Січе — не хуга, а вітри пронизливі. І пробирає аж до кісток. І все рівняє і все жбурляє в стоси три. що перший стос — то туга з туг що другий стос — то безнадія що третій — мати не зуміє ословити, котра з наруг немає світла у світах, вельможна тьмяна ніч довкола
рипить, тріщить, гримить стодола і темний владарює страх і свічка кліпає в кутку, електропроводи пірвало і смутком серце оборало уже укотре — на віку на довгій ниві, де давно хіба кукіль! — ніщо не родить і щось нас водить, воловодить, а в очі сиплеться пшоно
Вірш орієнтовно можна датувати 1978-1979 роками. Найімовірніше - період заслання в селищі Матросова Магаданської області. Остання зима, коли особливо посилився психологічний тиск на Василя Стуса з боку каральних органів. Інших джерел тексту не виявлено і до доопрацювання цього вірша поет не повертався.