Після введення в обіг банкноти, номіналом в 2000 гривень із зображенням образу Василя Стуса старший зберігач фондів Музею грошей Андрій Бойко-Гагарін підготував невелике дослідження про фінансовий аспект життя Василя Стуса. Реальної людини, а не вигаданого міфологізованого персонажа, чий образ скрізь використовують політики, коли їм бракує власного авторитету.
До Андрія Бойко-Гагаріна під таким кутом зору постать поета ніхто не вивчав, а тому нам здалося, що дослідження буде цікавим багатьом. Особливо ж це дослідження цікаве тим, що тема "Василь Стус і гроші" звучить майже ірреалістично. Відповідальність за родинний бюджет майже завжди лежала на дружині поета Валентині Попелюх, а не на Василеві Стусові. Попри все, реальна людина в сучасному світі не може уникнути фінансових взаємин. Отож, пропонуємо погляд історика і нумізмата на взаємини Василя Стуса з грошима.
Фінансове життя Василя Стуса
Сьогодні Василь Стус є одним із найбільш упізнаваних українських поетів двадцятого століття. Герой України. Людина, ім'я чи образ якої присутні в назвах вулиць, шкіл, культурних установ, монет, а тепер ще й банкноти номіналом 2000 гривень.
Василеві Стусові було лише сорок сім років, коли він помер у таборі ВС-389/36, і тому його ім’я в більшості людей пов'язано з боротьбою з тоталітарним режимом, викликає сум, тривогу, почуття несправедливості й безвиході. Проте Василь Стус непровів все життя у таборі. Тож спробумо подивимося на сліди його присутності в світі реальних людей. Веселого. Справжнього. Різного.
Спробуймо прочитати листи та вірші Василя Стуса під фінансовим кутом зору: як і на що витрачав гроші поет в різні періоди свого життя, як займався фінансовим плануванням і якою була фінансова етика поета Василя Стуса.
Звісна річ, фінансова складова переважно преджставлена не у віршах, а в листах Василя Стуса, де поет згадує ціни, зарплати, повернення боргу, грошові перекази і користування фінансовими послугами.
У листах Василя Стуса знаходимо згадки про зарплатню батька, позику до зарплати, купівлю гітари, власний заробіток, вартість харчування, дефіцит особистого бюджету, гроші на рахунку, повернення боргу дружині у 200 карбованців, грошові перекази та назви грошової одиниці. Ощадливість і контроль витрат особливо наочно простежуються у листах з таборів.
З листів можна реконструювати певну фінансову етику Стуса: праця, відповідальність за родину, стримане споживання, контроль витрат, небажання обтяжувати близьких і дуже високий пріоритет витрат на освіту та книжки.
Також фінансова інформація міститься у спогадах про поета його сучасників. Тут маємо згадки назви грошової одиниці та розмінної монети – карбованці та копійки, а також судові платежі, ліміти на покупки, табірний магазин, ціни на чай, фонд взаємодопомоги та оцінена вартість поштових відправлень.
У віршах Василь Стус наводить фінансовий мікросюжет з дитинства, а також багато пише про моральну корумпованість системи, пристосуванство, привілеї, неправду, адміністративне свавілля, чорний ринок та дефіцит.
Аналіз поетичної та епістолярної спадщини дозволяє сформувати дуже пристойний «фінансовий словник Стуса»: бідність, голод, праця, заробіток, зарплата, позика дозарплати, борг, повернення грошей, рахунок, залишок коштів, ціна, дорожнеча, купівля, торг, перекупництво, перепродаж, дефіцит, обмеження споживання, грошовий переказ, сімейний бюджет і взаємодопомога.
Проаналізувавши зібрані дані з поетичної творчості та епістолярної спадщини Василя Стуса дозволяють зробити висновки не лише про його фінансове життя, а й скласти його фінансовий портрет та визначити основні якості та особливості ставлення поета до грошей та ведення фінансів, окреслити моделі його фінансової поведінки. Дозволяє говорити про Василя Стуса не просто як про людину, що кілька разів використала слово «карбованець», але й як про постать, чиї листи документують реальну економіку життя радянської людини 1960–1980-х років.
