"Отак собі живу, позбулий часоплину..."

Отак собі живу, позбулий часоплину, і рідну Україну не кличу не зову. В невільницьких шляхах відмарилось поволі, вже не шумлять тополі у мене в головах, І рідний Київ мій у золото гучливе не вдарить шанобливо і не окрилить мрій, медяні гуки бань стар-княжої Софії не оживлять надії і чару повертань. Отак собі й живу, неначе лист опалий, лиш місяць гострожалий насуплює брову. Таке твоє життя і просте і нехитре, кульбабою на вітрі під буряне виття. Та рідний син біжить — пустився з крутояру на радість і на кару — аж вся земля дрижить. Оце ти й є, моя дружина і вітчизна, і трунок і трутизна, і смертна течія.