Оце збавляння довгих літ життя на відстані од вітчини і себе, це кождочасне поривання в смерть, щоб з неї виринати в знавіснілий хрипкий чи геть знеголоснілий крик. Це сновигання проміж власних тіней, з яких лише одна була жива із правіків, а нині — невпізнанна (ти з нею розминувся навмання). Ця рвань віків, посовгнутих, як ріки од гирла до джерел, ця колот- неча надій і спроневіри, криволет лякливих ауспіцій, що в безгуччі шершавими крильми прошерхотять і всядуться на голові — нам стане за час нових народжень. Марні спроби — померлих одволодати. Торкнись гулким перстом до гробового муру, послухай тьмяну вільглу німоту всіх накопичених погиб тутешніх і — витримай, як збайдужілий мрець. Крізь мене жовті стебла проростуть, запахне тліном памолодь. Здолай увесь свій вік стояти на порозі перед дверми, тобі відкритих навстяж, а за поріг ноги не занесеш.
Фрагмент автографу часів заслання. "Палімпсести". Третя частина. 1977-1978 рр.