Дитинство – бідність та злидні родини. Бідність і життя від зарплати до зарплати представлені у Василя Стуса дуже виразно. Бідність у поета не романтизованаа виразно конкретна. Це брак їжі, неможливість придбати бажану річ, позичання батьками грошей і важка фізична праця.
Мати Василя Стуса, Їлина Стус, в інтерв’ю говорила, що в період колективізації в родини конфіскували худобу та навіть зняли в хаті дерев’яну підлогу. У листі до сина Стус згадує повоєнне дитинство: батько спух з голоду, а майбутній поет «Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. То був мій 3-4 клас» (Лист до сина від 25.04.1979 р).
Цікаво, що фінансова грамотність Василя Стуса проявляється з дитинства. Існує біографічно засвідчений сюжет, згідно якого батько давав малому Василеві 10 копійок аби охлялий хлопець пив риб'ячий жир, які Василь збирав і витрачав на книжки.
Василь Стус описує епізод з дитинства у вірші «Весною хочеться багато»: юнаки ладні сім кілометрів пішки іти до міста, аби за «червоні гроші» (радянські банкноти номіналом 10 рублів – А.Б-Г.) на базарі купити гумового м'яча. Це вже фактично маленька історія про гроші як засіб здійснення заповітного бажання: накопичити гроші - піти на ринок - здійснили покупку - отримали конкретну цінність. Маємо зразок повноцінного економічний мікросюжету. Хоча, ймовірно, мова не про безпосереднє дитинство Василя Стуса, адже 10 рублеві «червінці» з’явилися лише у 1961 році, їх не було в часи поетового дитинства.
Весною хочеться багато. Людина кожна — ніби дзбан, водою виповнений. Пінний від прохолоди — пухирці по склу. Прозорий дзбан — Прозорі весною люди. Перший клас закінчувався на футболі на ганчір'яному. У нас з товаришем — червоні гроші, то ж буде м'яч, коли до міста поїхати. І на базарі купити пуп'янок тугий із гуми. Пішки — не біда. Сім кілометрів — не завада. Весною хочеться багато. І що тут скажеш?
Є й чудовий автобіографічний епізод про бажання юного Василя займатись музикою: у листі до сина від 25 квітня 1979 року Стус пише, що через бідність батьків не міг просити їх купити йому фортепіано чи скрипку: «Яке там фортепіано, коли мама чи не щомісяця сушила собі голову: і до кого б піти позичити кілька карбованців, аби протягнути до зарплатні татової, якої ніяк не вистачало!». Фактично маємо приклад типово побутового короткострокового кредиту: доходу домогосподарства не вистачає до наступної виплати, тому виникає позика.
При цьому батько таки купив Василеві гітару, про що поет згадує у згаданому вище листі до сина: «Музикою я марив. У 7 класі за “похвальну грамоту“ тато купив мені гітару. Я спочатку навчився грати “Взяв би я бандуру“, потім кілька старих романсів, маршів. Але все було не те. І тоді я брав гітару — і грав — на одній струні — своєї. Все, що я чув, за чим тужив, чого прагнув — усе вигравав. І забувався геть. Так міг програти 2-3 години — і не чезти, коли збіг час».
Гроші - цей... принцип міського життя в його протилежності сільському, - г р о ш і керують штучним, умовним оманним життям міста. Питання грошей стає основним питанням для міської людини" (Віктор Петров. Петербурзькі повісті М.Гоголя).
Василь Стусмав велике бажання мати фаховий і тому дорогий музичний інструмент, але розумів, що просити батьків про це неможливо, бо матір регулярно шукала, де позичити кілька карбованців до батькової зарплатні. У цій ситуації фактично представлено чотири економічні поняття: бідність, обмеженість сімейного бюджету, короткострокова позика і відмова від великої покупки, відтерміноване споживання.
Ситуація свідчить і про певну фінансову рису самого Василя Стуса: він співвідносить особисте бажання з можливостями родини. Тобто він не дозволяє собі вимагати: «хочу фортепіано, купіть мені його!», а демонструє усвідомлення того, що сімейний бюджет не витримає таких видатків.
