течія.
Вірш, написаний в другій половині 1970-х років, не був включений автором до корпусу "Палімпсестів". З великою ймовірністю написаний вже на засланні в сел. ім. Матросова Магаданської області.