Перші зароблені гроші були зароблені Василем Стусом ще дореформенними рублями (до грошової реформи 1961 року). Згадуючи канікулярну роботу на залізниці, де він міняв шпали й рейки, забивав костилі та вантажив щебінь, Стус писав, що заробляв 400–500 карбованців «старими грішми», тоді як батько отримував 600–700 карбованців. Він безпосередньо оцінює свій заробіток як додаток до сімейного бюджету. Це чудовий приклад не просто згадки про гроші, а порівняння доходів членів родини.
"Як тільки міг, я допомагав батькам — під час канікул “відпочивав“ на залізниці, де міняв шпали, рейки, бив “костилі“, вантажив рінь (щебінь). Нароблявся — мало не падав. А проте 400-500 карб. старими грішми до татових 600-700 щось і важило, все якась допомога" (Лист до сина).
Гонорар за творчість. У листі Стуса до Володимира Буца від 3 грудня 1963 року є дуже конкретна розповідь про фінансову операцію. Василь Стус мав отримати гонорар, який помилково або незручно для нього надіслали до редакції газети. Він просить товариша звернутися на Головпоштамт, щоб там повернули гроші до видавництва «Молодь», де потім він зможе оформити доручення, отримати гроші і переадресувати батькам у Донецьк. В одному листі маємо згадки про авторський гонорар, поштову фінансову операцію, доручення на отримання грошей, переказ коштів, фінансову допомогу батькам.
Молодий Стус не просто отримує перші літературні гроші, а спрямовує зароблене батькам. Цей факт особистої відповідальності перед батьками доповнює його попереднє свідчення про роботу на залізниці, де він заробляв майже стільки, як його батько. Він прямо характеризує це як допомогу родині. Отже, простежується стала модель: власний заробіток Стус сприймає не лише як особисті гроші, а як ресурс сім'ї.
Чимало економічних категорій згадано у листі Василя Стуса до Євгена Сверстюка від 8 березня 1979 року: «Од зарубіжних пакунків я відмовився – після публічного цькування, що тривало торік чи не 2 місяці. Там говорилося, що я “продаюся” за пакунки. Оскільки платня в мене тут досить солідна (300 – 400 крб. на місяць), то я порішив позбавити їх цієї зачіпки. Звісно, коли б мав Славкові Чорноволові зеківські заробітки (50 – 70 крб.), то й не подумав би». [...]
Що міг би Тобі вислати: 1. теплий (непоказний, про роботу) кожух, вони тут є – десь 60 – 80 карб., але дай знати розмір 2. чоботи, валянці (дай знати розмір) 3. програвач із набором платівок (придбав собі після травми серпня 1977 р.) 4. светр, сорочки і т. д.
"Палімпсести подарувала мені травма. Це майже те, що я бачив у задумі" (Василь Стус).
З продуктами тут зле: м'яса нема, дають по видавці перед роботою 100 – 150 г ковбаси – аби робив. Маю чималенько книжок. Хочу їх кудись сплавляти, бо буде пізно скоро. Чи є там транзистори? Чи маєш кошти на нього? В разі потреби телеграфуй – відправлю переказ".
Василь Стус пише про свою заробітну плату, порівнюючи її з заробітною платою В. Чорновола. Наводить свідчення про ціни на одяг, придбання побутової техніки, а також пише про користування фінансовими послугами, зокрема згадує про грошові перекази...
«За дослідженням поштово-посилкової торгівлі, у 1973 році в СРСР діяло 50 спеціалізованих магазинів і 473 відділи «Книга — поштою».
Поточний рахунок. У одному з листів Стус повідомляє, що замовив дещо через «Книгу-поштою» і хвилюється, чи надійдуть гроші з його київського рахунку, інакше доведеться повертати бандеролі. З цього можна зробити висновок, що Василь Стус мав рахунок в тодішньому Ощадбанку, а також виконував там трансакції.
Книжки як пріоритет споживання. У табірному листуванні Стус перераховує видання, які хотів би отримати: Валері, багатотомного Франка, «Словник української мови», історичні та фольклорні видання. Просить дружину та друзів мати це на увазі, бо сам не в змозі замовити все необхідне.
Тут важливий не тільки сам факт купівлі книжок. Якщо зіставити це з матеріальною скрутою Стуса-в'язня, то побачимо дуже характерну структуру його споживчих пріоритетів: книжка, періодика, словник, можливості навчатися віддається перевага перед побутовим комфортом.
Передплата періодики як регулярна витрата. У листі до дружини від 8 березня 1977 року Стус просить передплатити йому на пів року «Всесвіт», «Літературну Україну», сербський Život literacke та польську Polityka і Kultura. Решту, пише він, «я зможу собі замовити тут». Це вже можна трактувати як планування регулярних витрат на інформацію та освіту. В листі до батьків від 4 листопада 1984 року ситуація змінюється. Стус просить нічого з книг та періодики йому не передплачувати, оскільки частину видань йому просто не видають.
Особливості фінансової лексики. Щодо назви радянської валюти, то Стус паралельно вживає два терміни і «Рубль» і «Карбованець». У листах Стуса використано обидві назви, причому неодноразово і в дуже конкретному фінансовому контексті. У листі до дружини від 9 лютого 1981 року він складає власний бюджет у карбованцях: «Чомусь за один харч тут беруть 25 карбованців». Дослідник Костянтин Москалець, аналізуючи листи, наводить епізод із листа Стуса до Ірини та Ігоря Калинців від 13 вересня 1978 року, де йдеться про те, що Михайло Хейфец у зоні отримував більше за інших, «цілих 7 рублів». Тобто Стус користувався паралельно лексемами «карбованець» і «рубль», що саме по собі цікаво для дослідження грошової лексики радянської України.
Фінансові категорії та гроші іноді безпосередньо фігурують і в творчості Василя Стуса. У поета є вірш, написаний імовірно в період заслання 1977-1979 рр., із буквально промовистою назвою «Трамваї, гроші і серця». Гроші тут є не предметом економічного аналізу, а прирівняні до речей, людських доль і почуттів, виступають частиною матеріального потоку повсякдення.
Трамваї, гроші і серця, комоди й долі спливають плавом без кінця брудні і голі. Дерева, авта, журавлі, яри і мрії підносять на однім крилі зморенні виї. Крамниці щастя і міста, паркани й мури - усе несе вселенська мста в однім алюрі. Все прагне заплисти за край, щоб того світу почути пісню диких зграй несамовиту. І увостаннє пригубить отрути чару, як сонце злякано спішить зайти за хмару. І ти - піддайся течії, що дух поймає і в'ється контуром, гаї і дні ковтає.
У вірші «Я йшов за труною товариша й думав» Василь Стус описує чорний ринок, спекуляцію, ціну та перепродаж дефіцитного «товару» в абсурді радянської реальності. Дія відбувається на цвинтарі, де жінка пропонує поступитися могильною ямою за 150 карбованців, причому гліричний герой вірша усвідомлює, що вона - перекупниця, яка скуповує та перепродає ями, але віддає гроші не торгуючись. Тут описана ціла ринкова модель: дефіцитний ресурс, посередник, скуповування, перепродаж, завищена ціна, можливість знайти дешевше, відмова покупця від торгу, готівкова оплата. Це економічна сатира на чорний або напівлегальний ринок дефіциту в СРСР, предметом комерціалізації Стус робить місце в могилі, щоб підкреслити проблему через її абсурдність за допомогою гротеску.
Я йшов за труною товариша й думав: везе ж таки людям: задер ноги і ніякого тобі клопоту, востаннє блиснув білими стегнами покійника, а світ хай собі ходить хоч на голові. Та коли ми прийшли на цвинтар, побачили стільки машин, фургонів, катафалків — не те підступитися, голови встромити немає де. Стояла величезна черга за ямами. Кожен намагався захопити шмат землі (на руки давали 1,5х2 метри). Наша черга була вісімсот шістдесят третя. Де його було дочекатися, коли полізло стільки горлохватів — той інвалід першої групи, в того право, в тієї немовля на руках, а той просто так — залляв од самого ранку сліпи і суне, куди втрапить, байдуже, за капустою чи по смерть. Мали вже повертатися додому ні з чим. Думаю собі: приїдемо назад я й кину покійникові, як з кілочка: буде тобі вилежуватись, уставай-но, потерпи днів зо три зо чотири, поки той плав спливе, однак спішити — якого чорта? Аж тут підступається до нас баба з двома кошиками (на цвинтарі випродовує городину) вам ями треба питає можу відступити свою карбованців за сто п'ятдесят. Воно можна знайти й дешевше, але ж то тільки звання, що яма, а в мене просто тобі перина — і полежати й виспатись там самому чи й з молодицею (у баби весь металевий рот, що називається — озброєна до зубів). Я відразу збагнув, що це перекупка — скуповує й перепродує ці ями, але, не торгуючись, вийняв з кишені гроші й віддав — на, щоб ти землі сирої наїлась.
Сильний соціально-економічний мотив присутній і в «Лекції голови колгоспу поетові». У цьому вірші звучить саркастичне: «Одягнутися, взутись маєш? Гроші — є?». Тут Стус використовує матеріальний достаток як елемент радянської аргументації: мовляв, якщо людина нагодована, одягнена й має гроші, то навіщо їй ще вимагати свободи. У цьому контексті гроші стають частиною критики радянської моделі «матеріальне забезпечення в обмін на мовчання».
Особливого характеру набувають тюремні фінанси Василя Стуса. Починаються вони зі стягнених з родини судових витрат, понесених радянською державою в процесі слідства над поетом.
Судові витрати – це ще один фінансовий сюжет, вартий окремої уваги в рамках цієї теми. За першим вироком з Василя Стуса постановили стягнути судові витрати: 100 карбованців за експертизи, 114 карб. 60 коп. за приїзд свідків до слідчого і 68 карб. 35 коп. за приїзд свідків на суд. Разом 282 карбованці 95 копійок.
Бухгалтерія в’язня. У листі 1981 року поет по суті веде маленьку особисту бухгалтерію в'язня: харчування коштує 25 карбованців, заробіток становить лише 18–20 карбованців, на рахунку залишалося 30–40 карбоанців, а 200 карбованців він раніше повернув дружині. Перед нами особистий бюджет Василя Стуса у радянському таборі: «Обмальовую ситуацію: чуюся звичайне, коли обминути те, що болять руки в обох плечових суглобах (мало б уже минути — адже від серпня минуло півроку), що старі болячки дають знати про себе. А умови тут до лікування — ніякі. Лікареві заявив, аби замінив оселедці на цукор, бо оселедець шкодить мені. Той відповів — нема підстав. Думаю, що звертатися до нього — безкорисно взагалі. Чомусь за один харч тут беруть 25 карбованців, що дуже дивно (в Мордовії брали 14-15 і було таке ж вариво). Заробити стільки я не можу — за січень матиму всього яких 18-20 карбованців. Отже, залишуся винним за саму юшку. А що вже казати про сплачування смуг? Із Києва ще не прийшли ті 30-40 карбованців, що на рахунку лишилися (бо 200 карбованців повернув Тобі — після суду, перед операцією). Не повернули так само затриманих паперів — віршів, виписок, вироку й звинувачення».
Тут одночасно йде мова про заробіток, витрати, борг, залишок коштів на рахунку та переказ грошей між Києвом і місцем ув'язнення. Це вже майже готова вправа з особистих фінансів: 18–20 карбованців доходу проти 25 обов'язкових витрат означають щомісячний дефіцит щонайменше 5–7 карбованців. Це показує дуже характерну рису: Стус пам'ятає суми, співвідносить доходи з витратами, знає залишок коштів і думає про майбутні платежі.
У цьому ж листі 1981 року Стус також обурюється, чому за харчування беруть більше ніж в Мордовії. Це чудовий приклад усвідомлення несправедливої або незрозумілої ціни: той самий продукт чомусь подорожчав приблизно на 67–79%. Тут виявляє себе ще одна фінансова якість Стуса: цінова пам'ять. Він пам'ятає, скільки аналогічна послуга коштувала раніше, порівнює ціни й ставить під сумнів нову ціну. Дуже сучасний за своєю логікою тип споживчої поведінки.
Взаємодопомога у таборі. У таборі існував фактично нелегальний маленький солідарний фонд. Михайло Хейфец згадує, що з дозволених особисто йому додаткових продуктів вартістю в два карбованці створили фонд допомоги репресованим в'язням, позбавленим можливості купувати продукти в «ларку». Першим отримувачем став Стус. Хейфец згадував, як на ці гроші придбав для Василя пакет чаю перед його відправленням із табору. Це вже не просто гроші, а колективний фонд, внесок, розподіл ресурсів і матеріальна солідарність.
Також Михайло Хейфец докладно пояснює, що купівля великої кількості чаю могла поглинути весь місячний ліміт. Тобто поруч зі Стусом існує дуже специфічна «економіка дефіциту»: гроші в людини можуть бути, але право їх витратити адміністративно обмежене. Для історії грошей це взагалі прекрасний приклад того, що володіння грошима не завжди означає свободу ними розпоряджатися.
Грошові ліміти на витрати – обмежене споживання. За спогадами Михайла Хейфеца, в'язням дозволялося витрачати в таборовому магазині приблизно 5–7 карбованців на місяць, причому 7 карбованців було своєрідним підвищеним лімітом за виконання норми та відсутність стягнень. На ці гроші купували, зокрема, вищезгаданий чай.
Мінімізація потреб. У листах Василя Стуса періоду другого ув'язнення постійно проступає економічна риса, яку я назвав би свідомим обмеженням особистого споживання. У листі 1983 року, поет просить дружину надіслати окуляри, білизну, вовняні шкарпетки та легку сумку, він навіть враховує вагове обмеження бандеролі в 1 кг і залишає дружині вирішити, що саме до неї поміститься. У 1984-му пише батькам, що до бандеролі треба покласти лише сухий тютюн і мундштук: «Більше нічого вкладати не треба».
Моделі фінансової поведінки Василя Стуса. Таким чином ми бачимо портрет зовсім іншого Василя Стуса. Живу людину, а не поета чи завжди готового до протесту політв'язня. У цій статті ми спробували дослідити, що ми знаємо про гроші Василя Стуса? Спробували подивитися на Василя Стуса очима фінансиста. І під цим кутом зору знайшли багато цікавого. У його листах йде мова про зарплати, гонорари, борги, грошові перекази, рахунки, покупки, ціни, витрати і навіть фактично складений особистий бюджет.
Стус, який у дитинстві жив дуже бідно, а його батьки щомісяця позичали гроші до зарплати, був фінансово грамотним, писав про гроші, базар, ціну, заробіток, радянський дефіцит; і, зрештою, його образ з'явився на українських грошах.
Із викладеного вище можемо сформувати чотири моделі фінансової поведінки Василя Стуса.
1. Перша, людина мусить заробляти кошти власною працею. Ще юнаком він працював на залізниці й порівнює свої 400–500 карбованців з батьковими 600–700.
2. Друга, чоловік мусить допомагати родині. Молодий Стус просить переказати свій літературний гонорар батькам.
3. Третя, людина повинна співвідносити бажання з можливостями. Поет не просить бідних батьків про фортепіано, пам'ятає позики батьків до зарплати, пізніше ретельно співвідносить власні доходи й витрати.
4. Четверта, пріоритетно Василь Стус інвестує обмежені фінансові ресурси у власний інтелектуальний розвиток. Книжки, словники, журнали, іноземна періодика постійно присутні серед його особистих пріоритетів.
Висновки. Гроші в житті Василя Стуса були не абстракцією і відігравали важливе значення. Поет знав їхню ціну з дитинства, заробляв їх важкою працею, допомагав фінансово батькам. Він позичав, повертав борги, робив перекази, рахував витрати, порівнював ціни. У таборі знав до копійки, скільки заробив, скільки коштує харчування і скільки залишилося на його рахунку. А у віршах гроші стали частиною його розмови про особливості радянського суспільства, дефіцит і людську свободу.
Історія робить дивне коло. Хлопчик, що збирав копійки на книжки, чоловік, який рахував карбованці в таборах, зрештою опинився на грошах незалежної України. Василь Стус, людина, яка все життя знала ціну грошам, врешті стала образом цінності, яку Україна помістила на власні гроші.
Фахові зацікавлення автора статті: викладає експертизу предметів нумізматики, боністики та основ колекціонування. У 2022 році принятий на посаду наукового співробітника в Прінстонський університет для участі у науковому проекті Flame із дослідження монет династії Сасанідів та Омаядів в Україні. Співзасновник та член правління Українського нумізматичного товариства.